Натура Семена Жука була не з тих мізерних натур, котрі, взносячись духом дуже високо від удачі, ще низше падають від першоі неудачі. Такі натури один мій знаёмий зове голодухими. Сі натури не звертають уваги на те, що доля однаково строга и до молодого й до старого, однаково стягує кожного, мов супонить; однаково важкою й грубою рукою веде по дорозі житя и молодця и діда; тілько що ми самі неоднаково примічаємо ту одинакову строгість людскоі долі. Замолоду, коли чоловіка интересує трохи що не всяка нікчемниця, коли чоловік, шукаючи истини й добра, щиро обманює сам себе, тогді молода енерґія проганяє од нас деякий мрачний погляд и ми не силкуємось придивляться и зрозуміть одинаковість долиноі строгости и мізкуємо, що доля одного гнітить, давить, душить; другого цілує, милує й гладить по голові. Через те пропадає у нас и енерґія и сміливість бороться з долею: бороться до остатку, як бореться з вітром могучий дуб, покіль або вітер не стомиться й затихне, або виверне з корінєм дуба...

Жука не образило навіть те, що він не попав в гласниі: ёго брала досада тілько на те, що в управу вибрали Хмару.

"Будемо ждать ще три роки," сказав Жук и знов вдався до свого звичайного житя. А житє у ёго йшло рівно. Цілий день він вештався по хазяйству, до всёго придивлявся. Довгими осінними и зимовими вечерами він читав або розмовляв з сестрами, особливо любив він вести розмову з Сонею. Прочитає Семен, або Соня яку-будь нову книжку (а в книжках недостачі у іх не було) -- и йдє один до другого, щоб швидчє поділиться вичитаною новиною, порадиться, разом посудить, помислить, поспорить. День за день Соня становилась більш и більш потрібною для розмови, для поради Семену, и сама Соня так привикла до бесід з Семеном, що того дня, у який гості або що инче перебивали ій бесіду з Семеном, вона чувствовала, що наче не допила або не доіла, наче чогось ій не стає такого, без чого вона невдовольнена.

Воєнні гості ходили до Жучихи спершу дуже часто, трохи не що дня. Соні и Семенови се так не вподобалось, що вони просили матір приймать гостей раз тілько в тиждень, в неділю.

— "Се якось не яково буде," говорила стара. "Як же таки так: прийдуть люде, а ми іх не приймемо, -скажемо: "тепер не до вас, приходіть в неділю!" Не можна, діти, так! люде сміяти муться з нас."

Соня и Семен стали спершу уговорювать матір, що тут не буде ні якоі обиди ні для кого, що так водиться всюди у тих, котрі не люблять дзвонить язиками та пересипать з пустого в порожне; далі бачучи, що Жучиха не пристає на іх річ, перестали вговорювать и стали на тому, що вони не будуть завжді виходити до воєнних гостей, а сидіти муть собі у осібній хаті. Але й се старій не сподобалось, и хоч вона й не суперечила дітям, одначе покрутила головою.

Частійше всіх заходив до Жучихи Оскерко и все лестився до Соні. Соня в душі не поважала и не долюбляла Оскерка, одначеж все показувала вид, що приязно витає ёго, и віжливо, хоча и холодно, розмовляла з ним. Оскерко не запримічав, або може и не хотів запримічати Соніноі холодности и більш и більш лестився до неі. Семенови з першого ж дня не сподобався Оскерко, як чим довш, тим більш він не долюблював сёго — як він говорив — "ґутаперчевого Литвина."

Одноі неділі зібрались у Жучихи усі воєнні и Віренко з дружиною. Соня сіла грать на рояли якусь сонату Бетговена, а Оскерко присівся до неі перевертать ноти. Игра виходила якась мягка, задушевна; звуки так якось попадали в саме серце й збирались там, щоб потім вибухнуть цілою течією чувства. Семен спершу стояв и слухав музику, потім сів собі в куточку, пооддаль усіх, підперся рукою, встромив очи на Соню и так замислився, наче втопився в хвилях тих високих звуків, котрі вилітали з-під пучок Соні. Соната кінчалась бурним, гучним fortissime. В останній раз пучки вдарили по клавішам, Семен скочив з свого місця, підбіг до Соні, обняв іі за шию и, поціловавши кріпко в чоло, промовив: "3 душі тобі дякую."

