І жив Олег в мирі з усіма землями, княжачи в Києві, 
І прийшла осінь, і згадав Олег коня свого, якого тримав 
здавна у стайні, вирішивши ніколи не сідати на нього. 
Питав-бо колись волхвів і віщунів: «Од чого мені доведеть- 
ся померти?!» І сказав йому один віщун: «Княже! Кінь, яко- 
го ти любиш і їздиш на ньому,— від нього тобі й померти!» 
Олег же, взявши це собі до тямки, каже: «Ніколи не сяду 
на нього і більше не гляну». 
І звелів годувати його, і не приводити його до себе. І пе- 
ребув декілька років, не бачивши його, аж поки й на греки 
не пішов. 
А повернувшись до Києва і проживши чотири роки, на 
п'яте літо він спом'янув коня, що від нього, як віщували 
волхви, мав померти. І покликавши старшого над конюха- 
ми, запитав: «Де кінь мій, якого я поставив був годувати 
і берегти його?». А той каже: «Помер». Олег же посміявся 
і докорив віщунові, кажучи: «Невірно ото говорять волхви, 
і все те неправда є: кінь помер, а я живийі». І наказав він 
осідлати коня: «Хай-но погляну на кості його». І прибув пін 
на місце, де лежали його кості, голі і череп голий, спішився 
і, посміявшись, сказав: «Чи не від цього черепа смерть мені 
приймати?» І ступив він ногою на череп і, з'явившись із 
черепа, змія вкусила його в ногу. І з того він розхворівся і 
помер. І плакали по ньому всі люди плачем великим, і по- 
несли, і поховали його на горі, яка зветься Щековицею. Є ж 
і досі могила його, зветься могилою Олеговою. А було всьо- 
го його княжіння тридцять три роки.