Був собі на світі бідний селянин і мав він двох синів. Один парубок як парубок, а !Я другий зроду на ноги слабий, ходити не — може. 

Якось у жнива пішли всі в поле, зостався слабий сам у хаті. Коли це приходить старець із білою бородою і просить чогось напитися. 

— Рад би, дідуню, дати вам пити,— каже хлопець,— та не можу встати. 

— Іди й принеси! — каже дід. 

І так він ото вимовив, що хлопець забув про свою недужість, встав і пішов. Приніс кварту пива, дід надпив трохи, а решту наказав хлопцеві випити. 

— Що ти тепер в собі чуєш? — питає. 

— Чую — така в мене сила ввійшла,— каже хлопець,— що дайте мені, дідуню, об що обпертись, то світ переверну. 

— Забагацько в тобі сили,— каже дід,— піди ще пива принеси, 


Приніс хлопець, дід і наказав йому всеньке випити. 

— А тепер що в собі чуєш? 

— Тепер, дідуню, наполовину сили не стало. 

— Ото й досить, як для чоловіка! — сказав дід і пішов собі. 

А хлопець вже № в хаті не може всидіти. Треба, думає, що-небудь для старого батька зробити, бо він стільки років його, каліку, жалів та годував. От і пішов він до багатого пана. 

— Чи віддаси ти мені, пане, комору із збіжжям,— якщо я її на плечах з місця на місце перенесу? 

Здивувався пан. 

— Хто ти такий,— питає,— та чи не здурів, що комору із збіжжям на плечах переносити хочеш? 

— Я,—каже хлопець,—Іван, селянський син, а комору таки перенесу, якщо ти її мені віддаси. 

— Ну що ж,— сміється пан,— перенесеш — твоя буде. 

От вернувся Іван додому, та як прийшов батько з поля, почав його просити, щоб позичив в цілому селі, де тільки є які, мотузки та посторонки, бо він буде комору переносити. Батько здивувався, що син ходить міцно та ще й таке говорить, але послухав і пішов по мотузки. Збирав цілий вечір по селу, а вранці Іван узяв їх цілу купу, закинув на плечі й пішов до комори. Прийшов і почав комору обплутувати, неначе павук павутинням. Побачив оте гуменний, побіг до пана. 

— Що мені з тим хлопцем робити? — питає.— Він каже, ніби пан йому дозволив. 

А пан все сміється, каже, що справді дозволив і сам ще прийде подивитися на ту роботу. Закінчив Іван комору обплутувати, тут і пан прийшов. 

— Що ж, неси,— глузує пан,— як перенесеш, все твоє буде! 

Зігнувся Іван, підсунувся під мотуззя, а потім підвівся, підняв комору на плечі і пішов. Люди дивуються, а хлопець іде до батькового городу та там комору і становить. Є тепер в батька хліб на довгі роки! 

Панові вже не до сміху, комори із збіжжям шкода, та нічого не вдієш! 

А Іван батькові уклонився й каже: 

— Живіть щасливо, а я піду по світу силу свою поспитати. 

Попрохав коваля викувати йому довбню семипудову і з нею пішов. 

Іде Іван лісом, бачить — заєць біжить. Хотів його забити, а заєць каже: 

— Не бий мене, краще я тобі дам на службу моє зайченя, може, стане в пригоді! 

Взяв малого зайчика, іде далі. Надибав лисицю і ту хотів забити, а вона відпросилася і мале лисиченя на службу дала. Потім ще вовка зустрів і від того взяв вовченя, а наостанку ще й від ведмедя дістав малого. 

Так і пішов він по світу із своїми звірами. Ходив собі довго і дійшов якось до перехрестя доріг. Стоїть на тому перехресті стовп, а на стовпі написано: «Праворуч підеш — щастя буде, ліворуч підеш — добре буде, а просто підеш — смерть буде». Він і пішов просто. 

Тільки недалеко відійшов, біжать назустріч люди й гукають: 

— Не йди цією дорогою, завертай назад! Ми здуру пішли, бо читати не вміємо. Тут страшний шестиголовий Змій живе, і щодня йому на споживу людину дають. Сьогодні повезуть йому на вечерю королівну, бо набридло проклятому мужицьке м'ясо. 

— Нічого,— каже Іван,— піду далі. Побігли люди геть, а він далі попростував. Іде собі, дивиться — навколо скрізь кістки люд- 

ські лежать, і що далі, то більше отих кісток. Дійшов Іван до величезної гори кам'яної, не видно в ній ні печери, ні дверей, одна лише щілиночка, ніби гора тріснула. 

Аж ось незабаром приїхала карета, фурман коні випріг, не оглядаючись, утік. Підійшов Іван до карети, а там сидить королівна, чорною хусткою вкрита, і плаче. Заговорив він до неї, вона зраділа, що жива людина тут із нею, підняла хустку, та як побачила купи людських кісток навколо, то так і зомліла. 

Тут сонце до обрію скотилося, стала гора тріщати, стала щілина роздаватися. Стиснув Іван в руках свою довбню семипудову, причаївся біля щілини, бачить — Змій одну голову висовує. Як вдарить Іван по ній довбнею, так і одбив голову. Змій другу голову висовує, а Іван і цю відбив. І так усі шість голів одбив, повирізував з них язики і в хустку зав'язав. Та сам втомився дуже, ліг і заснув богатирським сном. І всі звірі його заснули. 

Вранці приїхав фурман по карету, бачить — спить у ній королівна живісінька, а під горою хлопець спить і шість голів Змієвих лежать. Тут фурман хлопця сонного забив, Змієві голови забрав і королівну збудив: 

— От бачиш,— каже,— Змій цього хлопця забив, а я Змієві голови відрубав і тебе врятував. Тепер твій батько тебе заміж за мене віддасть. 

І повіз він її до батька. 

Прокинулись звірі, глянули — їхній хазяїн убитий лежить. Що робити? Тут зразу побігли звірі у дрімучий ліс непрохідний до чудесного джерела із водою живущою і гоящою. Бризнули на свого хазяїна живущою водою, він одразу й ожив, ніби прокинувся. Коли бачить — нема ні Змієвих голів, ані королівни, тільки хусточка лежить, що в ній Змієві язики зав'язані. Взяв він цю 

хусточку і пішов до міста, де та королівна жила. 

Приходить до міста, а тут люди на вулицях ходять, радіють, що нема вже страшного Змія. І розповідають люди Іванові, що то фурман Змія вбив і королівну врятував, і тепер король за нього дочку заміж віддає. 

Пішов тоді Іван просто до королівського палацу. Іде разом з своїми звірами, всі бояться, з дороги відступаються. Так і заходить він у королівські покої. А там уже гості зібралися. Сидить король, і той фурман біля нього, а королівна поруч сумна та заплакана. 

Став Іван перед королем і каже: 

— Я Змія забив, а то сидить лиходій і облудник! 

— Брешеш! — кричить фурман.— Ось і голови Змієві, що я одрубав! 

Іван і каже:— А язики в них є? 

Кинулись дивитись — а голови без язиків! Фурмана схопили і у в'язницю кинули. Король з радістю віддав дочку за Івана-богатиря, і стали вони жити в щасті та згоді.