Запорожців спрежду було всього шістнадцять чоловік 
і звались вони чорногорами. Попервах жили вони десь ви- 
ще порогів, в лісу, а повз той ліс ішов битий шлях. Дізнався 
якийсь-то цар, що по тім шляху — великий розбой, і послав 
військо. Через стіко там днів дійшло військо до того лісу і 
сунуло прямо в пущу... Іде воно та й іде, іде та й іде, коли 
чує,— як затріщить, як задушить... Глянуло воно — аж на 
дубах курені, а відтіля виглядають чорногори. Генерал до 
них; 
— Що ви за люди? 
— Чорногори! 
— Злазьте із дубів! 
—- А що ж вам від нас треба? 
— Треба, щоб ви здались, от що! 
— Знаєте що, люди добрі,— каже кошовий,— ми такі 
хрещені, як і ви, отбиваться не будемо, а лучше ідіть соб) 
з богом, відкіля прийшли! 
Генерал той як крикне: «Палиі» Стали вони палить, та не 
по чорногорах, а самі по собі і вилягли, як снопи... 
Явився сам цар і виклика трьох чоловік. Прийшли. Він 
за пістоль, та до їх... Аж воно не те: руки так і одібрало- 
Смикавсь він, смикавсь та тоді й просе: «Ой братці, не 
пустуйте!» «Добре,— кажуть,— дай же нам вперед бомагу, 
щоб була нам земля обмежована і щоб, хто за межу пе- 
рескоче,— той і наш!» 
Цар обіщав і став володать руками. Видав їм бомагу і 
назначив межу за сто верст вище порогів і за сто верст 
нижче порогів. Як стали вони кошем на порогах — народ 
так і сунув до їх. Тоді уже земля називалась козацькою, а 
люди — запорожцями. 
Отак я чув змолоду од старих людей. Тепер покоління 
запорожців, що кинуло Січ за Катерини, живе, кажуть, 
під турком на Чорних горах, і козаки оп'ять звуться чор- 
ногорими.