ЛЮКРЕЦІЯ 

Давно ріка вернула в береги. 
Давно нора засипалася в кручі 
І місто мовчки зводить навкруги 
Вали із частоколами колючі. 

Та ще лежить над плямами полян, 
Над краєм, що не розгортав ще крила, 
Важкий і нерозгаданий туман, 
Мов мармуру незайманого брила. 

О мряко неповторної доби, 
Дими з-під стріх, що стеляться так низько, 
Жінки, що тчуть при огнищах собі, 
Чоловіки в дощах на пасовиськах!.. 

Що зверне їх до мутної ріки 
Від тих отар, від сивої худоби? 
Етруски, умбри, хижі гірняки… 
Щоб гори перейшли вони і д'оби. 

І ось твоя ясна і щедра кров 
На твердь і міць Латинового дуба. 
І креше шлях ударами підков 
Рідня царева, зайшла і нелюба. 

Проста чесното юної землі… 
Що Брутові і Цезарю дасть сили. 
Щоб полонили море кораблі 
Ілегіони сушу полонили.