Жив раз бідний чоловік, що мав одного хлопчика Іванка. Чоловік умер, умерла і його жона. Хлопчик залишився голим сиротою, і сільський староста — бирів — узяв його до себе служити. Іванко дозирав на толоці худобу. 

А тим часом один граф потрапив у біду: пішов купатися у глибоку воду, і раптом обвився йому довкола шиї страшний гад і заговорив людським голосом: 

— Ти будеш мій кінь і мусиш мене носити! Граф дуже налякався. Думає: «Ну, що тепер чинити? Як знебутися цієї біди?» А гад каже: 

— І не думай мене якось убити! Бо коли хтось лише спробує мене зачепити, то я тебе нараз ужалю, і тої ж хвилини буде тобі кінець. 

Зажурився граф. Пустився по світу, по всяких ворожілях, аби помогли його біді, зняли гада з шиї. Ходив, блукав, але даремно. Ніщо не помогло. 

Одного дня нещасний граф проходив через поле, де сільські хлопці скотинку пасли. Між ними був і сирота Іванко. Хлопці саме гралися: бавилися так, що Іванка вибрали за старосту-бирова, а одинадцять інших — волосманами-божениками. Староста й урядовці якраз правили суд-Граф зі страшним гадом на шиї пройшов собі мимо — навіть не глянув у їх бік, такий був зажурений. Тоді Іванко наказав своєму волосманові: 

— Ану, побіжи за ним і приведи його сюди. Хлопчик побіг до графа і каже: 

— Пан староста вас кличе. 

Граф дуже здивувався, але послухав хлопчика й вернувся з ним до гурту. Іванко почав грізно: 

— Що ви за чоловік? Чому пройшли біля сільського уряду і не поклонилися? 

Граф зняв шапку й поклонився. Тоді Іванко мовив до гада: 

— А ти чого вчепився за цього пана й не злізаєш? 

— Пан — мій кінь,— відповідає гад,— мусить мене носити. 

— Ну, раз так, вас треба розсудити. Дивіться, тут стоять одинадцять волосманів, а я, дванадцятий, вибраний за старосту. 

— Що ж судіть... 

— Та будемо, але наперед злізай із чоловіка, бо на коні нікого не судять... 

Доки гад розкрутився з графової шиї і сповз на землю, Іванко шепнув хлопцям: 

— Як свисну — палицями гада! Хлопці поставали з палицями довкола, а Іванко почав суд: 

— Скажи, ти сам виліз на цього чоловіка, чи тобі хтось повелів? 

— Я сам... Нема такого, аби мені наказував! 

— Якщо ти самовільно це зробив, то будеш покараний. Іванко свиснув, і дванадцять палиць гупнули по гадиськові. Він одразу скрутився і здох. 

Граф дуже зрадів. Красно подякував усім, записав їх імена і прізвища, номери їх хат. Каже: 

— Я би вас обдарував тепер, але із собою не маю нічого. Я про вас не забуду! 

Попрощався і пішов додому. Дома запряг коней, насипав у віз грошей і повіз у те село. Питає людей: 

— Де тут живе староста? 

Йому кажуть: там і там. І показали двір, куди завертати. Старости вдома не було, лише його жінка. Вона попросила графа зачекати. Невдовзі староста прийшов, але не той, що судив графа. Граф вийняв свій записник, подивився запис і сказав: 

— Так і так його зовуть. 

— Таж це мій слуга! — здивувався староста. 

— А де він? 

— Там, де завжди,— на толоці, з худобою. Та зараз буде тут-Скоро прийшов з худобою Іванко. 

— Оцей, оцей мене врятував! — вигукнув граф, потім обняв хлопця і обцілував.— А де твої боженики? Закликали інших пастушків, і граф усім дав багато грошей, а найбільше Іванкові. Та Іванко не захотів брати: 

— Нащо мені гроші? Граф чу дується і питає: 

— Хлопче, що ти за один? Іванко розповів: 

— Мої нянько та мамка повмирали, а я зостався сиротою і найнявся служити у старости. 

— Тоді ходи служити до мене! У мене будеш за свого! 

