То було ще за давніх часів. Татарські орди робили часто свої спустошливі напади на Буковину. Тривожними були тоді і дні, і ночі. Тяжко жилося трудовому людові в ту лиху годину. Ростуть квіти, радіють люди, молодь весілля справляє, а тут раптом налетять безвіри та й усе надбане людом пограбують і спустошать. Стає земля пусткою. Навіть оплакати того лиха нікому, бо того замучили, того вже під ланцюгом женуть на тортури і визиск. Було то справжнє лихоліття. Панам ще нічого,-сховаються в фортецях, зберуть оборону, мають собі захист. А от простим людям не було життя. 

Так ото одного разу один найзаклятіший хан кримської орди рушив на Буковину. Ішов він через українські степи, і за його ордами все вигоряло, як після пожеж і сарани. Все замовкало, завмирало. Ішов хан і до буковинських лісів, палив і руйнував міста і селища. Вночі далеко червоніли заграви пожеж: села палають, степи й ліси в огні. Народ уже всюди кінця свого ждав. 1 прийшов той хан з ордою аж до самої Путили, а вона ще тоді невеличким сільцем була. Мало було там оборонців. Всього один полк козаків на чолі з полковником Щербієм. Небагато було воїнів, але яка то була в них сила духу велика! 

Була тоді осінь. Брали заморозки, почалися перші хуртовини. Люди кидали насиджені місця, тікали в ліси та гори. Один тільки Щербій відважився виступити проти руїнницької сили ханської орди. Задзвонили тоді в церквах сумно й заклично, посходився весь народ, дужі і немічні. 1 коли сонце привітно усміхнулося людям, на буковинців кинулися татари. Земля застогнала, наче від тяжкого болю. Стали козаки до бою на смерть, тверді, як кремінь. Забряжчали шаблі. Ринули у бій татари і здивувались, побачивши, якою грізною силою став полк славного козака Щербія. 

Бились довго. Вже наступила ніч. Велика сила виступила на козаків. Знемагали в боях буковинці. Мало лишилося їх. Багато товаришів полягло в цьому побоїщі. Стали козаки назад відступати і дорогу свою трупами ворожими встелили. Прийшли на оці скелі Черемошеві. І вийшов тоді наперед Щербій і сказав: . . 

- Смерть неминуча нам, брати! Нехай же вона не буде нам страшною, бо страшніша неволя татарська. Стомились ми і руки наші безсилі далі боротись. Внизу наш рідний Черемош. Нехай же він нас і прийме на вічний спочинок. Боронили ми свій рідний край хоробро, уміймо ж і вмерти за його честь і славу. За мною йдіть, хто край свій любить! 

З цими словами кинув Щербій свою вояцьку зброю у холодні хвилі Черемоша, зняв шапку з голови і гордо й сміливо кинувся у бистрину. Без вагання кинулись за своїм ватажком вірні його побратими. Здивувались татари цій сміливості та й пішли назад руйнувати місто. Запалили оселі і разом з димом послався дух смерті по цілому краю. Настала ніч, і вогнища палали всюди, куди сягне людське око. А коли настав другий день і зійшло сонце, то побачили лихі загарбники на високій скелі диво. На верховині скелі, з якої вчора кинувся Щербій у воду з своїми побратимами, велично здіймалася кам'яна голова - голова сміливого ватажка буковинців. Татари жахнулися і несамовито кинулись тікати від Черемошевих скель. 

Згодом, коли у зруйновані селища повернулись засмучені мешканці, то знайшли собі втіху у вічній пам'яті про козака Щербія, яку лишив по собі їх хоробрий оборонець. І ця славна пам'ять і досі через цілі покоління передається з уст в уста і дійшла такою ж свіжою, хвилюючою до нашого часу.