Був ґазда і мав дуже худого коня. Доки кінь був молодий, то робив, а як постарівся, ґазда узяв та й нагнав. Іде той кінь лісом та й здибає лева. Та й лев каже до коня: 

— Ану, поборімся! Кінь каже: 

— Знаєш що? Ходім до скали та й там поборемося. Прийшли вони до скали. Кінь був підкований. Як 

ударить копитами в скалу — аж іскри ся посипали. Тогди 

каже до лева: 

— Ану, чи ти так годен? 

Лев як ударив лабами — аж скала стряслася, але іскри не сипалися так, як від коня. Тогди лев відійшов за кілька корчів, здибає вовка та й каже до него: 

— Видиш, брате, тут є такий звір, що як ударить копитами у скалу, аж іскри ся посиплють. 

— Я таких їм,— каже вовк. 

Але вовк не видів коня, бо був менший, але лев видів, бо був більший. Тогди лев каже до вовка: 

— Ану, я тебе підойму, та будеш видіти. Лев узяв вовка в лаби, підоймив його, як 'го стис лабами та й задушив. Тогди лев вовка питається: 

— А що, видиш? 

Вовк навіть не відзивається. Поклав його на землю, дивиться, а він небожчик. Тогди лев каже: 

— Видиш, який ти дурний, ще-с і не видів, та вже-с умер, а якби ти вздрів, що би було?