Танцювали миші по бабиній хижі, від баби за танець з'їли миші буханець. Ой ви миші-мишенята, сидіть собі тихо, бо випустить баба кота, та буде вам лихо. 

Було де не було, жила собі одна баба. Мала баба одну доньку, народила її у п'ятдесят років, тому її дуже любила і ніяку роботу не заставляла робити. Було дівці вісімнадцять років, а вона не знала ні прясти, ні шити. Мати дуже хотіла її віддати, та в селі сватачі на дівку не находилися. 

Одної ночі віяв сильний вітер. Такий сильний, що пообривав солому із стріхи. Баба вранці вийшла на двір, подивилася на хижу і дуже їй жаль стало, що в хаті не є чоловіка і нікому буде поправити стріху. З того жалю почала бити свою доньку. 

А селом якраз їхав царський син. Увидів, що стара баба б'є дуже файну відданицю. 

— Бабко, за що ви б'єте таку файну дівку? — зазвідав царський син. 

— Де би я її не била: за цілу ніч усю стріху попряла. 

— Як попряла? 

— А вона така у мене шіковна. Попряла все клоччя, а тепер імилася до стріхи. 

— Не бийте її! Я візьму її за жону, якщо ото правда, що вона така робітлива. 

А дівка не знала і веретено в руки взяти. Айбо думає: «Якось тото буде». 

Царський син повів бабину доньку додому, в царські палати. 

— Тут повна комора прядива! До завтра маєш попрясти. Дали дівці їсти, а їй не до їди. Сидить і плаче. Раз чує: летить бджола. Почала бджола битися у вікно. Відкрила дівка вікно і впустила бджолу в комору. З тої бджоли зробилася стара баба: зубата, губата, широка. 

— Що ти плачеш? 

— Як мені не плакати, коли я все маю попрясти. Аж не зроблю — буде мені біда. 

— Я тобі поможу, бо я твоя маточка. Айбо на свадьбі перший погар мій. 

В ту хвилину з баби зробилася бджола, і вона полетіла. Пройшов якийсь час — і в комору прилетів цілий рій бджіл. Зробилися вони жонами, бо то всі були босоркані. Маточка тої дівки каже: 

— Треба нам усе прядиво попрясти, виткати полотно, вибілити і на плоти повішати. 

До півночі все було зроблено. 

Зачудувався царський син, зачудувалися всі його родичі, цар з царицею. Повели дівку в другу комору, в два рази більшу, ніж перша. 

— Попряди нам і се прядиво. 

Дівка вже не так журиться, як перший раз. Думає собі про маточку, чому та не йде. Пізно вечором прилетіла маточка. 

— А другий погар на свадьбі чи буде моїм? 

— Буде, буде! — обіцяє дівка. 

До півночі все було попрядено. 

У царськім дворі всі чудуються, бо ще таку прялю і ткалю не виділи і не чули про неї. Привели її до третьої комори, де було клоччя. 

— До завтра треба се попрясти! Дівка лягла на клоччя і чекає маточку. Прилетіла маточка із помічницями і каже: 

— Клоччя прясти — то найважча робота. Попряду тобі, якщо через сім років віддаш мені свого хлопчика за слугу. 

Відданиця пообіцяла й се. 

На ранок і клочане полотно, з якого роблять міхи, висіло на плотах коло царського палацу. 

І цар заладив свадьбу. 

Почали приходити гості. Молода каже: 

— Перше місце коло мене — моїй маточці. Коли прийшла її маточка, то всі роти повдопирали, як ворота. Маточка була широка, як лавиця, губи в неї, як із постола, зуби в неї широкі, як долота. Молода каже: 

— Налліть перший погар маточці! Маточка випила, подякувала молодій і почала Їсти. А їла вона, як молотарка. 

— Налліть маточці і другий погар! — розпорядилася молода, бо хотіла, аби баба пішла собі із свадьби і не ганьбила її. 

Випила маточка і другий погар і почала співати: 

Ой кужіль, веретено, ничильниці, бердо, Коби наші молодята любилися твердо. 

Молодому пісня полюбилася, підійшов він до маточки і звідує: 

— Чому у вас, бабко, такі дивні губи і зуби, чому ви така товста? 

— То все від прядіння: губами слиню нитку, зубами витягаю із клоччя паздір'я, а товста я від сидіння. 

— І моя жона такою може стати? 

— Ой, може, якщо буде прясти. 

— Но, та я їй більше не дозволю прясти! — сказав молодий. 

Як се баба вчула, сказала, що їй час додому. Відклонилася і пішла. Далі свадьбували без неї. 

Через рік жона царевича народила красного золотоволосого хлопчика. Айбо вона не рада, журиться. 

— Що, жоно, журишся? — звідує царевич. І тут вона призналася, що за прядіння пообіцяла босоркані свого хлопчика за слугу. 

— Сім років — то не малий час. Будемо думати, як домочи біді. 

Царевич дуже любив свою жону, хоч вона і не знала прясти. Тому не грозив її за те, що пообіцяла босоркані їх дитину, а пішов по ворожбитах. Дійшов він у такі місця, де вода не розсипалася, пісок не розливався. Стояла там дичка, а під дичкою баба лежала і чарівну книжку в руках держала, з тої книжки правду читала. 

— У книжці написано,— каже баба,— що сина можна викупити сімома розумними словами. 

Записав собі царевич ті розумні слова, заплатив бабі гроші і вернувся додому. 

Коли дитині минуло сім років, прийшла босорканя і загой кала: 

— Або сім розумних слів, або семирічну дитину! 

— Одна мати у дитини, двоїх треба для родини, три особи в однім бозі, чотири чортові колеса на дорозі, п'ять — сідай в кочію уп'ять, шість — не май на нас злість, бо семирічна дитина наша! Як сказав останнє слово, баба вернулася в кочію лише загучало за нею. Сказився бабин горнець, та й казці кінець.