У Мотовилівці колись жив собі з жінкою, з діточками чоловічок. Раз поїхав він орати. Оре він да просить бога, щоб хороше вродило. Жінка обідать йому принесла; чоловік і пообідав, да все працює. От надвечір чує він, що плуг його за щось задержався. Дивиться - якась здоровенна труп'я голова. 

- Господи, боже мій! Се, видно, яка-небудь лицарська голова, - подумав чоловік. - Недобре, як вона буде валятись по полю; треба їїзакопать на цвинтарі і одслужить панахиду за душу померлого. 

Подумав-погадав, а тим часом сонечко зайшло. Чоловік обережно положив голову в хустку і пішов додому, а дома положив голову на лавку і сів вечеряти. Сіла коло його і діти, і жінка. Попоїли вони галушок, чи чого бог послав, - може, й нічого, опріч хліба святого, не лучилось, - повечеряли, встають, а жінка подивилась на голову да й каже: 

- Оця голова, мабуть, на своєму віку багацько хліба переїла. 

-Буде вона ще їсти,-одказала голова. 

- Еге, так ти таківська! - говорить чоловік. - Не треба ж тебе нести на цвинтар да служити панахиду. Знаю я, що з тобою робить. 

Узяв її, виніс за свій вишневий садок, у чисте поле, розіклав багаття і давай палить. А голова горіла-горіла, поки стала порохнею, так як от сахар. Подививсь чоловік і, бог знає з чого, взяв ту білу порохню в хустину (наче насміявся над нею), приніс додому і мовчки положив на полицю. 

Незабаром, може, через день, пішов він з жінкою до церкви, а в господі остались тільки дочка да малий хлопець. Дочка вже і борщ заставила в піч, уже й локшину зварила: сказано - день воскресний; оставалось тільки посолить страву,-так нема ж солі; 

- Отам, Галю на полиці лежить у хустині щось біле; мабуть, сіль, - говорить брат. 

Сестра стала на лавку, взяла хустину, подивилась і говорить братові: 

- Не знаю, чи се сіль. 

- Лизни, то і взнаєш, - каже брат. 
Вона покуштувала раз - нічого, вдруге, втретє і говорить: 

- Оце яке нудне! - І положила знов на полиці. От минає неділь десять, а, може, і більше - упала дочка в ноги батьку-матері і говорить: 

- Я в тяжу; отак було і так. 

Почухав батько гіжку, поморщився: треба йти до панада розказать усе, як було. (Тоді за такий сором дуже карали). Розказав усе, як було. Пан одібрав од його хустку, а через півроку дочка народила вже сина. Охрестили його і назвали Семеном Безбатченком. 

Хлопець ріс, уже й за волами ходив, як ось їхали в Мотовилівку запорожці, що приїжджали говіть в Осокирки, і зманили хлопця в Великий Луг. А в Січі к'опіовий, замітивши хлопця, взяв його до себе в молодики. Служить Семен, служить, а гонору йому все-таки нема. "По-стойте, буде і мені гонор!" - подумав^обі Семен. Узяв, спалив отаманський курінь і втік додому. 

- Еге! Так ти такий! - говорить кошовий. - Захотілось тобі гонору! Буде з хлопця лицар, буде!.. Ану, панове-молодці, - говорить він тим, що вивезли Семена, - рушайте за Семеном туди, звідкіля його взяли, і привозьте назад. 

А Семен тим часом сидить дома на печі. 

- Мамо! - говорить, - снилось мені, - що приїдуть до мене із Січі козаки, привезуть мені гонор і візьмуть із собою. 

Мати зирк у кватирку - аж уже запорожці і коней на дворі під повіткою прив'язують. 

- Добрий тобі, - говорить, - синку, сон снився! 

Семен тільки засміявся. 

От як приїхали вони в Січ, то кошовий і сказав йому: 

- Ти, Семене, єси козак добрий; тепер маєш ти і гонор, будеш прозиватись Палієм. 

Раз поїхав кошовий на охоту з Семеном; їздили вони довго і заїхали в таке місце, що .тільки одні скелі да пуща. Став при сонці і чистому небі гриміти грім, а се архангел Гавриїл хотів убити полоза. Грім ударить, а полоз вилізе з скелі й засміється. 

- Еге, отака ловись! - сказав Палій, ухопив з плеча янчарку, приложився, випалив, - і на тім місці, де показувався полоз, потекла смола. 

- Іди ж ти тепер, куди знаєш, - сказав йому кошовий. - Іди у свою країну і ріж усяку нехристь, бо ти єси чоловік, угодний богу. 

- Ні, батьку! - каже Палій. - Не одпускай мене одного, а пусти зо мною Іскру, Кочубея і Шмалька. 

- Добре, - сказав кошовий і одпустив їх трьох із Січі. А потім вже Семен Палій зробився паном-полковником Фастовським, добре різав орду і ляхів, да Мазепа його стратив із завидності, що 

Палія величали козацьким батьком.