На другий день Жук не витерпів и побіг до Сопуна на розвідки про Джура. Ті вісти, котрі він одібрав про Джура, особливо ж про Лаврову, запевнили ёго, що Рися вилетіла з Джуровоі голови. „Як же тепер зробить,” думав Жук, вернувшись до дому, „чи просто з одного разу все росказать Рисі, чи трохи-по-троху підготовить іі?” Ёму здавалось, що красче кінчать в один раз; але прийшла думка, що треба спершу порадиться з старою и з дружиною. 

— „Боязко, сину, говорить з-разу,” радила стара Жучиха. 

— „Чого боязко?” 

— „Щоб не було так, як з Сонею... цур ёму! Мене накаряв міх, так я й торби боюсь... лучше, синку, повагом!” 

— „А ти, Соню, як думаєш?” спитав Семен. 

— „По моєму, не слід тяг ти; одклад не йде в лад; Рися й сама трохи не завірена, що Джур забув про неі.” 

— „Ну, як знаєте діти... та тілько коли б воно знов не вийшло чого!.. крий Боже!.. Заступи нас, свята Варваро!” И Жучиха набожно перехрестилась и глянула на образ. 

Отже того дня якось и сам Жук не рішився заговорить з Рисею, наче ёму жаль іі було, наче жаль було розвіять ту мрію, в котрій ходила Рися, и котра справді — давно розвітрилась. 

Другого дня в вечері, сидячи за чаєм, Жук завів річ про Джура; силкуючись, щоб бесіда йшла весело, він згадував часи свого студентства, згадував усе, що знав смішного про Джура. Рися мовчки перегортувала листки якоісь новоі книжки, а Жучиха не спускала з Рисі очей: вона запримітила, що Рися ніби прикусує губи, ніби ій немила Семенова розмова, — и стара не помилилась. 

— „Годі, Семене, шутковать!” озвалась Рися. „Мені здається, що тебе кортить сказать щось нове про Джура; ну и говорив би швидче, просто, без обиняків... так?” 

Семен не видержав строгого погляду Рисі, засоромився и мовчав. 

— „Ну, що ж мовчиш?” допитувала Рися, „говори!..” 

— „Коли говорить, так слухай!” И Семен принявся росказувать, що взнав од Сопуна про Джура. Рися сиділа мовчки, підперши голову обома руками и поставивши лікті на стіл. Вона сціпила зуби и дивилась на верх стіни, наче перед іі очима не стояла та стіна и не закривала далекого безкраёго краёзору. 

Жук ходив по кімнаті. Стара плела чулок, Соня щось шила, самовар потух, у хаті було тихо наче в усі, тілько рівні ступні Жука тревожили ту могильну тишу... Усі мовчали, кожен чув себе в якомусь незвичайнім стані. 

Так минула ціла година, ніхто не починав розмови, наче в кожного приріс язик до піднебіня. 

— „Чи так — то й так,” озвалась Рися, встала, попрощалась и пішла до себе в кімнату. 

— „Чи я ёго любила, чи тілько на хвилю закохалась у ёго?” питала сама себе Рися, сівши біля столу. „Ні!.. я не любила ёго!.. ёго любить не можна... він чоловік без серця... А він?.. він... чи не насміхався він з моєі молодости?.. чи було в ёго хоч капелиночки коханя до мене?” Рися стала згадувать знов усе те минувше, що було в те літо, як Джур гостёвав у іх. Думки іі так наперлись в один бік, що вона в кожнім слові Джура бачила насмішку... О, Боже ж мій!” скрикнула вона; „яка ж я була дурна, не розумна!.. Ні!.. так робить не можна!.. я повинна покарать ёго... я покараю ёго — не за те, що він закохався в другу, а за те, що він сміявся з мене...” Рися схопила папір и перо и стала щось писать; але слова не йшли, рука тряслась, вона швирнула перо, порвала на шматки папір и стала швидко ходить по кімнаті. 

— „Ні!.. нема сили... дух захватує!. та й що писать и куди писать?..” Вона напилась води... Двері тихенько рипнули и війшла Жучиха. 

— „Ти не спиш доню?” 

Рися здивовалась. „Чого се ви, матусю, прийшли?” 

— „Провідать тебе, чи здорова ти?” 

— „Здорова, ненечко! не турбуйтесь, идіть спать!” 

— „Ти дуже бліда, Рисю! а очи як горять!.. я трошки посижу у тебе.” 

— „Посидьте.” 

— „Що ж, Рисю, ти думаєш робить?” спитала Жучиха трохи згодя. 

— „Ще й сама не знаю, мамо! Знаю добре тілько одно: що, коли правда усе те, що я чула од Сені, так коли б Джур яким чудом переродився, став таким, яким би я хотіла ёго бачить; коли б заприсягав, що любить мене, що не жити-ме без мене, коли б я завірилась, що справді без мене він не може жити: то й тогді б я не обернулась до ёго... Честні люде так не роблять, як він: коли він вже не любить мене — я за се не ремствую, але чом він просто не написав мені про се, а замовк? значить він не любив мене, він тілько сміявся... идіть, мамо, спать! не безпокойтесь про мене, я спокійна.” 

Жучиха журливо глянула на дочку, зітхнула, перехрестила іі, поціловала и пішла. 

Рися лягла спать. Не спалось ій; над нею нависла хмара не нудьги, а жалю; ій все таки верзлось одно: що Джур сміявся над нею. В серце до неі стала пробиваться пімста. „Я вимещу ёму... я посміюсь над ним ще гірше, ніж він з мене... Я ёго знайду... знайду під землею... Я стану перед ним як манія, не дам ёму супокою ні на годину; скажу: „от се тобі плата за твоє коханє...” Потім... потім...” Вона й сама не знала, що „потім”. Незвичайне чувство злости давило іі; іі кидало то в жар, то в холод. К світу чувство трохи вгамовалось и Рися заснула. 

— „Матусю!” говорила другого дня Рися матери; „я через тиждень поіду.” 

— „Куди?” спитала з дивовижею стара. 

— „За кордон.” 

— „Що ти, Рисю! чого ти поідеш?” 

— „Чого?... поіду вчиться... а може — може й Джура знайду де....” 

Жучиха ще більш здивовалась: учора Рися одрікалась од Джура, а сегодня говорить, що поіде шукать ёго!.. 

— „На що він тобі здався? — ти ж учора говорила...” 

— „Говорила, що не обернусь до ёго. — Так, але я не на те й шукати-му ёго... я знайду ёго, щоб посміяться над ним...” 

— „Цур ёму, серденько! викинь ёго з голови, забудь про ёго! — Чому ти там учити-мешся?” 

— „Медицині буду вчиться... поіду в Цюрих, вивчусь и вернусь до вас в Жуківку...” 

— „Мій вік... Рисю! сама знаєш: день до вечера... заідеш, я вже й не побачу тебе.” Жучиха стала плакать. Слёзи матери стревожили Рисю, вона принялась заспокоювать іі. 

Семен и Соня хоч и здивовались на бажанє Рисі, але не одговорювали іі іхать в Цюрих. Про Джура Жук не безпечився, він запевно думав, що Рися й сама сказала, що не бігати-ме по Европі, шукаючи Джура, а буде силковаться розізнать, де він, и взнавши запевно про се, явиться перед ёго, „щоб помстить, щоб посміяться з ёго”.