Річка Либідь пішла від сліз Либіді, дочки якогось київ- 
ського князя. Вона була чудова, як майське сонце. З усіх 
країв світу з'їжджалися молоді лицарі, князі й королевичі 
просити її руки. Та княжна й знати, й чути не хотіла про 
весілля. «Не піду, та й годі!»—казала вона всім. 
Лицарі й королевичі хотіли звабити княжну своїм ба- 
гатством, хоробрістю; не один поклав голову, щоб сподоба- 
тися, та ніщо не помагало. Королевичі порадились між со- 
бою, здвигнули плечима, припоясали булатні мечі, сіли на 
своїх вірних коней і роз'їхалися. 
Пусто й сумно зробилося в княжому палаці: не стало 
хоробрих лицарів, ні прекрасних королевичів. Княжна, як 
горличка в клітці, сиділа в своєму опустілому теремі; може, 
й хотіла б, щоб хтось приїхав, та ніхто не показувався. 
Пройшло так кілька літ. Помер князь, настав другий. 
Княжна мусила вибратись із палацу. Вона побудувала собі 
хатку за Києвом на горі й жила в ній одним-одненька. Сум- 
ним-сумним було молодій дівчині чернече життя. Дні й ночі 
вона плакала. З цих сліз і пішов струмочок, який і назива- 
ється Либіддю. Гора, на якій жила княжна, зветься тепер 
Дівич-Горою...