Тревожний стан душі не покидав Джура всю дорогу з Баден-Бадена. Він не випускав з рук свого сака: ёму здавалось, що кожен пассажир відає, що в тім саці лежать червінці, и кожен тілько про те й мітикує, як би викрасти ті гроші, кожен тілько жде тієі, години, щоб Джур кріпко заснув... И кріпиться Джур, щоб не заснуть; а сон, мов умисне, так и лізе до нёго, так и сплющує ёму, очи. И от почалось боротє фізичноі потреби заснуть и душевного остраху, щоб не проспать сака!... Сидить Джур у куточку ваґона, пооддаль від других пассажирів и то раз-по-раз курить, то книжку читає, то в вікно дивиться; одно слово: кріпиться Джур наче стара баба на „Діяниі", пильнуючи не проспать, як „дочитаються Христа"... Знеможе сон Джура, от и заснув Джур, але чи мине година чи ні, він прокинеться та швидче до сака: чи цілий, чи ні? — 

И довгою, безконечно довгою здалась Джурови дорога. „И чого я поіхав в Дрезден?" став думать Джур; „справді чого я там не бачив? чи не лучче б було податься чи в Гайдельберґ, чи в Базель, а то в Дрезден!.. И чого?.. сказано задуріла, затуманилась зовсім голова... Ну, та нічого робить!.. нехай и так, побачимо ще й Дрезден!...” 

Аж ось и Дрезден! Зрадів Джур, митю вибіг з ваґона, сів в перший омнібус, звелів везти в Hotel Sax. Причепурившись, зараз подався в банк и тілько тогді трохи заспокоівся, як здав своє золото в банк и взяв білет на своє имя. 

— „Тепер нехай крадуть!” думав він... „тепер ляжу виспатися.” Ліг він спать и проспав увесь день, спочиваючи, наче після якоі трудноі, тяжкоі праці. Треба сказать, що Джур втомився більш душевно, ніж фізично: несподіваний сліпий талан укрив ёго мозок таким туманом, підняв ёго нервову систему так, що ёму великого труда стояло держать своі мисли хоч в аби-якім порядку; не диво, що він сам не знав, куди ёму іхать и чого він поіхав в Дрезден. Щастє як и нещастє часто несуть з собою повну торбину тревоги, неспокою и лиха... 

Довгий сон заспокоів Джурові нерви; вставши, він став спокійнійше мислити: що ж дальше діяти, куди податься? Найбільш тягло ёго в Жуківку: „поіхать,” думав він, „уговорить Жучиху и Рисю на весілє тепер, доказать ім, що одклад не йде в лад... одружиться... та тогді з молодою жінкою и в Н. добре, як би так!” 

Довгенько Джур переберав усякі пляни и став на тім, щоб написать до Жучихи лист, просячи іі згоди на весілє, и ждать одповіди в Дрездені. Піславши лист, Джур принявся оглядувать столицю Саксоніі. 

Хиба ж в Дрездені ні на що й подивиться! Одна ґалерія картин чого стоіть! То величезний неоцінний скарб трохи що не всесвітнёго искуства. Ходиш по салях тієі ґалеріі, дивишся, любуєшся и впиваєшся тим нектаром, котрий щедрою рукою лє зібрана там живопись... тут читаєш исторію живописи, исторію іі розвою, исторію мисли, бачиш душі великих художників: Рубенс, Мурілльо, Корреджіо, Рафаель.... 

Завернув и Джур в ґалерію картин. Обійшовши усі салі в низу, він сів перед Мадонною и задивився на неі. Трохи згодя рядом з ним сіло дві дами: одна висока, літ за 35, повновида, так здоровєм и несло од неі; друга понизька и така худа и жовта, що не можна було вгадать іі віку. Дами мовчки дивились на Мадонну а Джур став придивляться до високоі дами. Справді ж бо и біля Мадонни не гріх було подивиться и довго дивиться на неі! Що таке було у неі, чим вона причаровувала до себе — сего не скажеш, хочби скілько не дивився на неі, хочби скілько не силковався описать іі красу; так само як не скажеш, який вираз у Мадонни... Скілько не нюхай рожу — не скажеш, чим вона пахне; скілько не слухай, а не скажеш, яка чарівнича сила лежить в трелях соловія и чим тебе чарують ёго пісні!.. Людска мова не має, и не буде мати слів и виразів, щоб виразить погляд Мадонни, пахощі рожі и гармонію соловія. Отже коли б я був художником-малярем и колиб довелось мені списать тип украінско-рускоі красавиці, я б красчого и вірнійшого не видумав, як обличє отієі високоі дами, на котру задивився Джур. 

— „Час вже й до дому,” сказала дама своій товаришці. 

