Був у селі пан. Одного разу він сказав бідному селянинові: 

— Ти чоловік розумний. Я це здалеку чую. 

— У нашому краї всі мужики розумні. 

— А пани? 

— На таке показує, що кожний пан ударений з-за рогу мішком по голові,— відповів селянин. Пан подумав і знову спитав: 

— А я розумний? 

— Хто вас знає, пане! Треба придивитися й прислухатися. Аж потому можна би сказати, що ви за один. 

— Ну що ж, тоді сідаймо на віз і помандруємо по світу. А ти придивляйся... 

— Най буде,— мовив селянин. Сіли вони на віз і рушили в дорогу. Де тільки не бували! А якось під ніч заїхали в ліс. Темно, хоч око виколи! Селянин швиденько назбирав ломаччя, розпалив вогонь. Сіли і вечеряють. А коли повечеряли, бідняк раптом схопився на ноги і — шульк у солому, що була на возі. Тільки ноги стирчали. Пан підійшов до нього й питає: 

— Що сталося, чоловіче? 

— Тс-с-с... Онде відмідь, ховайтеся! Панисько оглянувся та й собі — в солому: здалося, що він бачить ведмедя в кущах. А селянин каже: 

— Ой, якби в нас був хоч один пес! 

— А то чому? — спитав пан. 

— Ведмеді бояться собачого гавкання. Чому ви, пане, не взяли із собою пса? Можете загинути ні за що у ведмедячих лапах. 

Пан ледве сопів. А потім порадив: 

— Ти, чоловіче, сам загавкай. 

— Я не можу, пане. У мене голосу нема. Треба тоненького, такого, як у вас. 

Пан трохи подумав і спробував: 

-— Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! 

— От добре. Як будете, паночку, отак гавкати до самого ранку, то ведмідь і близько не підступить. 

— Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! — не вгавав панисько. Селянин заснув, а панисько так захрип, що вже шавкотів. Коли зійшло сонечко, бідняк прокинувся й питає: 

— Що це ви шавкаєте? — Та я захрип, бо-м на ведмедя гавкав. 

— На котрого? 

— Та на того, що в корчах. 

— Ходім та й подивимось на вашого ведмедя... Зайшли у кущі, а там — старий пнисько. Пан обійшов пня і спересердя плюнув. 

— Ну, що маю казати про вас? — посміхнувся селянин. 

Панисько ударив коней батагом, і за його возом тільки закурилося. 

А бідняк реготав.