Козак Мамарига служив у багачів двадцять п'ять років, заробив три мідні гроші та й пішов у путь-дорогу, куди очі світять. Іде він дорогою, іде, зустрічає парубка. — Добридень, парубче! — каже. — День добрий і вам! — відповідає той.— А хто ви такий є? — Я козак Мамарига, служив у багачів двадцять п'ять років, заробив три мідні гроші та й іду куди очі світять. А ти хто? — А я,— каже парубок,— наймитував в одного пана, та як косив жито, то знайшов в полі торбинку-волосянку, таку, що сама дає їсти й пити. А пан дізнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку відібрати. Тільки я торбинку забрав та й утік. — А де ж торбинка? — Розбійники в лісі напали й відняли! — Ну, ходімо разом, будеш мені за брата. Пішли вони вдвох. Ідуть собі, йдуть, зустрічають другого парубка. — Добридень, парубче!—кажуть. — День добрий і вам,— відказує той.— А хто ви такі є? — Я козак Мамарига, а це мій побратим. А ти хто? — А я,— каже парубок,— наймитував в одного пана, та як рубав у лісі дрова, то знайшов на дереві торбинку-дротянку, таку, що сама будь яку роботу зробить. А пан дізнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку відібрати. Та не став я того ждати, взяв та й утік. — А де ж торбинка? — Розбійники в лісі напали й відняли! — Ну, ходімо з нами, будеш нам за брата. Пішли вони далі. Ідуть та й ідуть, зустрічають третього. — Добридень, парубче! — День добрий і вам. А хто ж ви такі? — Я козак Мамарига, а це мої побратими. А ти хто? — А я,— каже третій парубок,— наймитував в одного пана, та як пас коні, то знайшов у лузі чоботи такі, що поверх води ходять. А пан дізнався та й хотів мене бити, а чоботи відібрати, то я й утік. — Де ж ті чоботи? — Розбійники в лісі напали й відняли. — Ну, ходімо з нами, будеш нам за брата. Пішли вони вчотирьох. Де хліба випросять, де на роботу за харчі стануть — так і йдуть. Дійшли якось до роздоріжжя, де чотири дороги розходяться. Подивився козак Мамарига й каже: — Тут, брати мої, треба нам різнитися. Є в мене три мідні гроші, беріть собі кожен по грошу, та хто на яку сторону хоче, то туди й ідіть. А мені яка дорога зостанеться^ така й буде. Дав він їм кожному по мідному грошу, попрощалися вони і розійшлися — той на ту дорогу, а той на ту... Пішов далі козак Мамарига сам один. Ходив довго, аж три роки. Ішов якось великим лісом, вийшов на широку галяву. Коли дивиться — чотири чоловіки один з одним б'ються. Він до них: — Добридень,— каже,— люди добрі, за що це ви б'єтеся? А вони відповідають: — Та ось є в нас торбинка-волосянка, що сама дає Їсти й пити» та торбинка-дротянка, що будь-яку роботу сама робить, та чоботи, що поверх води ходять. А ще є в нас кінь Гивер. Так отой ка- же, що я візьму те, а отой каже, що і я візьму те, ніяк не поділимось та й б'ємося. «Еге,— думає козак Мамарига,— це, значить, ті самі розбійники. Ну, заждіть же, я вас помирю!» А сам говорить: — Чи згодні ви послухати мене, козака Мамаригу? Ніхто краще не поділить вас, як я. — Згодні,— кажуть розбійники,— діли нас, козаче Мамариго! — Отак зробіть,— каже він.— Покладіть отут біля мене торбинку-волосянку, торбинку-дротянку й чоботи і коня Гивера поставте, а самі йдіть на той кінець галяви. Тоді я махну рукою, а ви й біжіть усі разом: хто перший прибіжить, той бери, що найбільш до вподоби, потім другий — і собі візьме, далі й третій, а вже четвертому те, що зостанеться. Побігли вони на той кінець галявини, а він не став часу гаяти, вмить торбинки закинув на плечі, чоботи взув і на коня Гивера скочив. — Гей, козаче,— каже кінь Гивер,— як тебе нести — чи поверх дерева, чи поверх комишу? — Неси поверх дерева! — говорить Мамарига. Як звився кінь понад деревами! Розбійники побачили, біжать назад, та де вже їм коня Гивера здогнати! А козак Мамарига від'їхав далеко тим конем та й думає: «Треба мені моїх побратимів шукати та їм їхнє майно повернути, що колись в них розбійники відняли. Віддам їм торбинки, волосяну та дротяну, і чоботи, а вже кінь Гивер мені зостанеться». І поїхав по світу їх шукати. Довго там чи хутко, а приїжджає він якось до багатого двору. Просить води напитися, коли це виходить з хати господар і питає: — А хто ти є та куди їдеш? — Я,— каже,— козак Мамарига, їду шукати моїх побратимів. Зрадів той чоловік, кинувся до нього: — Та я ж і є твій побратим, що колись торбинку-волосянку знайшов і від пана втік! — Отож