В одному селі жив чоловік, що називався Пригодою. У нього все йшло шкереберть. Не було ніколи чистої години, бо його жінка, замість язика, мала бритву в роті. 

Продав вола, а жінка нарікає: — Ти такий нездалий, що тебе обдурили! У голові в тебе, як у дрантивім решеті. Чоловік розсердився: 

— Говориш, як з гарячки! Сама б не потрафила й гусака продати. 

— Хто, я? Не бреши, бо як піду на ярмарок, то тобі облупиться від сорому лице. Будеш знати, що таке твоя жінка. 

Настав ярмарковий день. Жінка вбрала новий кожух, взяла гусака під пахву і подалася до міста. Здибала якогось чоловічка й питає його: 

— Як платяться тепер такі гусаки, як оцей? Чоловік потримав гусака в руках і відповів: 

— Можна продати за одного ринського, дванадцять шусток. 

Тоді було так, що один ринський складався з дванадцяти шусток. 

Жінка прийшла з гусаком на ярмарок. Покупці питають: 

— Скільки хочете за гусака? 

— Одного ринського, дванадцять шусток. їй дають ринського, а вона каже: 

— Дайте дванадцять шусток. Дають дванадцять шусток, а вона: 

— Дайте ринського. 

Покупці зрозуміли, що жінка в рахунках — ні бе ні ме ні кукуріку. Підійшов один шахрай у дрантивих лахманах. 

— Нате ринського, а дванадцять шусток зараз принесу. Аби знати, кому маю заплатити гроші, дайте мені ваш кожух, а я лишу вам лапсердак. 

Жінка погодилася. Дала шахраєві гусака, новий кожух і одягла його дрантивий лахман. 

Шахрай радий, що стільки придбав за одного ринського, ніби крізь землю провалився. Жінка чекала, чекала та й пішла додому в дрантивому лахмані. Чоловік ледве впізнав її. 

— Що сталося, жінко? 

Вона розповіла, як ярмаркувала. 

— Видиш, жінко, ти ляпала язиком, як по воді батогом, що продаш гусака ліпше, аніж я вола. Піду світ за очі. Якщо знайду дурнішу від тебе, то вернусь, я як розумнішу, залишуся у неї. 

Чоловік подався у широкий світ. Довго йшов, аж зголоднів. У одному селі зайшов до багача. Вдома була тільки господиня. — Сідайте, добрий чоловіче,— привітала гостя.— Скажіть, хто ви є і куди йдете. 

— Я Пригода. Мандрую собі світом і правду ділю між людьми. 

— Йой, ми вас чекали! — і жінка дістала з-за образів хустину з великим гудзом. Розв'язала й виклала Пригоді купу грошей.— Це ми з чоловіком за багато років назбирали. Він казав, що колись має прийти до нас пригода, і журився, аби були гроші на той час. 

Пригода подякував ґаздині за гроші, попросив окраєць хліба, кавалок солонини і подався у дорогу далі. 

Увечері вернувся багач з лісу. Жінка весела й задоволена: 

— У нас був Пригода. Дала-м йому ті гроші, що ми наскладали. 

Багач сторопів. 

— Ми ж складали гроші для такої пригоди, як слабість, пошесть, засуха, старість, смерть... 

— А я звідки знала? — сердилася багачка. Тим часом Пригода шукав багача уже в іншому селі. Уздрів файну хату. На обійстю ледве переставляла ноги клапоуха льоха. Ото буде чим нагодувати багатьох бідних людей! 

Підійшов до вікна і моргнув господині, що була сама вдома, аби вийшла надвір. Заговорив до неї, ніби на цимбалах заграв: 

— У неділю видаю заміж свою льоху, аби здорова була! Я прийшов просити вас і вашого чоловіка на весілля. 

— Красно дякую,— поклонилася багачка. 

— І ще прошу, аби-сьте пустили свою льоху зі мною, бо моїй льосі потрібна дружка на весіллі. Це буде великий гонор для вас і для нас. 

Багачка навіть не думала довго: 

— Най буде, беріть! 

— Але дайте їй файне вбрання: жовті чобітки, вишиту сорочку, новеньку хустку, коралі на шию, ковтки у вуха. 

Багачка побігла в хату, поскладала те добро у скриню й покликала Пригоду. 

Коли скриня була перед вікнами. Пригода побачив мальований віз і попросив: 

— Я запряжу коні в той віз, бо негаразд гнати льоху по селу. Люди скажуть, що ми бідні. 

Зробили, як казав. Багачка дала Пригоді батога у руки і — щасливо! Пригода їхав з села до села і роздавав багацьке добро бідним. 

Минув час, і чоловік вернувся додому. Сказав своїй дружині: 

— Я здибав багато всіляких жінок. Були розумніші й дурніші від тебе. Але я забанував за дітьми, мушу їх годувати, убирати... 

На радості жінка розбила глиняний горнець, і нашій казочці кінець.