— Піду, коли дослужу у свого господаря,— погодився Іванко. 

Хлопець мав зі старостою договір. Як вислужив три роки, то дістав три срібних. А тоді зібрався і пішов до графа. 

Йде, йде і по дорозі стрічає жебрака — голодного, обірваного, босого. 

«Ба що би подати цьому бідоласі?» — думає собі. 

Вийняв один срібний і дав жебракові. 

Йде, йде — і знову зустрічає одного жебрака. І тому дав срібний. 

Пішов далі, а йому назустріч — ще якийсь каліка. 

«А цьому що дати? — говорить хлопець із собою.— Залишився в мене один срібний. А, дам і того!..» 

І дав останнього гроша. 

Але то був не простий жебрак, а дід-чарівник. І спитав Іванка: 

— Куди ти йдеш, хлопчику? 

— Йду, дідику, служити до графа. 

— Я тобі щось пораджу,— каже чарівник.— Як вислужиш, нічого не проси, лише камінець, що лежить у городці між косицями. У тому камінці знайдеш собі одежу, шаблю і рушницю. Як оту одежу візьмеш на себе, не буде тебе брати ні шабля, ні куля. А твоя шабля така: що загадаєш — то зрубає. І рушниця теж: куди собі подумаєш — туди поцілить. 

Іванко подякував, відкланявся від жебрака й пішов. Прийшов до графа і почав у нього служити. Як відслужив три роки, граф його питає: 

— Ну, що хочеш, Іванку, за свою вірну службу? 

— Нічого не хочу, лише камінець, що лежить у городці між косицями. 

— Камінець я тобі дам і так... 

— Мені так не потрібно. Дайте мені за службу, а більше я нічого не хочу. Граф погодився. Іванко знайшов у косицях той камінець, розбив його й вийняв одежу, шаблю та рушницю. 

Одежу взяв на себе, рушницю кинув на плече, а шаблю в руку й рушає в дорогу. 

Граф просить його: 

— Не йди нікуди, будь моїм, я тебе дам вивчити на пана... 

— Але я лише біля худоби люблю бути,— відказує Іванко. 

— То будь біля худоби. Лише моя худоба пасеться в полонині. Там половина — толока, а половина — косовиця... Я би не хотів тебе пускати на ту полонину, бо скільки слуг туди не ходило, ніхто живим не повернувся. Худоба залишається, а пастух зникає. 

— Не бійтеся за мене, я не пропаду. Я піду в полонину, а як будете мене потребувати, то пришліть за мною... 

— Добре, я пришлю... Але, неборе, дуже .боюся за тебе, бо то якась страшна полонина. Дві ночі людина ще якось перебуде, а третьої ночі приходять чорти й задушують челядника. Боюся, щоб не знищили й тебе. Ой, міг би ти піти до школи, вчитися... 

— Не журіться мною,— відповів Іванко і пішов на полонину. 

Минув день, другий, третій. Увечері хлопець загнав худобу до кошари, а сам зайшов до хижі, сів на лавицю й чекав. 

Настала північ. Рівно о дванадцятій годині двері відчинилися і на порозі став високий чорний чоловік. Він закричав на хлопця: 

— Ну чуєш, як худоба ричить у кошарі? Йди негайно до корів, бо переколються рогами! 

— Я не вийду,— відповів Іванко. 

— Спасай свою худобу, бо як пропаде, то тебе повісять! 

— Ану, тихо, чорте! Я тобі сказав, що не зийду. Це ти так зробив, що худоба ричить і колеться рогами. 

Нечистий дуже розсердився і почав страхати хлопця. Страхав його доти, доки десь далеко не запіли півні. 

На другу ніч чорт знову напустив на худобу страх і вона дуже ричала. Але Іванко то знав і не вийшов. Опівночі нечистий відчинив двері й каже: 

— Йди в кошару, бо худоба гине! Іванко відповів: 

— Будь проклятий, я вже тобі казав, що з хижі не вийду. Іди собі геть, я тебе не боюся! 