я й привіз тобі твою торбинку-волосянку? — каже козак Мамарига. Тут побратим бере його за руки, веде до хати, садить до столу, подають йому їсти й пити. Козак Мамарига дістає торбинку-волосянку та й дає йому. — Ні,— побратим каже,— не візьму я в тебе торбинку, нехай вона твоя буде. Мені ж отой твій мідний гріш щастя приніс, я тепер забагатів і живу в повному достатку. Погостював козак Мамарига в свого побратима днів зо три, а тоді попрощався з ним і далі поїхав — тих двох шукати. Чи довго, чи хутко, а приїздить він до ще багатшого двору. Виходить господар,— а то другий побратим, що колись торбинку-дротянку знайшов та від пана втік! Ну, й цей козака Мамаригу з пошаною зустрів, а від торбинки-дротянки відмовився: — Я,— каже,— з твого мідного гроша тоді забагатів і живу тепер у повному достатку. Нехай торбинка твоя буде. Погостював козак Мамарига і в цього, поїхав третього шукати, їздив, їздив по світу та й приїхав до багатого двору, ще багатшого за ті двори. Вийшов назустріч господар — а то третій побратим! Прийняв і він козака Мамаригу з пошаною, а від чобіт відмовився. — В мене,— каже,— від твого мідного гроша достаток пішов, то мені тепер ті чоботи не потрібні — нащо мені поверх води ходити? А тобі вони, може, в пригоді стануть. Попрощався козак Мамарига і з цим побратимом та й поїхав собі далі по світу мандрувати, щастя-долі шукати, їздить та й їздить, поки вто- миться,, а тоді спиниться десь при дорозі і торбинку-дротянку дістає: — Торбиночко-дротяночко, став мені шатро! Виходять тут з торбинки слуги, вмить шатро поставлять, а самі знов у торбинку сховаються. Козак Мамарига тоді торбинку-волосянку розшморгує: — Торбиночко-волосяночко, дай мені їсти й пити! Враз де не візьметься стіл, на столі наїдки, напитки різні,— їж, пий донесхочу. А тоді тільки скаже: — Торбочко, уберись! Все й прибереться знову в торбинку, як і не було. Отак мандрував козак Мамарига та, мандруючи, й приїхав у чужу землю. І почув тут від людей, що є в цій землі король, а в короля проти палацу стоїть столітній дуб, а під тим дубом лежить скарб незліченний. І оголосив король: хто того дуба зрубає, коріння викорчує і скарб дістане, то він тому півкоролівства відпише і дочку свою заміж оддасть. Та тільки хто не брався—ніхто не може того дуба зрубати. Почув про те козак Мамарига й каже: — Що ж, спробуємо зрубати! Поїхав він до королівського палацу та й оповістився, що приїхав, мовляв, дуба рубати. Вийшов до нього король. — Хто такий? — питає. — Я,— каже,— козак Мамарига, можу тобі скарб з-під дуба дістати. — Ну,—король каже,—як дуба зрубаєш і скарб дістанеш, то я тобі півкоролівства відпишу і дочку мою, королівну, за тебе віддам. Та як не зробиш за ніч — твоя голова з пліч! От настала ніч, козак Мамарига пішов до того дуба, розшморгнув торбинку-дротянку: — Торбиночко-дротяночко, зрубай дуба, коріння викорчуй, скарб дістань! Тут вийшли з торбинки слуги, взялися до роботи. А козак Мамарига ліг собі осторонь і спочиває. Ще й півночі не пройшло, а вже дуб зрубаний, коріння викорчуване і скарб витягнений. А слуги знов у торбинку поховались. Королю не спиться, не терпиться. Встав удосвіта, вийшов на ґанок та так і оторопів: нема в дворі дуба — вже зрубаний, а там, де він стояв,— тільки яма глибока, і стоять край тої ями великі скрині ковані, а в них золото, самоцвіти — скарб незліченний. Прокидається тут козак Мамарига, підходить до ґанку. — Ось,— каже,— давно вже все зроблено! — Справді, зроблено,— каже король.— Бери тепер за себе мою дочку! А королівна вередує, не хоче: — Чого це я маю за простого козака йти? — Нічого не вдієш,—каже король,—треба йти. Взялися тут весілля гуляти. Вже й відгуляли. Відписує король козакові Мамаризі півкоролівства. А козак Мамарига каже: — Що мені півкоролівства?! У вас королівство мале, відпишіть мені все, а половини я не хочу! — Не хочеш, то твоя воля,—каже король,— а тільки другої половини я не дам! Виводить тоді козак Мамарига із конюшні свого коня Гивера, бере жінку за руку. — Бувайте здорові,— каже.