Оскерко й собі протяг руку до Соніноі руки в ознаку своєі подяки. Семенови здалось, що Оскерко стиснув руку Соні. Він глянув на Оскерка и знов мов кров ударила ёму в голову: він швидче пішов у другу хату. Не то ненависть, не то ревність почувствовав Жук в серци и увесь останній час вечера ходив якийсь сумний и дивився на Оскерка, наче на свого ворога.

"Що тобі за охота," говорив другого дня Жук Соні, "слухать залицянє отого ґутаперчевого Литвина.''

Соня з дивовижою глянула на Семена.

"Мене вчора велика досада взяла," говорив Жук далі, "як ти не заборонила ёму стиснуть твою руку... я бачив."

Соня всміхнулась и сказала: "чи не мислиш ти, що я люблю Оскерку?"

"Сёго я не знаю!.. може й любиш... хто вас розбере..."

— "Сеню! Сеню!" одповіла Соня таким голосом, в котрому чутно було и жаль и докір. "Не сором тобі так думать! чи вже ж би я тобі не сказала, коли-б справді кохала Оскерку!"

Семен встромив в Соню своі чорні очи и так пронизував іі своім поглядом, так пильно дивився на неі, наче судя дивиться да провинника, котрий не тілько не признається, а одно твердить: "знать — нічого не знаю."

— "Я мислила, Сеню, що ти лучше мене знаєш... Чи вже ж може тобі не прийшло на думку, що таких, як Оскерко, я не можу любити?!.. Ні!.. не полюблю я чоловіка, котрий стоіть низше мене, на котрого мені треба дивиться з гори..."

Жук наче трохи заспокоівся, хоча ёму й самому чудно стало, як навернулось до ёго питане: "й яке мені діло — кого вона любить?" Одначе не на довго він заспокоівся. Трохи-по-троху очевиднійш становилась з ним якась переміна: став він сам замикаться в хаті ніби для того, щоб ніхто не перебивав ёму читать хемію — а перше сёго не було!... Сяде він біля столу, розкриє книжку, підопреться обома руками, вліпить очи в книжку, хоче читать, але очи не бачать книжки: думки якісь чудні лізуть в голову. Сидить він так собі довгенко, закриє книжку, встане, вийде в салю и мовчки ходить... довго ходить...

Серце матери єсть первий віщун: воно зараз почує, коли в дитини що-небудь незвичайне скоілось. Жучиха зараз запримітила, що іі син "чогось скучає".

— "Що се ти, сину, не поідеш до Віренка?" говорила Жучиха Семенови.

"Не хочеться, матусю... нехай... завтра поіду!.."

— "Поідь синку; а то засидівся дома... Тобі, мабуть, скучно... якийсь ти не веселий..."

"Ні, матусю! то вам так здається, а мені весело, як и за-всігди."

Жучиха тихенько повела головою; а Семен попросив Соню заграть ту Бетговенову сонату, котру вона грала того вечора, як Оскерко перевертав ій ноти. Соня не одмовила й заграла. Жук знов так як и тогді дивився на Соню й так як й тогді поціловав іі в подяку...

И на сей раз Жук, цілуючи Соню, почувствовав, що кров підходить в голову! в висках у ёго застукало, наче молотком, а в серци почулось ёму чувство — не злоби й ревности, як в перший раз, але якесь мягке, тихе, ніжне, спокійне чувство...

Минали дні. Жук становився все смутнійш и все більш и більш слідив за Сонею. Прийде Оскерко — Семен з Соні и очей не спустить, так и ходить слідом за нею, насторочить, мов заяць, уши, силкуючись піймать кожне слово и Оскерка и Соні. Розійдуться — Семена візьме сором від того, що він слідить за сестрою.

"Та що ж отсе діється зо мною! Господи! сам себе не розберу... чи не зсунувся я з глузду!.. Чого отсе я за нею сліджу... яке мені діло!... аж я своім висліджуванєм заподіваю и собі и ій велику наругу..." думав Жук.

Трудний час наступив для Семена: кожен раз, як приходив Оскерко, Жука кидало в пропасницю... Нема Оскерка — Жук вірить, що Соня ёму правду сказала, що вона не любить Оскерка, й не може ёго любити... Появиться Оскерко, заговорить з Сонею — для всіх очевидно, що Соня витає ёго тілько віжливо, як и кожного гостя, одному Семенови здається щось инче.. Залізе зараз до ёго в душу сумлінє и мов якийсь голос невидимий шепче ёму, що Соня не сказала ёму правди, що Соня кохає Оскерку...

