Любив піп твердо одну Маріку, ходив до неї. І в тої Маріки ґазда був, айбо ґазда мало коли був дома. Кілько ґазда прийде домів, усе Маріка хвора. 

— Ой Маріко, що тебе болить? Принесе їй ґазда їсти: 

— На, Маріко, їж! 

— Хлопе! Не годна я їсти, бо мене дуже болить. Я днесь й огень не клала, бо не треба мені. І крекче Маріка дуже на печі. 

— Чи не пила би-сь, Маріко, паленки? 

— Коли б мало приніс, то, може би, випила один погарчик, а їсти не годна-м нічого. І пішов Іван. 

— Дайте доброї паленки, бо жона хвора. 

— Йди, дурний Іване. Твоя жона хвора? Ану, дурний Іване, коли піп прийде, тоді не хвора. 

— Ви уже нічого не віруєте і вмрете, а не будете вірувати, сусідо! 

А корчмар каже: 

— Ну, ну, Іване! Коли б ти надійшов удень, що вони роблять, як ти підеш у дорогу. 

Іван приніс паленки і силує Марію: 

— На погарчик, випий, бо се добра паленка. Вона випила один погар. 

— А чи їла б дащо, аби я тобі зладив? 

— Не годна-м нічого їсти ані раз. — Но, небогойко, та чим будеш дихати? Но, кажи, я коло тебе не буду сидіти. Даяк помалу наднимайся, бо я не маю коло тебе часу сидіти, маю роботу. 

— Ну, та ти собі йди геть, я уже буду якось бідувати: хоч умру, хоч буду. 

І пішов Іван у дорогу із кіньми, у фурманку. Піп увидів, що Івана не є дома. Прийде до Марії і каже: 

— Іди лем принеси паленки мало. 

— Я не йду,— каже,— бо корчмарі увидять, що я здорова, та оббрешуть мене ґазді. 

— Ой правду ти маєш, Маріко! — каже піп. 

Приніс паленку піп. 

Наладила Марія їсти дороге їдіння для попа. Є що їсти й пити, доста є вшитко. 

Та коли вони так собі говорили, їли й пили за столом, увійшов циганин. То було літнього часу, саме у велику спеку. Хатні двері були відчинені. 

Піп з Марікою гостилися коло стола, обоє так напилися, що про них міг хоч хто зайти. Та й циганин увійшов до хижі тихо, його не увиділи, не почули. Циганисько так собі думає: «Ачей вони поснуть п'яні, я виджу, що вони усього не поїдять і не вип'ють всіх напоїв, бо є там доста». 

І сховався циганин під постіль. 

Та що сталося? Надійшов уночі з дороги Маріїн ґазда. На дворі загримів віз. Вона вчула скоро, що ґазда прийшов. Піп каже: 

— Маріко, йой, де би я спрятався? 

І в хапущох де би то стулитися? І спрятався під постіль. Но і того їдіння і напій вона під постіль склала наскоро. Ну, вже там під постіллю е циганин і піп. Айбо піп не знав, що там є циганин під постіллю. Доки ґазда коні прив'язав, дав їм їсти, Маріка запораяла в хижі, залляла огень водою й скоро лягла собі на піч. Увійшов ґазда до хижі і каже: 

— Чи така ти, Маріко, хвора? 

— Ой я,— каже,— дуже хвора, не бирую і говорити. 

— Чи їла ти дащо днесь? 

— Та нічого я не їла. 

А циганин їсть під постіллю помовчки. Айбо ґазда її не знає нічого, що є у хижі. І циганин як наївся під постіллю — а на попі волосся коміть стає коло циганина зі страху. 

— Й ой,— каже циганин,— паночку, я би свистав! А піп зо страху і не дихає, думає собі: «Біда би тебе найшла, циганине!» Каже піп циганинові: — Мовч, біда би на тя найшла. На чоботи, циганине, але мовчи, бо ґазда вчує та нас уб'є! 

— Но, паночку, та нас двоє. Циганин чоботи взяв і натяг на ноги. 

— Й ой, паночку, лем коби я собі мало пошпацірьовав, чи яло ся мені в чоботях. 

— На, циганине, ногавиці, лем мовч. Узяв циганин ногавиці з попа. 

— Но, паночку, коби раз пройшов по хижі, аби увидів, чи годяться вони мені. 

— Мовчи, циганине, на й гийрок, лем мовч. Циганин узяв, айбо тоді не слухав уже попа, а й помалу висунувся з-під постелі та й вийшов геть. Потім увійшов циганин до хижі: 

— Дай боже здоров'я, ґаздо! 

— Дай боже здоров'ячка й вам! — каже ґазда. Ґазда видить, що одежина попівська, та й думає собі, що се піп такий цілком е, і каже: 

— Най сядуть, пан превелебні. 

Звідує тоді, що вони так пізно прийшли. 

— Та,— каже циганин,— треба мені. Чув-їм, жона вам хвора, та кортіло ня дізнатися за ню. І дуже той піп санує Маріку: 

— І що вам, Маріко, так дуже болить? Маріка видить, що то не піп, бо знає, де піп є, під постіллю, і думає собі: «Се зводитель якийсь, а не піп, як мій дурний ґазда гадає». 

— Но,— каже піп,— пане ґаздо, чи знаєте що? 

— А що, пан превелебні? 

— Та я би ваш дім висвятив, бо ваш дім нечистий, кидь ваша жона так хворіє. Я,— каже,— посвячу дім, бо тут е чорт та той вередить вашій жоні. 

— Но, пан превелебні, я би вам заплатив чесно, що би хотіли, лем коби мені так дім висвятили, аби моя жона не була хвора. 

І вона тоді каже із печі: 

— Йди, йди, та би задар кильтовав, чи споможе мені ото, чи ні. І вона дуже не дає те чинити, бо знає, який то піп. 

— Цить, жоно, а кидь дасть бог, ліпше тобі буде! 

— Ей, ти би давав гроші; ти так тяжко заробляєш! 

— Я тебе не звідаюся, Маріко. Та щоби хотіли пан превелебні, аби посвятили? 

— Одну десятку, і я зараз посвячу. Мені ніякі не треба збирати помпи. — Ти би планітові давав десятку,— каже Маріка. 

— Най мені десятку дадуть. Вийняв ґазда, дав десятку. 

— Ну, пане ґаздо, так оби-сь чинив, як я буду розказувати. Та чи маєте, пане ґаздо, один горнець залізний? 

— Маю. Та нащо вам треба горнець? 

— На окріп налляти. 

Налляв ґазда той горнець гріти воду, і скипіла тота вода, гаряча дуже. 

— Ну, пане ґаздо, возьміть собі древо в руки, станьте на двері, бо я буду святити. 

Узяв циганин кип'ятку і почав лляти в кождого закута помалу. То він святить тим окропом хижу і все каже: 

— Свять, боже, свять! 

Як прийшло під постіль, де піп є, там май ліпше ллє окропу і все каже: 

— Свять, боже, свять! 

Піп-сигінь одсувається все далі, а циганин все ліпше ллє окропом. І так попа попарив окропом, що піп мусив відти вийти. 

— Но, тепер, пане ґаздо, бийте древом. Видите, який чорт великий! Чи казав я вам, що чорта вижену з домівства?! 

Ґазда імив, твердо попа побив. 

— Ну, тепер, пане ґаздо, пущайте, вже доста йому. Тепер ваша жона не буде хвора ніколи.