— Коли не хочете відписувати усього королівства, так я поїду з жінкою в іншу землю. Сідає на коня і жінку саджає. — Як тебе нести? — питає кінь Гивер. — Неси поверх дерева! Поніс кінь Гивер, тільки курява звилася. Несе добу, несе другу, заніс аж до Чорного моря. Помчав понад Чорним морем — вже й землі ніде навколо не видно, скрізь тільки хвилі ходять. Коли ось — камінь серед моря. Спустилися вони на той камінь відпочити. Козак Мамарига здіймає з плеча торбу-волосянку. — Торбочко-волосяночко, дай нам їсти й пити! Тут стіл враз де не взявся: наїдки, напитки на столі, що королівна й у свого батька таких не бачила. Напилися, наїлися. — Торбочко-волосяночко, уберись! Все й прибралося вмить, не стало нічого. Полягали тоді вони на камені спати. Він заснув міцно, а вона тишком-нишком встала, торбинки обидві заховала та до коня Гивера. Тільки ногу в стремено поставила, а кінь одразу й питає: — Куди тебе нести? — Неси,— каже,— до мого батька! І поніс її кінь—тільки й бачили! Виспався козак Мамарига, прокинувся, коли дивиться—нема ні коня, ні жінки, ні торбинки-волосянки, ані дротянки. Тільки чоботи лежать. — Е,— каже він,— як чоботи тут, то ще козак Мамарига не загине! Узув чоботи та й пішов поверх води. Ішов, ішов аж дві доби, перейшов через море. Іде далі суходолом. Схотілося йому їсти. Бачить — стоїть кущ вишневий із ягодами. Козак Мамарига ягідку вирвав, кинув у рот — і враз виріс у нього на голові величезний ріг. Вирвав другу ягідку, кинув у рот — виріс другий ріг. — Гай-гай,— каже він,— як же мені з такими рогами жити?! Коли дивиться,— стоїть другий кущ, і на цьому теж ягід рясно. — А що,— каже,— може, й ці покуштувати? Вже ж гірше не буде. Вирвав з того куща ягідку, з'їв — і спав один ріг. Вирвав другу, з'їв — другий ріг спав. Нарвав він тоді ягід із того й з того куща та й пішов у те королівство, де була його жінка. Як став підходити, сяк-так перевбрався, щоб не впізнали, й пішов до королівського ґанку. Гукає: — По ягоди! Королівна почула, посилає служницю: — Піди,—каже,—подивись, що воно за ягоди. У нас ще цвітуть, а десь, видно, вже поспіли. Служниця вийшла, питає: — Чи добрі ягоди та чи дорогі? — Дорогі та добрі. — Почому? — По срібному карбованцю ягідка! Служниця пішла, розповіла королівні. Королівна дала їй карбованців півсотні. — На,—каже,— купи мені тих ягід. Козак Мамарига гроші взяв, ягоди віддав, а сам геть подався. От бере королівна ягідку й кидає в рот, та відразу й другу, теж в рот,— і раптом виросли в неї на голові два величезні роги. Кинулася королівна до дзеркала, глянула — та як закричить з переляку! Збіглися слуги, прибіг король, жахнувся. — Що це таке? Що ти їла? А вона плаче й про ягоди розповідає. — Не може того бути,— каже король,— щоб від ягід таке сталося. Ану, де ті ягоди? Взяв та вкинув і собі в рот ягоди. Тут зразу й в нього роги виросли! Злякався король, розгнівався, наказав швидше бігти та схопити того чоловіка, що ягоди продавав. Побігли солдати, шукали, нікого не знайшли. Що ж тепер робити? Як королю й королівні з такими рогами жити?! Скликає король лікарів та знахарів, щоб ті роги зігнати. Поз'їжджалися лікарі та знахарі з усього королівства. Подивились-подивились, нічого не зроблять, не спадають роги! Посилає король гінців по чужих землях, оголошує: хто зможе роги зігнати, тому він усе своє королівство відпише, аби тільки йому з дочкою такої бридоти позбутися. Поприїздили лікарі і з чужих земель, як не мудрували, чим там не мазали — нічого не вдіють... Королівна плаче-розливається, король лютує, а народ глузує та буриться: «Нащо нам король із рогами? Не хочемо такого короля!» От приходить козак Мамарига до короля. — Добридень,— каже,— тестеньку, може, я вам допоможу? — Ой зятеньку, допоможи! — каже король.— Відпишу тобі все королівство, аби такого лиха позбутися! — Гаразд! — каже він і дає йому дві ягідки з того другого куща. Тільки проковтнув їх король — вмить роги спали. А королівна плаче, благає: — Чоловіче мій любий, дай же й мені! — Ні,— він каже,— тобі не дам. Де ти мого коня Гивера діла? — Живий твій кінь, у стайні стоїть. Пожалій мене, дай ягідку! — А торбинки, волосянка та дротянка, де? — Цілі твої торбинки, в спальні на гвіздку висять. Порятуй мене! — А не будеш більше мене кидати? — Не буду до віку вічного! Тут бере він ягідку і кидає їй у рот — враз один ріг спав. Вкинув другу — другий ріг спав. І стала королівна така, як і була. — Ну, дивись, щоб ти знала, як чоловіка шанувати! Почали вони тут радіти, мед-вино пити. Відписав король козакові Мамаризі усе королівст- во, і живуть в тому королівстві всі багаті та щасливі: торбинка-волосянка кожному їсти пити дає, а дротянка будь-яку роботу робить.