Соня не могла не запримітити, що брат слідить за нею, що він ніколи не покидає іі на самоті з Оскеркою. И не досада брала іі на Семена, але ій становилось якось приятно: хоча вона й не могла зрозуміть, чого для неі приятно висліжуванє Семена.

Наступив великий піст; на дворі запахло весною, сніг починав розтавать. На первім тижни, по заведеному звичаю, Жучиха з усією семєю говіла. Вернувшись у вечері од сповіди, Жучиха лягла раньше від звичайного спать; Семен сидів з сестрами. Розмова йшла про Джура, бо не за довго до того прийшов від ёго лист. Рися впала в смуток и пішла до себе в кімнату, Соня и Семен остались у двох и вели розмову: чи буде Рися щаслива за Джуром... Зозуля на годиннику прокуковала десять раз. Соня встала, щоб ити спать.

"Трівай ще трохи Соню! посидь!.. Мені щось дуже скучно на душі," сказав Семен.

Соня сіла й одповіла: "ну, добре, посижу, тілько з умовою: щоб ти сказав мені по правді те, про що я спитаю..."

"А хиба я коли брехав тобі?" спитав іі Жук.

— "Ні, сёго не було... та так... якось... знаєш..." 

"Ну, кажи: — що?"

Соня підійшла близше до Семена, стала перед ним, положила своі руки до ёго на плечи и сказала:

— "Ну, гледи ж Сеню! говори правду; кажи: від чого ти такий скучний?"

"Хто?.. я?.. я, здається... та з чого се ти взяла?.."

— "От — бач! бач!.. вже й починаєш викручуваться... й не хочеш прямо сказать!.. от — се вже не гарно."

Семен замислився; він не ждав, щоб Соня дала ёму таке питанє, и не знав, що ій одповідать.. Брехать не хотілось, а правдивоі причини свого сумованя він и сам мабуть собі не вияснив.

— "Так що ж?" допитувалась Соня, "скажеш, чи ні?"

"Що ж казать тобі?.. я й сам не знаю, що зо мною... здається, я й не скучаю... а так щось... таке иногді найде на мене, що й не второпаю, що діється зо мною... часом приходить думка, чи здоровий у мене мозок..."

— "Я вірю тобі... може ти й не знаєш причини; бо може чи й шукав іі. Хочеш, я тобі поможу: давай шукать разом причину твого смутку..."

Жук всміхнувся и сказав: "Гм!.. давай, коли не хочеш ще спать."

— "Тебе ніхто нічим не образив?" спитала Соня.

"Ні, ніхто."

— "А Оскерко?... За що ти на ёго сердишся, за що ненавидиш ёго?" и Соня скинула на Семена довгий допитливий погляд.

Семен почервонів, у висках у ёго застукали жили... Одначе він посилкувався усміхнуться и одповів:

"Оскерко!.. що ти!.. чим би він образив мене?"

— "За що ж ти ёго ненавидиш?"

"За те, що він тебе кохає..." одповів Жук и обвів своіми руками кругом Соніноі шиі.

Соню кинуло в жар... вона почувствовала, що руки Семена горячі наче огонь: нагнулась до ёго чола, приложила губи — од чола несло жаром... Обоє мовчали...

— "Пора спать!" проговорила швидким нерівним голосом Соня, поціловала ще раз Семена и не пішла, а побігла в свою кімнату.

Рися вже спала. Соня не роздягалась, а впала на коліна перед образом Пречистоі и горяче молилась! губи іі не розкривались, видно було, що вона молилась без слов... Матове лице іі, освічене матово-блідим світом лампадки, здавалось на той час чимсь не земним; дивлячись з боку, можно було сказать, що то сама правда, сама чистота и невинність моляться перед образом Пречистоі!... О, гарна, дуже гарна була в ту хвилину Соня! здавалось, що округ неі стоіть якийсь ореол божественности, котрий боронить, щоб ніхто смертний не підійшов до Соні, не перебив іі високоі чистоі и святоі молитви... бо й справді в той час уся Соня ввійшла в молитву, в огляданє Бога... вона уся тогді була молитва!...

Довго так стояла Соня, потім тихенько підвелась, глянула округ себе, ще раз звела очи на образ и в пів голоса промовила: "Господи! одверни ёго від мене, а мене від ёго!"