Российска мова за кордоном — мов громовина підбила цікавість Джура и він усіми очами впився в даму. 

— „Спочиньмо ще трохи, я дуже втомилась,” одповіла друга дама. „Та й очей не хочеться звести з отсієі картини, так би все дивилась на неі; и чим довше дивишся на неі, тим красче вона становиться.” 

Джур не видержав и вмішався в розмову. 

— „Ото — то й єсть велика сила великих художників,” сказав він; „з першого погляду іх твори наче й не примітні, але вони ростуть перед вами великанами тим більш, чим більш ви спізнаєте іх.” 

— „Ви русский?” спитала висока дама, дивлячись дивовижно на Джура. 

— „Еге! з Украіни,” одповів він. 

— „О, як же я рада сёму! я сама Украінка, з Полтавщини, и щиро люблю своіх земляків, особливо ж рада стрічати іх за кордоном...” Дама простягла до Джура свою руку и додала: „Я — Лаврова, може чули...” 

— „А я доктор Джур” (у Россиі усі лікарі зовуть себе докторами). 

— „Давно ви в Дрездені?” питала Лаврова. 

— „З тиждень, чи що; а ви?” 

— „И я не що давно! я іду в Щвайцарію, там мій син у школі, давно не бачила ёго, треба провідать.” 

Щира розмова завязалась швидко, як звичайно заходить вона, коли де на чужині стрінуться земляки. Лаврова зазвала до себе Джура. Вона жила в „Н. Victoria”, наймаючи пять розкішно обставлених кімнат. 

Уляна Петровна Лаврова, з роду Многогрішних, була дочкою богатого полтавского пана Бовдурова — до мозку кісток омоскаленого ґенерала; дід іі, по батькові, був просто Бовдур, син же ёго, служачи у Павловій ґвардиі, носячи довгу косу и посипаючи волосє пудрою, до предковічного свого украінского призвища додав московске — овъ; бо звістно, якось ніяково вимовить „ґенерал Бовдур!” — зовсім не те „ґенерал Бовдуровъ...” Якось приятнійш и звук, та й більш оддає „российским” патріотизмом. Дочки Бовдурова (синів не було) одержали те вихованє и ту освіту, яку давали на Украіні богаті пани літ 20 назад, „московско-француске”. 

Не довго дівовала Уляна: на першім балі, котрий задав Бовдуров задля шіснацятилітя дочки, вона сподобалась ляйб-ґвардийскому полковникові родом з Калуги, Лаврову, чоловікові в-двоє старійшому від неі; а Уляні подобався мундир Лаврова, ёго вуси и ёго джиґуноватість. Через рік вони й побрались. Перші два чи три роки жили вони собі наче-б то и в любови; відтак пішли між ними сварки, жінка ревновала чоловіка, чоловік — жінку и дійшло до того, що Уляна Петровна зісталась тілько номінально Лавровою. Почали вони заводить своі раути и округ неі стала збираться ціла орда джигунів... Хлинув час демократичного дощу и в салоні Уляни Петровни трохи-по-троху став заноситься демократичний, хоча звістно фалшивий дух и подув вітер „запомоги темним, меншим братам”. Уляна Петровна під впливом одного червоного демократа-космополіта, в котрого вона закохалась, зробилась горячою демократкою. Не вспіла вона ще зовсім одемократизоваться, як коханця іі лікарі послали кудись пить кумис, там на кумисі він и дуба дав... Широке серце неодемократки не довго пустовало и приголубило собі инжинєра Чайку, завзятого націонала. Чайка требовав, щоб Уляна Петровна, кохаючи ёго, кохала и ёго идеі и служила ім. Він став будить у душі Лавровоі родові украінскі традициі, став іі підбивать на реалізованє іі речей про „запомогу меншим братам” и приневолив, що вона подарувала своім „временно обязаннымъ” селянам увесь викуп за землю. То був значний подарунок и вічний спомин Чайці; через ёго коханє більш ніж тисяча чоловік одержали добрі наділи землею. За проводом Чайки Лаврова стала одвертаться од своіх приятелів-аристократів и в салоні іі завелись мережані сорочки, свитки и украінска річ. Уляна Петровна з своіх стотисячних доходів стала уділять десятки карбованців на народні школи и книжки. И пішла про неі луна скрізь и по Украіні и за Украіною. Уряд став коситься на Лаврову, особливо на Чайку. Хтось порадив ій іхати за кордон: вона взяла свого одинчика Васю и одвезла ёго в Цюрих, щоб там ёго виховували „Украінцем”. Вертаючись в Россию вона завернула до Пешта, щоб вклониться Деакові, бачилась з Тюром десь; була и у Паляцкого и в Ріґера, думала завернуть и до Львова, та не стало часу, бо прийшла звістка від Чайки, щоб вона швидче верталась до дому, бо ёму „треба іхать на службу в Иркутск”. Правда: Чайка спинався против такоі служби, хотів взять одставку; але ёму переказали, що одставку ёму дадуть, а в Иркутск все таки він поіде. Він поіхав „на службу”. Лаврова спершу думала и собі податься слідом за Чайкою до Иркутска, та чогось так передумала, поплакала, пожурилась и не поіхала, а забралась до себе в село и стала сумовать. Добра доля змиловалась над нею и на розвагу іі післала вже знаёмого нам Сопуна. Сопун провадив тіж идеі, що й Чайка, через се то Лаврова швидко здружилась з ним, та так здружилась, що Сопун перебрався й жить до неі... На селі, звістно, скучно: піде Сопун в свою роту, помуштрує солдатів и нічого ёму більш робить; та й муштра та опротивіла ёму, наче гірка редька. А з Лавровою все таки перекинеться живійш словом. Отже через зиму Сопуна погнали з ёго солдатами в Чернигівщину и Лаврова знов засмутилась; та нагадала, що час провідать сина, и подалась за кордон, взявши з собою на розвагу дочку одного небогатого полупанка, Марусю Чепурну. 

