Був — не був, та кажуть люди, що був дуже багатий пан-дідич. Мав він плохоумного внука. Нічого той пан не любив, лишень свого внука, і ніяк не міг знайти слуги, який би чогось навчив малого. 

Не раз пан привозив слуг, але більше, як тиждень, ніхто не міг у нього втриматися. 

Вже, може, й сотий раз їде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вівці й співає. Під'їжджає пан ближче, питає: 

— Чого, хлопче, співаєш? 

— Аби не плакати, пане. 

— Чи не пішов би ти до мене на службу? 

— Та я на службі — чужі вівці пасу. 

— А що тобі платять? 

— Та що багач платить? Привезе мамі дров на зиму, а я за це мушу йому ціле літо вівці пасти. 

— Я тобі заплачу більше. Сідай зі мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й міста ще не бачив? — Не був ще в місті. Але я без маминого дозволу не поїду. 

— А де твоя мама? 

— А он у тій хаті. 

Поїхав пан до його матері й каже: 

— Ґаздине, пустіть сина на службу. Він буде в мене пасти вівці, телята, з моїм онуком бавитися, а я добре плататиму. Кажете, він за фіру дров літо пастушить? 

— Та так. 

— Я вам дров привезу не одну фіру, та й ще мій слуга нарубає, а сина давайте мені на службу. 

Пан нащебетав — жінка повірила й відпустила хлопця. Привіз дідич його додому й посилає худобу пасти. 

— Пане,— каже новий слуга,— буду вам і вівці, і коні, і велику худобу — все буду пасти, але купіть мені сопілку, бо без сопілки я не можу бути пастухом. 

— Го-го-го! Чого захотів! Сопілки? Я на сопілки грошей не маю. Йди собі та й по вербах шукай сопілки. 

— Та з верби, пане, погана сопілка. 

— А що я тобі зроблю? 

Не допросився в пана сопілки. Пішов, знайшов ліщину, мучився-мучився — викрутив з неї сопілку. Зробив ще воронки — ой, як виліз на стрих, як заграв! А той панок-онучок прибігає та й каже: 

— Чуєш, Іване, навчи мене грати. 

— Скажи панові, най моїй матері дров привезе, та й навчу. 

Малий побіг, а дідич каже, що не втечуть дрова, хай почекає. 

Просить малий навчити. 

— Добре,— погодився Іван.— Клади пальчики на воронки, перебирай ними й дуй у сопілку. 

Панич дує, перебирає, а музики нема. Мучиться Іван з малим цілий день, а дідич стоїть унизу та й слуха, як слуга вчить його онука. Набридло Іванові та й каже він: 

— Хоч ти й дідичів онук, але такий дурний, як той цап на мості. Я би борше корову танцювати навчив, ніж тебе на сопілці грати. 

А пан, коли вчув це, підлазить по драбині на стрих та й питає: 

— Що ти, Іване, сказав? 

— Та кажу, що я би скоріше корову навчив танцювати, ніж вашого онука на сопілці грати. 

— А бичка міг би навчити? 

— Міг би й бичка. — Знаєш що, Іване? — каже пан.— В мене в бичок, який має вже два місяці, навчи його танцювати — я тобі добре заплачу. 

— Ой, пане, ви обіцяли мені за службу платити — досі ще моїй мамі дров не завезли, а вже зима йде. 

— Я тобі гроші дам. 

— Ви мені, пане, дайте того бичка додому і гроші дайте. 

— Бери, Йване, бичка й гроші. Але коли я буду знати, що мій бичок — танцюрист? 

— Я прийду й скажу, коли вам їхати по танцюриста. 

— Добре. 

Взяв Іван гроші, взяв бичка, пригнав додому, потримав до зими, а взимку відвів на ярмарок і продав. Каже матері: 

— Будемо класти хату. Я маю гроші, то треба їх у рух пустити. 

Побудував Іван хату, але треба чогось і до хати. Приходить навесні до дідича: 

— Добрий день, пане! 

— Добрий день, Іване! Що там мій бичок робить? 

— Го-го-го, пане. Бичок і танцює, і до школи ходить. 

— Та що ти кажеш, Іване? 

— Те, що чуєте, пане. Треба грошей. Пан почухався в голову та й дав калитку грошей. 

— А як далі буде, Іване? 

— Та так буде, пане, що навчиться він читати-писати, а я прийду і скажу, щоби ви приїхали в нього екзамен приймати. 

— Добре, Іване. 

Іван купив собі поле за ті гроші та й сміється: 

— Тепер, мамо, будемо жити, як пани. Але минув рік — треба йти до пана. Питає дідич: 

— Іване, що там мій бичок робить? 

— Го-го, пане! Бичок вчиться на суддю. Треба йому на два роги дві шапки, треба четверо чобіт, треба великого плаща, треба вбрання нового — зима йде, пане. Йому соромно в будь-якому вбранню ходити. 

Каже пан: 

— Го-го-го! Як він мені дорого коштує! 

— Але ви, пане, будете мати свого суддю. 

— Та добре, добре, Йване. 

Дав пан нову калитку грошей. 

Минуло три роки. За цей час Іван перебрався з села до міста, купив собі каменицю, оженився — вже жінку попід руку водить. А ' в тім місті був суддя Бик. Приходить Іван до пана, та й пан питає про свого бичка. 

— Поздоровляє вас, лане,— каже Іван.— Він уже не бичок, а суддя Бик. А такий зробився, що й не пізнаєте. Запрошує вас приїхати завтра на сніданок, але до нього, пане, тепер треба стукати в двері. 

— Добре, Іване. 

Розказав Іван, де мешкає суддя, і пішов собі з жінкою на прогулянку. Другого дня дідич приїжджає до судді Бика, постукав — Бик відтворяє двері, а дідич видивився, що з його бичка зробився такий пан. 

— Ну що ти, бицю мій, тут робиш? Що їсти тобі тут дають? У мене ти би сінце їв, січку. Суддя Бик як закричить: 

— Шандари! Поліція! Арештуйте його! Він якийсь помішаний! Пан розсердився та й як улупить суддю по морді: 

—Йой, бицю, шляг би тебе трафив! Ти мої пальчики ссав, а тепер хочеш мене арештувати! 

А потім пан суньголовою давай втікати по сходах, аби не заарештували. 

Так Іван з паном розрахувався.