Оце в нас річка Берестова, так по той бік цієї річки Берестової, де тепер Шахівка, Попівка, Петрівка, Миколаївка, так то все було Запорожжя, запорозька земля. Там запорожці бились з татарами, кімликами, різними розбійниками та сволотою, яка тут тягалась. Як їх сила, то вони покладуть усіх до одного, ні одного не випустять. А як несила, то вони зроблять або річку, або ліс, такий ліс, що його ні пройти, ні проїхати. То тоді ті - татарва, то що наткнуться, подивляться, а воно річка або ліс;' та й назад. А після як роздивляться, а воно того нема нічого. Отакі були ті запорожці. То був народ розумний. 1 розумний, і войовничий. Скільки вони побили тих татар та кімликів! Скільки потопили в Берестовій! То був народ не такий, як тепер! Тепер нема таких людей. Куди! 

II
То, каже, знаюки, страшенні знаюки були, і великі мисливці. "Отуди, - кажуть, було, - не їдьмо, бо там велика потуга нам буде, а отуди їдьмо, бо там візьмемо". На війні їх ніяке оружжя не бере, окрім срібної кулі, а в погоні так їх і не пізнаєш, чи воно люди, чи воно що друге: 

оце пробіжать з версту та й переллються у річку, а неприятель дума, що то справжня річка. Потім як пробіжить погоня, вони знов поробляться козаками, а річка так і зостанеться річкою; тоді один сяде на одному березі річки, а другий на другому, познімають з себе чоботи і сидять кашу варять, а третій кине дрюк у річку, на дрюк розкоте повсть, сяде на неї, у кобзу грає, горілку п'є і пливе. Вони на все способні були: могли в річку переливатись, могли так зробити, що й річка висохне; тільки дійдеш до неї, а вона й висохне. А як вийдуть на війну, то їх б'ють кулями, а вони собі й байдуже: пазухи порозставляють і збирають туди кулі. "Та ну бий!" - кричить кошовий хлопцеві, а сам і без пістоля і без рушниці стоїть. "Підожди, батьку, наберу куль та тоді і постріляю". 

III
- Що ж воно таке за запорожці? 

- Вояки великі і великі знахарі; вони з нечистим знались. 

- Як так, діду? 

- А так: знались та й годі! 

- А де ж вони були такі, як оце й ми? 

- Такі, як оце й ми! 

- І горілку пили, як ми? 

-1 горілку пили! 

- І отак, як і ми, борщ їли? 

- І отак, як ми, борщ їли! 

- І в штанях і в сорочках ходили? 

- їв штанях і в сорочках ходили, а з нечистим знались. 

- Як же воно так? 

- А ось як! Я вам розкажу, а ви послухайте. Воно, хай бог простить, об них за хлібом-сіллю і згадувати гріх, та вже дарма, розкажу. Вони оце зап'ють-загуляють. Поставлять коло себе двоє відер. В одно відро наллють горілки, а в друге води, та горілку п'ють, а в воду дивляться, горілку п'ють, а в воду дивляться. А ногайва, а ляхва, а кимлашня так кругом і обсіда їх, а вони горілку п'ють, а в воду дивляться. 

- Чого ж вони дивляться? 

- Постойте, докажу!.. А вони горілку п'ють, а в воду дивляться... Потім уже який-небудь лях підкрадеться ззаду до запорожця та хап його за чуприну, а він тоді чабульк у те відро, що з водою, да звідціля, де ми сидимо, то аж під Карцоном (Херсоном) опиниться. Так хіба ж ото вони не знались з нечистим? 

- Тепер бачу, діду, що знались. 

IV
От які богатирі були - земля не держала! У нього, у того запорожця, сім пудів голова! А вуса у нього такі, що як візьме було він їх у руки та як розправить одного туди, а другого сюди, то і в двері не влізе, хоч би ті двері були такі, що через них і тройка коней з повозкою проскочила б. 

Запорожці на дванадцяти язиках уміли говорити. Із води могли сухими виходить. Коли треба, уміли на людей і сон насилать, і туман напускать. Уміли і в річку переливаться. 

Вони мали у себе такі верцадла, що, дивлячись у них, за тисячу верстов бачили, що воно у світі робиться... 


V
- Діду, скільки вам год? 

- Сто вісім, серце. 

- А що ж ви об запорожцях що-небудь знаєте? 

- Знати не знаю, а чути чув, бо я не з цих місць, я захожий. 

- Що ж ви чули? 

- Чув, що то народ був вихватний, на всякі діла здібний. Інші були такі, що й грамоти не вчились, а читати так добре читали, що і вчений так не прочита. Раз одного запорожця питають: "Як ти навчивсь грамоті?" "А як? Сплю я в хаті, стало мені душно; я пішов під стіжок й лежу, а тут летить пташка, як клюне мене по лобові, а кров і побігла. 1 став я усе знати і книги читати..." А сила яка у них була? Хоч у старого, хоч у малого. Іде раз кошовий, аж дивиться, дитина сім год загляда на дзвіницю. 

- Чого ти, мале, заглядаєш на дзвіницю. 

- А я туди зніс ломову пушку. 

-Ти? 

-Я. 

- А піди назад знеси! 

Воно пішло та й знесло. От які тоді люди були! Тепер хоч десятеро коней запряжи, то не знесуть. А про старих запорожців то вже й казати нічого. Вони оце було як говіють, то піп і приказує їм: 

- Пани молодці, котори із вас мають велику силу, то втягайте в себе. 

А то як дихне, то піп з причастієм упаде. Сила страшенна була! 

- Прямо, що страшенна! А як вони воювали? 

- А от як. Стануть було отут на Орловій балці, а проти них двадцять полків вийдуть. Так полки самі себе поріжуть, кров тектиме по черево коням, а запорожцям і байдуже: стоять та сміються. Один тільки васюринський козак не сміється: той заряде пістоль губкою та й стріляє... А це все від того, що вони знаючий народ були, на своїй землі їх ніхто не міг узяти. Так вони як куди їхати, то зараз землі під устілки накладуть, у шапки понасипають та й ідуть. "Хто чоботи скине, то й смерть; а хто шапку зніме, тому голову знімуть". Так і йдуть собі. Доїдуть у город який, п'ють, гуляють, музики водять, танцюють, а як світ, посідають на коні та й поїхали. 1 всі чують, як вони балакають, як і коні у них хропуть, а їх не бачать. Раз були вони у Петербурзі, зайшли у дворець, їм стула подають, а вони посідали на землю та й сидять. Приходе до їх Катери-нич. Дивиться, що вони сидять на землі ц давайіз них сміятись. Потім підняв руку над одним та й цілить його вдарити. "Рубай, рубай, - каже, - коли підняв!" Так де тобі рубати: як підняв руку, так вона і зомкну-лась, так і заклякла.