Десь під горами, під лісами жив бідний чоловік. Від першої жони у нього був син, а від другої жони була в нього донька. Дітвак, котрий зостався без матері, мусив ціле літо пасти на сільській толоці корову й бичка. Мачуха не давала йому нічого їсти, окрім сухого хліба, і хлопець під осінь уже геть ослаб, бо голод дуже його змучив. А мачуха з донькою, як вибирався чоловік із дому, все мали гостину. 

Одного разу хлопчик гірко плакав, потім сумно згадував свою рідну матір, бо вона хоч не кожного разу, давала до хліба сиру чи солонини та голодом його не морила, а мачуха, як видно, хоче із світу звести. І знову бідний сиротюк залився сльозами. А бичок, якого він попасував, заговорив до нього: 

— Чого ти, хлопчику, так плачеш? 

— Ой, чи скажу тобі, чи ні, ти в моєму горі не поможеш. 

— А як поможу? — відповів бичок.— Лиш розкажи, через що ти плачеш, яка в тебе біда. Дітвак розповів, що мачуха його морить голодом і він так ослаб, що ледве може ходити. 

— Ну, як у тому вся біда, не плач! Підійди до мене, викрути мені з голови ріг і встроми у землю. 

Хлопець послухав, зробив те, що йому сказали, і видить, що на розі з'явився красненько застелений стіл, а на столі повно усяких смачних страв. Він дуже зрадів і досита наївся, бо на столі були такі страви, яких іще ніколи яе знав та й про які не чув. 

Другого дня учинив так само та й гостився потім кожний день. Дійшло до того, що хлопчина, вирушаючи з худобою на толоку, не захотів брати від мачухи хліба. То мачусі нараз незлюбилося, і вона послала доньку подивитися, що їсть дітвак на полі. 

А хлопець тільки вибрався на толоку — викрутив ріг із голови бичка і так, як перед сим, добре погостився. Дівка все те виділа і дома розповіла матері, яким дивом хлопець готує собі страви та й такі, що їх вона й не виділа, відколи живе! На' те мати мовила, що вона вже знає, як тут діяти. 

Коли її; чоловік вернувся додому, нараз намовила його, аби продав бичка, бо одного не варто держати. Ліпше замість нього най купить теличку, від котрої можна чекати приплоду — мати якийсь хосен. І чоловік дав себе намовити. 

Почув про те хлопчина, пішов у хлів і став гірко плакати. Бичок увидів його сльози та й звідує, що сталося, чому він знову плаче. 

— Як мені не плакати,— відповідає хлопець,— коли нянько вже продав тебе одному м'ясникові. 

— Через таке не плач,— сказав йому бичок.— Лиш попроси вітця, аби тобі дозволив повести мене до того м'ясника. 

Старий не заперечував. Дітвак узяв бичка за мотуз та й повів із дому. Вийшли вони за село, і бичок каже хлопцеві: 

— Ану оглянься, хлопчику, чи хтось не дивиться за вами. 

— Не видко нікого,— відповів дітвак. 

— Ну, то сядь на мене. 

Він сів на бичка. Тоді бичок знявся аж у небо і летів, як вітер, доки не сіли на одному прекрасному лузі. Хлопець ступив на траву, відкрутив ріг із голови бичка й увіткнув у землю. Появився застелений стіл, а на ньому повно усяких смачних страв. 

— Ну, хлопчику,— озвався бичок,— ти собі їж-пий, потім відпочивай, а я доти мало попасуся. Та що сталося? Бичок напасся грубого осоту, і з нього відразу став страшний бичище. Тоді каже хлопцеві: 

— Ну, сідай на мене і добре держися, бо тепер полетимо через мідну хащу. Але міркуй, аби не зламав жодної галузки. У тій хащі лежить величезний мідяний бичисько, і якщо ти зламаєш галузку, він нараз появиться, а тоді не знаю, що там буде з нами, чи буду годен його побороти. 