Чорт почав наближатися, щоб його схопити, але хлопець крикнув: — Не підходь, бо порубаю тебе на кавалки!.. Тоді до хижі почали лізти інші чорти. Налізло їх багато і всі грозять Іванові, виганяють геть. 

Але запіли півні, й нечиста сила зникла. Настала третя ніч. У кошарі худоба почала дуже ричати, кидати собою. Чорти увірвалися до Іванової хижки. Скрегочуть зубами і насуваються на хлопця, щоб його розірвати. Але він витяг шаблю, завертів довкола себе — і чорти бояться приступити. По півночі налізло їх ще більше і всі рвуться до хлопця. Рев, крик — страшно слухати. Дивиться Іванко на нечисту силу, дивиться і бачить: один чорт побілішав. За якісь хвилини вже й інші почали біліти. Дивиться — й ті дванадцять чортів, що зайшли по півночі, вже так побіліли, що в них лише зуби лишилися чорні. 

Запіли півні, а чортам і зуби побіліли. Високий чорт, старший межи ними, підбіг до Івана, поцілував його і сказав: 

— Ну, полонина вже твоя. Передаємо її тобі, якщо ти такий мудрий. 

І нечисті духи зробилися людьми — як були колись, а Іван став царем полонини і жив собі добре — доглядав худобу й господарював. 

А граф думав, що хлопець пропав, і послав свого слугу подивитися, що з ним сталося. Слуга знайшов Івана живим і здоровим і поспішив додому сказати про це графові. Той дуже зрадів і запросив Івана до себе. 

По дорозі до графа хлопець зустрів бабку, яка несла в руках трохи муки, що зажебрала. Раптом подув дуже сильний вітер і розвіяв бабину муку. Бідна вдовиця заплакала: 

— Чим я тепер нагодую голодних дітей? Зажебрала собі трохи муки — та й ту вітер розвіяв. 

Іванко пожалів нещасну вдовицю і написав письмо. Лівою рукою вписав золоті букви й пустив на вітер. Хлопець написав вітрові, щоб з'явився на суд. Будуть його судити за те, що розвіяв у бідної жінки зажебрану муку. 

Про це сказав Іванко і графові. 

Граф наказав суддям з'явитися ранком о сьомій годині. Судді зійшлися й шепочуться, усміхаються: 

— Ну, сьогодні буде смішний суд! 

— Будемо судити вітра... ха... ха... ха!.. Минула і восьма, а вітра немає. Судді вже регочуться над Іванком, що сів собі на першому місці. Показують пальцем і на бабу, яку хлопець запросив на суд. Та коли настала дев'ята година, раптом вікно відчинилося, і вітер залетів і сів на стілець. Зробився він стареньким чоловіком з довгою золотого бородою. Каже Іванові: 

— Ну, чого ти мене кликав? 

— Покликав я тебе на суд, бо ти розвіяв від цієї жінки-вдовиці й ту жменю муки, що зажебрала... 

— Я мусив розвіяти, бо туди мене вела дорога. 

— Ну, якщо тебе туди вела дорога, то заплати жебрачці три срібні за муку і три — нам за суд. Аби ти знав надалі, як віяти. 

Дідо з довгою золотою бородою витяг три срібні й віддав бабі, а три срібні положив на стіл за суд і через вікно вилетів. 

Судді лише переглянулися. 

«Та що це за хлопець? Якийсь простий пастух, а може наказати вітрові»,— думають собі. 

А Іванко, як закінчився суд, узяв на себе петечину і знову пішов на полонину до худоби. Та слава про нього, як про найсправедливішого й наймудрішого суддю розійшлася по цілому світі. 

Якось один цар і той граф, що в нього Іванко служив, сиділи за столом і гостилися. Цар хвалився своєю дочкою: 

— Моя донька така хитра, що нема на світі чоловіка, аби вона його не обдурила. 

— Але мого вівчаря не обдурить,— каже на те граф.— Він такий правдивий, що радше вмре, а правди не втаїть. 

— Та б'ємося об заклад: моя донька так його обдурить, що він правди не скаже. Якщо я програю — даю своє царство, а якщо ти — даєш свій маєток. 

— Згоден. 

