Було, де не було, і коли те було, не знаємо, але було дуже давно. Одного разу весною прилетіли ластівки, зробили собі гніздо, а коли доробляли, туди забралися горобці й вигнали ластівок, і розпочали ластівки собі друге гніздо робити. Вони вже дуже запізнилися, доки зробили друге гніздо. Поки ластівка нанеслася і вивела ластів'ят, то вже треба відлітати в теплі краї. Висиділа вона троє ластів'ят. Треба відлітати, а малі ще не обросли добре і не можуть на велику відстань летіти. А мати веде їх і, доки сухо, годує їх, і йдуть все далі. І так добралися вони до моря. А там думає, як тепер бути: через море вони не перелетять. Каже вона двом ластівчатам: 

— Ви тут мене чекайте, а одне беру на плечі і несу на ту сторону, бо море широке і ви не перелетите. 

Імилося ластівча матері на плечі, а вона піднялася і несе. Коли залетіли в глибину моря і як увиділо ластівча, які там хвилі б'ють, перелякалося і міцно вчепилося за матір. І вона каже: 

— Видиш, як тяжко я тебе тепер несу. Чи будеш ти мене нести, як я постарію і не зможу сама летіти? А ластівча говорить: 

— Ой буду, мамко, буду, лиш мене перенеси. А стара ластівка каже: 

— Брешеш, що ти будеш мене переносити,— і скинула з себе у море. 

А воно не знало, куди летіти, і сил не мало, та й утопилося. Мати повернулася до берега, взяла друге ластівча, долетіла до середини моря і каже: — Чи ти будеш мене переносити через море, як я буду стара і не зможу літати? 

— Буду, мамо, буду. А ластівка каже: 

— Брешеш, бо не будеш нести,— і це теж скинула з себе в море. 

Ластівча полетіло трохи і впало в море. Прилетіла мати за третім ластів'ям на берег. Узяла на плечі і несе. Як донесла до середини моря, каже: 

— Чи ти мене будеш нести, як я стану стара й не зможу літати? Кажи правду, бо інакше кидаю тебе в море. 

— Е, мамо, не надійся на мене,— відповіло ластів'я.— Як будеш стара, останься на місці і не лети сюди, бо в мене будуть свої діти і я їх нестиму. 

І так мати перенесла те ластів'я на ту сторону моря, бо воно сказало правду.