Хлопець дуже пильнував, але ненароком зламав одну галузку. І тоді як заревів мідяний бичисько — аж хаща затряслася. І каже бик хлопчині: 

— Швидко біжи до дерева, вихопи ніж і держи над серцем. Як увидиш, що я впав на передні ноги і рию носом землю, можеш себе вбити. 

Прибіг мідяний бичисько, і вони зчепилися у лютому гніві. Та хлопців бик чудом поборов свого супротивника. 

І знову сів дітвак на нього верхи, і знову летіли, доки не дісталися до срібної хащі. Тут натрапили на срібного бика, та хлопчиків бик зборов і того. Далі подалися у золоту хащу. Там відбулася така сама бійка. Хлопчиків бик» що переміг, тепер уже лишав дітвака. Перед тим, як піти геть, він сказав, що незабаром сюди приїде цар, котрий візьме дітвака до себе служити. А ще бик дав хлопчині три різні кантари — мідний, срібний і золотий — та й пояснив, що з ними робити. 

І справді, на дорозі показалася кочія, в якій сидів цар. Він увидів пастушка й подумав: «Який красний хлопчик!» І почав казати: 

— Чи не пішов би ти зі мною, синку? Я би тебе узяв за слугу. 

Хлопець радо прийняв те запрошення і сів у кочію. Дома цар допоручив його садівникові — най учиться доглядати сад. Почали садити молоді деревцята, і діло пішло так: що посадив садівник — із того котре прийнялося, а котре і ні; а що посадив хлопець — прийнялося все, та й доки він садив один саджанець, другий уже зацвітав. Що й казати, старий садівник дуже радів тому: 

— Тепер трьом царським донькам кожного дня зможемо робити букети і все з інших квітів! 

А тоді був звичай, що кожної неділі цар і його челядь ходили до церкви. Одного разу наймолодша царівна захворіла і не пішла до церкви. Вдома залишився і хлопець-садівник. Коли він зостався сам, потряс одним кантарем, і нараз там з'явився мідногривий кінь, що приніс мідну щаблю і красне плаття. Хлопець скочив на коня і цілий сад потоптав кінськими копитами. Найменша царівна все те виділа із вікна палацу. Повернувся старий садівник, увидів, що'сталося у його саду, і — до дітвака. Той лежав у теплиці і прикинувся, що спить. Старий побив хлопчину за те, що він так погано доглядає сад. 

На другу неділю молода царівна знову лишилася в палаці, але сього разу не через хворобу, а хотіла видіти, що буде робити хлопець-садівник. Він осідлав срібного коня і стоптав красні саджанці кінськими копитами. Садівник увидів, як усе спустошено, і, звичайно, знову побив хлопця. 

Третьої неділі дітвак уже носився по саду на золотогривому коні і так само поламав деревцята кінськими копитами. І кожного разу найменша царівна дивилася з вікна. Вона виділа, як хлопець робив у саду шкоду, але помітила і те, що сад став по сьому у сім разів красивішим як був. Тоді найменша царська донька не сказала нікому нічого. 

Але минув час. Молоді царівни стали відданицями, а наш дітвак. — легінем. Цар вирішив, що усіх трьох доньок віддасть за одним разом, бо найстарша вже йому сказала, що хоче вийти заміж. Царівна, котрій дуже кортіло віддаватися, зазвідала найменшу сестрицю, чи не хотіла би й вона мати чоловіка. Дівчина не перечила. І всі три сестри дали знати, що вони би уже віддавалися. Се дуже потішило старого царя, і він дав зробити три золоті яблука та три золоті бублики. Потім оголосили, що цар має трьох доньок, які на виданні, й запрошує молодих людей, аби вони приходили сміливо до царського палацу на оглядини. І почали приходити принци, герцоги й паничі — подивитися на сестриць-відданиць. 

Наймолодша із дівчат поставила умову, що вона віддасться в тому разі, як на її оглядинах буде вся придворна челядь. 

Цар дав усім трьом донькам по одному золотому яблуку й по одному бублику і сказав, що кожна подарує їх тому, кого собі вибере. 