Так цар і граф побилися об заклад. Царівна одяглася в одежу лісника і пішла на полонину до Івана. 

— Чи ти не прийняв би мене переночувати? 

— Чому ні? Ночуй. 

Царівна роздяглася і лягла на сіно. Лише тепер Іванко помітив, що то не лісник, а прекрасна дівчина. Він шматтям перегородив вівчарську колибу на дві половини, аби дівчина не ганьбилася. 

Але царівна вночі просунула ногу попід перегородку й поклала на хлопця. Іван відсунувся і ліг на другий бік. А царівна знову поклала ногу на легіня. Доти його дражнила, доки не скорився. 

Уранці царівна прикинулася хворою. Іван злякався: 

— Та що його робити? Як тобі допомогти? — Я маю таку гадку, що якби ти зварив мені печінку золоторогого бика, який водить стадо в полонині, мені стало би легше та й видужала б. 

— Заріжу бика... аби лише тобі допомогло! Іванко зарізав золоторогого бика, зварив з нього печінку і приніс царівні. Дівчина піднялася, з'їла пару кусочків і каже: 

— Уже стало краще. Якби ти мені приніс і золоті роги, то я цілком була би здоровою. 

— Нащо тобі ті золоті роги? 

— Вони дуже красні. Я буду на них дивитися. 

Іван зняв із голови бика золоті роги і передав дівчині. Вона схопила роги — і тікати додому. 

Тим часом цар і граф скликали багато панства, аби були свідками —,хто з них переможе. 

Тільки царівна передала батькові золоті роги, той з радості аж руками сплеснув: 

— Ну, пане графе, а тепер побачимо, який чесний твій вівчар. 

Граф зажурився, бо подумав, що Іван побоїться сказати всю правду — не зізнається, що дівчина його обдурила і що він для неї не пошкодував зарізати чудесного бика. 

Опустив голову хлопець, розумів, що дівка звела його. 

«Що буде? — думає собі.— Що скаже граф, коли золоті роги побачить у дівчиська? Що я відповім, коли запитає?» 

Та довго не думав, а встромив палицю в землю, повісив на неї свою петечину, надів шапку і вчинив другого себе. Поклонився тому та й став з ним до бесіди: 

— Добрий день, Іване! 

— Доброго здоров'я, пане! 

— Ну, що нового, Іване? 

— Ой, недобре, пане, бо вбив ведмідь вашого золоторогого бика. 

— Недобре, Іване. А де ж тоді печінка з бика? «Ні,— думає хлопець.— Граф мене одразу зловить на брехні. Треба інакше мудрувати». І знову поклонився: 

— Добрий день, Іване! 

— Доброго здоров'я, пане! — Що нового, Іване? 

— Ой, недобре, пане,золоторогий бик спіткнувся, впав у вогонь і згорів на попіл. 

— Недобре, Іване. Якщо бик згорів, то де золоті роги? Покрутив хлопець головою: 

«І отак не збрешеш, треба казати правду». І третій раз поклонився палиці: 

— Добрий день, Іване! 

— Доброго здоров'я, пане! 

— Та що нового, Іване? 

— Ой, недобре, пане, бо прийшла омана та й обманула Йвана — він золоті роги дав, бо солодку нічку мав. 

Іван надів шапку, одягнув на себе петечину, взяв у руку палицю й пустився долі грунями. 

Царі, королі, графи вже його .чекали. Поклонився: 

— Добрий день, панове! 

— Доброго здоров'я, Іване! Ну, що скажеш нового? 

— Недобре, панове, бо прийшла омана та й обманула Йвана — він золоті роги дав, бо солодку нічку мав. Граф з радощів вигукнув: 

— Не біда, Іванку! Дуже добре, синку! Ти виграв ціле царство! 

І розповів хлопцеві, як заклався із царем. 

Так Іван, що завжди казав правду і був наймудрішим, найсправедливішим суддею, сів на царське місце. 

Цар аж скуб волосся на голові, трохи не здурів, що мусив передати слузі державу й видати за нього доньку. 

А молоді посвадьбували й жили-царювали, доки не повмирали.