Кодись був у Києві якийсь князь, лицар, І був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, 

або дівчину. 

Ото прийшла черга вже й до дочки самого князя. Нічого робить, коли давали городяни, треба й йому давати. Послав князь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То змій Її й полюбив. От вона до нього прилестилась та й питається раз у нього: 

— Чи є,— каже,— на світі такий чоловік, щоб тебе подужав? 

— Є,— каже,— такий — у Києві над Дніпром... Як вийде на Дніпро мочити кожі (бо він кожум'яка), то не одну несе, а двадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюсь за них, чи витягне-то він їх? А йому байдуже: як поцупить, то й мене з ними трохи на берег не витягне. От того чоловіка тільки мені й страшно. 

Князівна і взяла собі те на думку й думає, як би Їй вісточку додому подати і на волю до батька дістатись? А при ній не було ні душі,— тільки один голубок. Вона згодувала його за щасливої години, ще як у Києві була. Думала-думала, а далі і написала до отця. 

— От так і так,— каже,— у вас, тату, є в Києві чоловік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум'яка. Благайте ви його через старих людей, чи не схоче він із змієм побитися, чи не визволить мене, бідну, з неволі! Благайте його, таточку, і словами, і подарунками, щоб не образився він за яке незвичайне слово! Я за нього і за вас буду довіку богу молитися. 

Написала так, прив'язала під крильце голубові та й випустила у вікно. Голубок злинув під небо та й прилетів додому, на подвір'я до князя. А діти саме бігали по подвір'ї та й побачили голубка. 

— Татусю, татусю!—кажуть.—Чи бачиш— голубок від сестриці прилетів! 

Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав та й засумував: 

— Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину! 

А далі приманив до себе голубка, глядь, аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз покликав до себе всю старшину. 

— Чи є такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум'якою. 

— Є, князю. Живе над Дніпром. 

— Як же б до нього присту питись, щоб не образився та послухав? 

Ото сяк-так порадились та й послали до нього самих старих людей. Приходять вони до його хати, відчинили помалу двері зо страхом та й злякались. Дивляться, аж сидить сам Кожум'яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож, тільки видно, як коливає отакою білою бородою! От один з тих посланців: «Кахи!» 

Кожум'яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс: 

— От так і так: прислав до тебе князь із просьбою... 

А він і не дивиться: розсердився, що через них та дванадцять кож порвав. 

Вони знов давай його просити, давай його благати. Стали навколішки... Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши голови. 

Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся старшина. 

— Чи не послати нам іще молодших! Послали молодших — нічого не вдіють і ті. Мовчить та сопе, наче не йому й кажуть. Так розібрало його за ті кожі. 

Далі схаменувся князь і послав до нього малих дітей. Ті як прийшли, як поча^' й просити, як стали навколішки та як заплакали, то й сам Кожум'яка не витерпів, заплакав та й каже: 

— Ну, для вас я вже зроблю. Пішов до князя. 

— Давайте ж,— каже,— мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель! 

Обмотавсь коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, та й пішов до змія. 

А змій йому й каже: 

— А що, Кирило? Прийшов битися чи миритися? 

— Де ж миритися? Битися з тобою, з іродом проклятим! 

От і почали вони битися — аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так- кусок смоли й вирве, що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А він його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю. А змій як вогонь горить,— так йому жарко, і поки збігає до Дніпра, щоб напиться, та вскочить у воду, щоб прохолодиться трохи, то Кожум'яка вже й обмотавсь коноплями і смолою обсмоливсь. Ото вискакує з води проклятий ірод, і що розженеться проти Кожум'яки, то він його 

булавою тільки луп! Що розженеться, то він, знай, його булавою тільки луп та луп, аж луна йде. Бились-бились — аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні: аж пирхає, аж захлинається, проклятий, а під ним земля тільки стогне. 

А тут у дзвони дзвонять, молебні правлять, а по горах народ стоїть, як неживий, зціпивши руки, жде, що то буде! Коли ж зміюка — бубух! Аж земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками: «Слава тобі, господи!» 

От Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князеві. Князь уже не знав, як йому й дякувати. Та вже з того-то часу і почало зваться те урочище в Києві, де він жив. Кожум'яками.