Женихів поставили у ряд. Старша пройшлася уздовж ряду і вибрала собі молодого принца, середуща пройшлася так само і теж вибрала принца. Тепер було діло за меншою донькою. Вона пройшлася уздовж ряду і помітила, що одного з придворних челядників не видно на оглядинах. Тоді нагадала про свою умову — аби була вся придворна челядь, інакше відмовляється вибирати собі жениха. На оглядинах, звичайно, не було сироти-садівника. Та й як він міг бути? Його не брали й до рахунку в царському дворі. Тому ніхто навіть не збагнув, кого ще немає на оглядинах. 

Царівна заявила, що вона не видить сироту-садівника. Слуги нараз побігли у сад і привели хлопця — поставили в ряд до женихів. Молодша царська донька пройшлася уздовж ряду і віддала своє золоте яблуко та золотого бублика якраз тому хлопцеві. 

Увиділа се царська родина і дуже розгнівалася. Царівні докоряли: що вона думає собі та що наробила? Тут стоять молоді принци, чому не вибирає когось із-поміж них? Цар і цариця почали погрожувати доньці, лякати її. Але вона усім відповіла: 

— На кого дяку мала, того вибрала! 

Що вже було чинити? Справили весілля і повінчали всі три пари. Та цар дуже строго поставився до найменшої доньки і її чоловіка. Замість красних світлиць у палаці, відвів їм свинарник. 

Другого дня із знатними зятями старий цар зібрався йти на лови. Зять-садівник теж хотів піти. І він послав у палац жону, аби попросила для нього якусь зброю і дозволу йти з царем на лови. Цар прогнав молодшу доньку раз, прогнав другий раз, а коли вона прийшла просити втретє, дав їй зовсім іржаву рушницю. 

З тою «славною» зброєю зять-садівник подався на лови, але не смів стати в ряд із принцами, а полював сам. Він застрілив двох зайців, а потім розклав ватру, випік собі на вогні зайчатину й поїв. Принци не застрілили нічого. Натрапили на садівника і глузливо звідають, аби розсердити його: 

— Ну, що ти застрілив? 

— А ви що застрілили? 

— Ми — нічого. 

— Ну, видите, а я вбив двох зайців. Принци нараз почали просити, аби віддав їм отих зайців. 

— Добре,— сказав садівник,— дам вам двох зайців, але дасте мені за них свої золоті яблука! 

Принци віддали йому свої золоті яблука і понесли додому по зайцеві. У царському замку на них уже чекала велика вечеря. 

А зять-садівник вернувся у свинарник із золотими яблуками і подарував їх своїй жінці. Вона дуже зраділа, бо такий дарунок трапляється нечасто. 

На другий день знову були лови. Зять-садівник застрілив дві сарни, але принци від просили й те — віддали йому взамін свої золоті бублики. Третього дня садівник застрілив двох ведмедів, а принци — нічого. Увиділи його коло ватри й один одному шепнув: 

— Тут уже хоч як, а мусимо видурити в нього і тих двох ведмедів! 

І стали торгуватися із садівником — що би він просив за двох ведмедів? 

— Я не прошу нічого,— відповів їм. садівник,— бо, слава богу, маю всього доста. Айбо раз на те пішло, дозвольте, аби випік на ваших хребтах печатку повішеників. 

Принци на догоду один одному дали йому дозвіл. Зять-садівник уже був готовий до тої роботи. Він вийняв із ватри розпечену дротяну печатку і спершу одному, потім другому випік на хребті шибеницю. Тоді віддав їм обох ведмедів. Принци понесли їх з великою радістю і гордістю старому цареві. А той дуже похвалив зятів, що ходили на лови недармо. 

Та скоро світ обернувся так, що на царя пішов сусідній цар, а старий не мав великих сил, аби воювати. Молодший зять послав свою жону, аби йому випросила в нянька шаблю і коня, бо й він хоче йти на війну. Дуже тяжко вдалося царівні вблагати старого — він дав садівникові якусь іржаву шаблю і показав на купу гною, де лежав заслаблий кінь, мовляв, того дохляка може донька повести для свого чоловіка. 

