Мав чоловік сина. Виріс парубійко, та такий собі леґінь, хоч картину із нього малюй, а до роботи щось не дуже квапиться. 

Якось питає в нього батько: — Чи не пора, синку, за якесь діло братися? А той стоїть і чухає потилицю: 

— Та не знаю, тату, за що й братися... 

— Гаразд,— озвався батько.— Підемо по світу, поглянемо, як інші живуть. Може, й тобі якась там робота до серця припаде. 

Ішли вони, йшли, вже й назад повернули, коли дивляться — під лісом віл пасеться. 

— Я цього вола вкраду! — каже тоді син. 

— Що ж,— зітхає батько,— то кради... Зловив син вола, взяв на налигач і привів. 

— Жени його додому. А я в село загляну — знайомого провідаю...— сказав йому батько. 

Повернувся пізно, але ще того дня зарізали бика і зварили багату вечерю. Син затулив ряднами всі вікна, аби хтось не підглянув, і аж потому сів до столу. 

— Стривай,— каже батько.— Спершу собі поміряємо шиї. Побачимо, хто ліпше з нас погладшає. 

Поміряли шиї, взялися за їжу. Батько — той їсть повагом, наче у гостях, а син поспішає, немов на пожежу. Загавкає собака, а він усе мерщій ховає до комори. І вночі не спав: весь час йому здавалося, що хазяїн вола об'явився. 

Через місяць того вола з'їли. Повеселішав парубок. 

— Ану, сину,— каже тоді батько,— поміряємо шиї. Поміряли. У батька шия на два пальці більша, а в сина — тонша стала. 

— Це тому, чоловічку, що ти крадене їв! — сміється з нього батько. 

— А ви хіба купували, тату? — дивується син. 

— Еге, я їв своє, тому і погладшав,— примружив старий очі.— Пам'ятаєш, як я в село заходив? Це тоді хазяїну я за вола односив гроші. 

Син аж вирячився з дива. 

— Ну, сину,— каже батько,— то, може, знову підеш вола красти? 

— Ні, хай йому всячина! — сказав син.— Більше не буду красти. Радше піду волами землю орати та хліб сіяти.