ПЕРУН

І кинули його кияни, 
І був наказ: «Як де пристане, 
Відбить його від берегів — 
І лиш тоді лишить старого, 
Коли перейде за пороги». 
І він поплив. 
І так пливе безустання, 
Кремінно вирубаний з дуба; 
Ріка, від віку йому люба, 
Його несе до цього дня, 
І зараз ось, немов у човні, 
Пливе по хвильній широті...
Як блисли вуса золоті 
Під кров'ю місяця впідповні!. 
Ізнов на галяву між хмар 
Багряне викотилось коло... 
І знову блиска срібне чоло 
І злотний вус горить як жар.. 
Буремна ніч — його доба: 
Як не несло б його глибоко, 
Із нетрів рокотного току 
Тоді він завжди видиба. 
Пливе, прадавньої снаги, 
Грози прапервісної повен. 
І часто-часто його човен 
У наші стука береги.