Жив собі дід та баба; дід служив на майдані майданником', а баба сиділа дома, мички пряла. І такі вони бідні — нічого не мають: що зароблять, то проїдять, та й нема. От баба і напалась на діда: 

— Зроби та й зроби мені, діду, солом'яного бичка й осмоли його смолою. 

— Що ти, дурна, говориш, навіщо тобі той бичок здався? 

— Зроби, я вже знаю навіщо. 

Дід — нічого робить — взяв зробив солом'яного бичка й осмолив його смолою. 

Переночували. От на ранок баба набрала мичок і погнала солом'яного бичка пасти; сама сіла під могилою — пряде кужіль і приказує: «Пасись-пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись-пасись, бичку, на травиці, поки я мички 

попряду!» Поти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь; наскочив на бичка: 

— Хто ти такий? — питає.— Скажи мені! А бичок і каже: 

— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений. Ведмідь каже: 

— Коли ти солом'яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати! 

Бичок нічого — мовчить; ведмідь тоді його зараз за бік, давай смолу оддирати. Оддирав-оддирав, та й зав'яз, та ніяк не вирве. Сіпав, сіпав — ні! Затяг того бичка бозна-куди. От баба прокидається, аж бичка й нема. «Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже додому пішов». Та мерщій днище та гребінь на плечі, та додому. 

Коли дивиться,— ведмідь у бору бичка тягає; 

вона до діда: 

— Діду, діду, бичок наш ведмедя привів,— іди його вбий! 

Дід вискочив, оддер ведмедя, взяв і закинув його у погріб. 

От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба уже набрала кужеля і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує: 

— Пасись-пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись-пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! 

Поти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу вибігає сірий вовк та до бичка: 

— Хто ти такий? Скажи мені? 

— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений. 

— Коли ти смолою засмолений,— каже вовк,— то дай і мені смоли засмолити бік, а то сучого сина собаки обідрали. 

— Бери! 

Вовк зразу до боку, хотів смолу оддерти. Драв-драв та зубами й застряв, що ніяк уже не оддере: 

що хоче назад, то ніяк. Він так вовтузиться з тим бичком! Прокидається баба — аж бичка уже й не видно. Вона подумала: «Мабуть, мій бичок додому побрів»,— та й пішла. Коли дивиться: вовк бичка тягає; вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у погріб укинув. 

Погнала баба і на третій день бичка пастись; 

сіла під могилою та й заснула. Біжить лисичка: 

— Хто ти такий? — питає бичка. 

— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений. 

— Дай .мені смоли, голубчику, приложити до боку: сучого сина хорти трохи шкури не зняли! 

— Бери! 

Ув'язла й лисиця зубами, ніяк не вирветься. Баба дідові сказала, дід укинув у погріб і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика піймали. 

От як назбиралося їх, дід сів над лядою у погребі, давай гострить ніж. Ведмідь його й питає: 

— Діду, навіщо ти ніж гостриш? 

— Щоб з тебе шкуру знять та зробить з тієї шкури й собі й бабі кожухи. 

— Ох, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю: я тобі багато меду принесу. 

— Ну, гляди! 

Взяв і випустив ведмедика. Сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його й питає: 

— Діду, навіщо ти ножа гостриш? 

— Щоб з тебе шкуру знять та на зиму теплу шапку пошить. 

— Ой не ріж мене, дідусю, я тобі за те цілу отару овечок прижену. 

— Гляди! 

Й вовка випустив. Сидить та ще ножа гострить. Лисичка виткнула мордочку, питає: 

— Скажи мені, будь ласкав, дідусю, навіщо ти ножа гостриш? 

— У лисички,— каже,— гарна шкурка на опушку й на комірець, хочу знять. 

— Ой не здіймай з-мене, дідусю, шкури, я тобі і гусей і курей принесу! 

— Ну, гляди! 

І лисичку пустив. Остався один зайчик; дід і на того ножа гострить. Зайчик його питає, а він і каже: 

— У зайчика шкура м'якенька, тепленька — будуть мені на зиму рукавички й капелюх. 

— Ох, не ріж мене, дідусю,— я тобі стьожок, серг, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю! 

Пустив і того. 

От переночували ту ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж — дер-дер! Щось до діда у двері. Баба прокинулась. 

— Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить; 

піди подивись. 

Дід вийшов, коли то ведмідь цілий улик меду припер. Дід узяв мед, та тільки що ліг, аж у двері знову — дер-дер! Коли вийде — аж повен двір овець вовк понагонив. От незабаром лисичка принесла гусей, курей — всякої птиці; зайчик понаносив стьожок, серг, намиста доброго... І дід рад, і баба рада. Взяли попродали овечки та накупили волів, та став дід ходить тими волами у дорогу, та так розбагатіли, що не треба краще. А бичок, як не стало вже треба, поти стояв на сонці, поки й розтав.