Наступив 1872 рік. 

Весна. Жуківский сад мов молоком облитий: дерева в повнім цвіту во всій красі; ясне чисте сонце повагом, гордо пливе по синёму небу. На садовому ґанку в домі Жучихи лежить великий килим, на ёму двоє дітей: дівчинка и хлопя. Хто б не глянув на іх, зразу б вгадав, що то Семенові діти — обоє як вилитий батько!.. Біля дітей купа играшок, стара нянька забавляє дітвору. А в домі и в дворі Жучихи велика суєта: кучер на конюшні лаштує и запрягає коней; служанка носиться то в кухню з дому, то в дім з кухні. Стара Жучиха якась сумна, замислена вештається, клопочеться, вкладуючи и завязуючи торбинки: в одну вона кладе пиріжки, в другу — всячину, в третю жарену курку. Коні запряжені и підъіхали до рундука: слуги почали виносити з дому подушки и клунки... 

— „На що ви, матусю, стілько понапікали? де ж нам з отсими торбинками возиться," говорить Соня. 

— „Бери, доню, бери! воно не заважить; ідеш на день, бери на два." 

Вложились. Стали прощаться. По старосвітскому звичаю усі, хто був у хаті, сіли. Ніхто ні слова... Ще хвилина — піднялась стара Жучиха, а за нею и всі: стала вона перед образом, положила три земні поклони, перехрестила сина и мовчки, обнявши, стала ціловать ёго. 

— „Не барись, синку!" єле промовила стара, а слёзи так и текли з очей. „От-як на старість! самотою зістаюсь... лишаєте мене одну..." 

— „Як одну — а он двоє вам унуків," сказала Соня. Жучиха глянула на унуків, зітхнула и ще кріпше заплакала. 

То Семен віз у Киів свою жінку до лікарів. За другою дитиною Соня стала хоріть, худіть и жовтіть. Своі лікарі довго лічили, довго поіли іі латинскими приправами — нічого не помогало, а в кінець нарадили іхать у Киів. 

Киівскі лікарі задержали Соню на цілий місяць. Семен зістався з нею. 

Раз якось Жук зайшов у книгарню до Литова купить якусь книжку. На другім боці книгарні стояв якийсь мужчина и розмовляв з купцем, лиця ёго не видно було Жукові. Почувши голос того мужчини, Жук здрігнув и инстинктивно обернувся: перед ним стояв Джур. 

— „Ба! Антоне!" скрикнув Жук. 

Джур подавсь назад и почервонів. 

— „Чи справді не пізнаєш?" питав Жук, підходячи ще близше. 

— „Здається... Жук," промовив стиха Джур. 

— „'Здається'... не бійсь, не вклепався!.. вірно: Жук. Та хиба ж таки я так перемінився, що трудно пізнать мене?" 

— „Таки перемінився," одповів Джур; відступаючи до дверей. „Чи на довго в Киів?" 

— „Коли випустять... я привіз недужу жінку." 

— „Ба, я й забув и не поздоровив тебе... Ти вже й жонатий — скажи, з ким?" 

— „Приходи до мене, так побачиш... а то я не скажу." 

— „Добре, добре, зайду, конечно зайду; скажи, де ти задержався?" 

Жук дав адресу. 

— „Завтра з-ранку певно зайду до тебе; жаль, що сегодня не можна: зараз іду до вельми недужого в село, а вернусь хиба в ночи... ну, та побачимось!.. Бувай здоров!" Джур поклонився, протяг Жукові руку и не то що вийшов, а вибіг з книгарні. Слідом за ним побіг и Жук, щоб швидко занести жінці таку несподівану новину. У себе Жук застав лікаря. 

— „А вгадай, Соню, кого я бачив?" 

— „Не люблю вгадувать, кажи просто, кого?" 

— „Джура!" 

— „Що ти!.. чи правда? де він?" 

— „Тут у Києві." 

— „Давно?" 

— „Не скажу, не розпитував, не було часу, Джур вельми хватався до якогось недужого в село." 

— „Хиба ви знаєте Джура?" спитав лікар. 

— „Як же, як же... ми разом вчились, були приятелями, він у нас ціле літо гостёвав... Та як поіхав за кордон, так наче в воду впав: кілька літ ні слуху ні духу... аж де стрілись... казав, завтра зайде до нас." 

— „Чудно!" одповів лікар. 

— „Що чудно?" спитав Жук. 

— „Я за певне знаю, що Джур хотів сегодня іхать зовсім з Києва." 

— „Куди?" 

— „Далеко — аж у Єгипет." 

И Семен и Соня витріщили очи на лікаря. 

— „Чого в Єгипет?" спитали вони разом. 

— „Гоіться... у ёго чахотка... ёму не довго жить; він зовсім спродався... и дім свій продав." 

Кожне слово лікаря більш и більш підбивало у Жуків цікавість и кидало іх у дивовижу. Вони стали розпитувать у лікаря подробицю про Джура и от-що лікар росказав ім. 

— „Позаторік приіхала з-за кордону до нас у Киів богата пані Лаврова и привезла з собою домашнёго свого лікаря, вашого приятеля Джура. Маючи у себе великий гурт знаёмих поміж панами, Лаврова за пів року зробила Джурові таку практику, якоі не має у нас ні один лікар-профессор. У Києві тілько й говорили, що про Джура. И справді стояв він того! було де не посій, там и вродить Джур. Та й везло ж ёму здорово! Через рік він купив у Лавровоі дім; вступив товаришем до акціонерного банку и став директором... Далі виступив з дисертациєю про глисти, взяв учене званє — доктора медицини и став доцентом в університеті. И хто ёго зна' як у ёго ставало часу: усюди він поспівав: и в банк, и в університет, и в клініку и на практику... Війшов він у велику славу; гроші загрібав лопатою, а все таки Лавровоі не кидав, був у іі лікарем, и жив у неі... Ходила про іх сяка-така гутірка; ну, та у нас у Києві вже без того не можна... Отже останнёю зимою став Джур кашлять. Кашляє та кашляє, а далі и кров показалась... Погане діло! зібрав він до себе на пораду трохи що не всіх киівских лікарів, и я був. Роздивились, вислухали... Е, погано!.. бучорчатка... треба іхать в Єгипет, там може ще й протягне"... 

— „То то," заговорив Жук, „дивлюсь я на ёго й сам собі не вірю: чи се Джур, чи ні? такий він став худий, та чудний з лиця." 

Даремно другого дня Жуки ждали до себе Джура: він не приіхав, — він ще з-вечера виіхав у Єгипет...