Ідучи до сина, вона не хваталась и задержалась у Дрездені, розмисливши виписать сюди й Васю. Вона взяла гарно обстановлену кватиру и завела свій гурт знаємих... Чайка вже вилетів у неі з голови... Щоденними гостями іі в Дрездені були поручник в одставці Кронід Нельговский, родом з Пирятина, уніятский піп з Галичини Иван Коцюк, та поміщик з Роменского повіту Максим Ноздроватий. Нельговскому по виду було літ 27; високий, плечистий, трохи лисий, з мускулистими здоровими червоними руками. Ёго чорне кучеряве волосє, вираз палких, круглих чорних очей, оливковий цвіт лиця, густі підстрижені вуси и довгий острий ніс видавали ёго якимсь Азиятом, особливо в той час, як він бував разом з Коцюком, чоловіком худощавим, низеньким, блідим и засмученим. Нельговский видавав, що він іздить по Европі з порукою якоісь украінскоі громади, щоб вислідить житє робітників в Швайцариі, Бельґіі и в Німеччині; справді ж він байдиковав и дальше Саксоніі не був. Коцюк чоловік літ 30, мав в Галичині добрий прихід; але, поховавши в одно літо жінку и двоє дітей, лишив свою парафію и потяг по Европі розносить свою журбу. Ноздроватий — давній знаємий Лавровоі, стрівся з нею, ідучи за кордон, в Варшаві и разом з нею приіхав до Дрездена. Ноздроватий — з колиски крепак, відтак вихованець кадетского корпусу (воєнноі ґімназиі), потім гусар, ремонтир и, як усі ремонтирі, завзятий гуляка и джигун; в кінець — ротмістр в одставці и нікчемний хозяін. Ярмаркові безсонні ночи, вино, карти, московскі циганки, актриси — отсе все разом вивітрило з Ноздроватого усе людске, крім образа, и зробило ёго насмішкою не тілько над панами в загалі, а навіть живою насмішкою над полтавским панством, котре, правду сказать и все гуртом не що инче, як насмішка долі над людским родом. — Шість літ Ноздроватий був виборним маршалком, на трейті вибори ёго скинули, за те що він „ліберал”. Ноздроватий розсердився, плюнув и оддавши своі землі жидові в аренду, поіхав за кордон, щоб там травоядних Німців наділять украінскими грішми... Лаврова радо держала біля себе Ноздроватого за те, що він умів справить усяку іі поруку, приносив ій що-дня усі Дрезденскі новини, особливо ж новини з „российско-дрезденскоі колоніі”. 

У Лавровоі була та щаслива вдача, що кожен, з ким вона заговорила, розмовляв з нею, наче з давнёю знаёмою: так якось навчилась вона вгадувать людей и вдарять у власний тон кожного. Так було и з Джуром: швидко всім спізнався з Лавровою и став іі щоденним гостем. Лаврова ходила и іздила з ним на прогульки, що-дня закликала ёго до себе обідать и слухала ёго розмови. Ноздроватий, розпитавши Лавровоі хто такий Джур, махнув рукою, сказав: „хлопоман, санкюлот, лікаришка” и не звернув на нёго ні якоі уваги. Коцюк не оддалявся од Джура, але й не зближався з ним. За те Нельговский з першого погляду не злюбив Джура, косився на нёго, кривився, наче кислиць наівшись, спорився з ним, перебивав, ловив на слові и силковався показать Лавровій, що у Джура менше против нёго и освіти и досвіду и розвою.