Зять-садівник вдячно взяв і те, що йому вділили, і подався на коні за військом. В одному місці слабий кінь застряг у болоті й геть заляпав господаря. Як увиділи се цар і його зяті-принци, то страшенно висміяли хлопа й залишили його там, у мочарі. Садівникові й не вдалося витягнути коня із болота. Тоді потряс мідним кантарем — і перед ним з'явився мідногривий кінь, що приніс для господаря мідну одежу. Садівник узяв її на себе, скочив на мідногривого і не тільки догнав своїх родичів, а й лишив позаду. Дарма вони гукали за ним, просили зачекати — і поскачуть разом. Принци не впізнали, що то пронісся швагер. 

А парадний витязь прискакав на поле бою і порубав усе вороже військо. Коли зяті-принци добралися туди, то увиділи, що воювати ні з ким. Зять-садівник поскакав назад до свого слабенького коня, що застряг у болоті, і, коли принци переможно поверталися додому, він усе ще бідував там із дох ляком. Ей, як втішно сміялося панство із бідного родича, а ніхто не допоміг. 

На другий день сусідній цар знову викликав їх битися. Сього разу хлопець-садівник поскакав на поле бою на срібному коні, у срібній одежі. І знову він розбив вороже військо. 

Третього дня той витязь з'явився перед ворожим табором на золотім коні, у золотій одежі. І втретє він переміг противника. Але тепер зачекав царя і його зятів-принців, бо мав поранений мізинець. Цар, як увидів, відірвав шматок із своєї хустки і перев'язав пораненого пальця. Та золотого витязя ніхто не впізнав. Коли цар із принцами вертався додому, зять-садівник знову тягався у мочарі з конем дохляком. 

У царському палаці була дуже велика гостина. На радощах згадав старий цар і наймолодшу доньку, бо як би там не було, а то — його дитина. І послав він до неї слугу, аби покликав її й зятя на царську гостину. 

Слуга пішов за ними у свинарник і зазирнув крізь ключову дірку. Він увидів, що чоловік спить, рука у нього звисла, а з одного пальця покапує кров у підставлену миску. А жона собі сидить і підкидає вгору три золоті яблука. Слуга побіг назад, до царя, і доповів, що видів. Цар не повірив хлопцеві, вдарив його по писку і негайно послав у свинарник іншого слугу. Другий слуга доповів те саме, лише сього разу молодша царівна підкидала бублики. Розгніваний цар дав і йому ляпаса. Але коли з подібною звісткою повернувся і третій слуга — то вже було занадто. Тепер старий пішов туди сам, аби на власні очі пересвідчитися в тому, що почув од слуг. Зайшов у свинарник, дивиться — все правда. Донька підкидає собі три золоті яблука і три золоті бублики. А на мізинці зятя він одразу впізнав шматок хустки, якою після битви перев'язав поранений палець парадному витязю. І цар дав розказ привести обох — сироту садівника і небогу доньку — до свого палацу. Закликав зятів-принців і звідає їх: 

— А де ваші золоті яблука і золоті бублики? Зрозуміли принци, що тесть не фіглює, і розповіли йому все. 

А цар звідає далі, вже садівника: 

— Що дали тобі сі принци за ведмедів? 

— Нічого не дали,— відповів молодший зять.— Але я їм дав — випік обом на хребтах по шибениці. 

Як то цар увидів власними очима, узяла його страшенна злість. Нараз поставив внизу, посеред двору, дві шибениці і сказав принцам: 

— Раз ви таке дозволили, аби вам на царських спинах випекли шибениці, то я тепер дам вам до них і мотузки! І обидва принци були одразу повішені. 

А молодший зять-садівник дістав усе царство. Він жив собі щасливо, у любові з молодшою царівною, та й дуже любив усіх простих людей. 

Отак, люди добрі, бідний хлопець став царем. Бо щастя мав!