Був у селі пан, і ніхто не міг його ошукати, ані змудрувати. Але приходить його орендар з корчми і каже: 

— Прошу пана, в мене є такий Іван, що ошукає вас. 

— Ех, що ти говориш,— каже пан.— У мене не такії ґазди були, а жоден не ошукав ані змудрував. Як мене твій Іван змудрує, то дам трбі сотку. 

— А як не змудрує,— каже орендар,— то я панові дам свою сотку. 

— Ану, припровадь того Івана до мене,— каже пан орендареві. Приходить Іван. Поцілував пана в руку та й каже: 

— Берімо, пане, собі по коневі і їдьмо в світ оба. Та й сів пан на білого коня, а Іван на чорного, їдуть, їдуть, нема села, вже ніч, треба ночувати. Аж приїхали в ліс. Пан запитує: 

— Ну, хто буде пасти коні? 

—— Пан буде пасти,— каже Іван. 

— Чому? — пан на те.— Най би Іван пас, не я. 

— Ні, я не буду пасти,— каже Іван.— Мій кінь чорний, і ліс чорний, його вовк не уздрить. А панів кінь білий, то його вовк уздрить і з'їсть. 

«Що ж робити? Треба пасти»,— каже собі пан. Іван ліг спати, а пан завертає коні та й пасе. Настав день, посідали вони на коней і їдуть. 

Але їдуть, їдуть, в'їхали до лісу, виїхали з лісу і знову в ліс заїхали на другу ніч, у ліс березовий. Тоді пан каже: 

— Чуєш ти, Іване, дай мені твого чорного коня, я тобі дам білого. 

— Добре,— каже Іван. — Ну, Іване, я пас тамтої ночі, тепер ти паси сеї ночі, бо я хочу спати. 

— А що ж мені до того, я маю білого коня та й ліс білий, вовк його не буде видіти, а панів кінь чорний, то його вовк уздрить і з'їсть. 

Мусить пан і сеї ночі пасти. 

Пан пас, а як зобачив, що Іван заснув, то зайшов й Іванового коня зарізав. Іван виспався, а коли встав і побачив, що його кінь зарізаний, взяв і пайового коня зарізав. Пан пробудився аж удень та й каже: 

— Пора,Іване, їхати. 

— Не знати, пане,— каже Іван,— на чому будемо їхати, бо нема коней, звір подушив. 

Взяли сідла на плечі й рушили пішки. Приходять до одного села і просяться на ніч, та ніхто не хоче їх прийняти. Пішли вони до двора, і їх там прийняли. Взяли пана до покою на вечерю, а Івана до пекарні. Іван повечеряв у пекарні, але ще був трохи голоден. А пан добре повечеряв у покою межи панами, але каже: 

— Я буду спати лишень там, де мій Іван спить, бо боюся, щоби він не лишив мене з компанії. 

І дали їм таку станцію, де були поскладані горшки з молоком. Пан ліг і заснув. А Іван устав, з кожного горшка сметану з'їв. А в той горнець, що призначений був на сметанку, накришив хліба; свого пана понамащував сметаною по голові, по тварі, а сам ліг спати. Встає рано ключниця сметанку збирати, а сметанки нема. Вона тоді наробила крику, що пан з кожного горшка поз'їдав сметану. І дають про те знати до того пана, що його був двір. А той пан каже: 

— То не може бути, щоб пан збиткував, то, певне, Іван з'їв сметану. 

Приводять їх обох до пана. Пан дивиться, Іван чистий, а його пан обгльопаний сметаною. Пан домовий звелів Івана й Іванового пана вибити і вигнати за браму (Івана менше били, а його пана більше). 

Ідуть вони, вже додому вертаються. Та Іван іде скачучи, а пан іде плачучи. Іван іде та збирає по дорозі згублене пір'я. А пан запитує: 

— Нащо ти, Іване, збираєш? 

— Буду собі крила робити,— каже Іван,— й буду додому летіти. 

А пан зачав і собі пір'я збирати, каже: 

— Я теж буду летіти, я тебе не лишуся. 

Назбирали, пан повні кишені, а Іван трошки в пазуху. Приходять до міста. Іван мав грейцар і купив собі горнятко. А до того горнятка купив собі за другий грейцар дьогтю. А пан вже так обдерся в дорозі, що не мав ані грейцара. Та й каже корчмареві: 

— Дай мені дьогтю. 

— Я не маю нічого,—каже корчмар,— і не дам тобі нічого свого. А Іван каже: 

— Що пан мав корчмарем короводитися, най корчмар дозволить панові помочити руки в дьогтю. 

І корчмар панові дозволив, пустив його до бочки з дьогтем, і той помочив обидві руки аж до плечей. Вийшли з міста в ліс. Приходять під дуба та й посідали собі. Каже Іван панові: 

— Ліпи пір'я до рук. Пан поприліплював пір'я до обох рук і питав Івана: 

— А ти чому не мастиш руки дьогтем? 

— Я допіро на дубі ліпити буду,— каже Іван. 

— А що ж ти на дуба полізеш? 

— Коли ж би я з землі на крилах піднісся? Я мушу з дуба летіти. 

— То й я з тобою на дуба лізу,— каже пан.— Я тебе не лишуся. 

Вилізли на дуба і пан, і Іван. Та й каже пан: 

— Ну, роби собі крила. 

— Я буду перший раз,— каже Іван,— несмарований летіти, як на дорозі ослабну, то посмарую. 

Зачав Іван махати руками, нібито хоче летіти. А пан каже: 

— Ну, най я вперед лечу, бо ти умієш летіти і мене лишиш. 

— Ей, ні,— каже Іван,— най я вперед лечу. 

Нарешті Іван погодився: най пан летить наперед, а він лишиться ззаду. 

Пан збив крильми і на землю впав. А Іван за паном помалу зліз з дуба. Та й пішли обоє просто додому. 

Так орендар дістав від пана сотку, бо Іван його остаточно в дорозі ошукав.