В однім місті був заклад тих василіянів-ксьондзів, і вони собі виписали таблицю, шільд такий, що їм там дуже добре. Переїжджає король через те місто, дивиться на ту таблицю: 

— Ой, біда, всюди по краю чути, що зле, а тут знаходжу, що їм дуже добре. 

Приходить межи них і повідає до них: 

— Що чувати? 

Поклонилися ксьондзи і відповіли, що все добре. Каже король до них: 

— Я їду там і там, а буду повертатися за десять днів, аби ви мені відгадали, що я буду мислити, як буду до вас уступати. 

І поїхав. 

Тепер настала велика біда межи ксьондзами, бо ніхто не може знати, що король буде гадати. А то шкода велика: як не відгадають гадки королевої, то король заклад розв'яже. Приходить день, нещастя їх, біда... Усі сумні, таблицю знали, і кожний гадає, де дінеться, як король їх розжене. І таки направду з плачем очікують нещасливої хвилі, короля. 

Аж тут приходить дід і просить милостині. Але жоден не подивився на діда, кожного смуток опанував. А дід питається: 

— Що вам такого, що ви такі сумні? 

— Ай, що ти, діду, тутки маєш? 

— Ну, та нічого, але, може би, я щось пор.адив? 

— Не такі не могли порадити, та й ти не порадиш. 

— Але чому ні, прошу, скажіть, то вам нічого не коштує. Скажіть, що таке є? 

Один ксьондз каже, що надіються короля, а король їм сказав, що як не відгадають його мислі, то розжене їх з того кляштору. 

— І, вам байка в голові,— каже дід,— ви дурницею гризетеся. Я знаю, що буде король мислити. 

— Ну, та скажи, що буде король мислити? 

— Ну, то я тепер ще не знаю, бо короля не виджу. Як буду видіти короля, то буду знати, що король мислить. 

Тоді ксьондзи втішилися і сказали йому чекати. Але він казав дати йому горілки. Напився добре, попоїв собі добре та й ліг спати. Далі кличуть його: 

— Діду, вставай, бо король їде. 

Дід устав, казав дати йому шмаття таке, яке ксьондзи мають, убрався, став собі на порозі і чекає на короля. Приїжджає король, устає з повоза і йде до палати. Той же кланяється королеві до самої землі, а всі ксьондзи чекають того слова, що дід буде відповідати королеві. При дверях питається король: 

— Но, що я тепер мислю? А дід каже: 

— Найясніший пан мислить собі, що я ксьондз. 

— А так е. 

— Ні, ясний пане, я не піп, а дід. 

— А як то може бути? 

— Але прошу, я є цілком простий дід. 

— Ну, то добре, ти мою мисль відгадав, бо я собі гадав: 

ов, якийсь піп на переді стоїть, мою мисль відгадати, а ти тоє відгадав. Що ти не піп, а дід, то я не вгадав. І дарую назад таке життя, яке ви мали. 

І ксьондзи потому того діда шанували до самої смерті, вже його ніде не пустили.