Про той класицизм, яким тепер муштрують в російських гімназіях, в той час нікому і на думку не впадало. Київською округою керував тоді Пирогов, і, здавалося, починало займатися на день свободної науки, замісто казенної, одміряної такими носителями темноти, якими були Бібіков і Юзефович. Невеликої праці стояло Горовенкові вступити в університет. Зате вельми трудно прийшлося йому, поки він в незнайомому місті роздобув приватні уроки, котрими і мусив перебиватися. В самому Києві, особливо поміж університетської молодіжі, більш ніж де інде очевидна була переміна. До 1859 р. на головних місцевих улицях, в неофіціальних салонах, в коридорах судів і університету пановала польська мова. Тепер де-не-де прокидувалось українське слово, а в недільних школах воно пановало вже; українського руху не мож було не замітити; на улицях, в садах, в кофейнях, в театрі показувалась молодіж в національному убранні. Заложився кружок українофілів: до його приставала не тілько молодіж лівобережна, що приїздила до Києва, але деякі і ті молоді парубки з правобережжя, котрі родились і хрестились в католичестві, зросли серед польської мови і вважали себе за поляків, але тепер, зрісши і освітившись знаннями минувшого життя Правобережної України і сучасних народних нужд, зрозуміли, що вони — ніщо інше, як діти українських перевертнів, і тепер розум і совість вимагають од їх принести перед рідною землею і народом каяття за гріхи предків, випокутувати ті гріхи, вернувшись до лона рідної нені — України. Поляки зрозуміли, що український дух — се така жива сила, котра міцній сили Бібікова і всіх адміністративних мір; що се та могуча сила, котра, одержавши розвій і не будучи зупинена другою силою в своєму рості, швидко розростеться в того народного велетня, котрий без огня і меча роздавить навіки всяку польщизну на Україні. Треба було супротив нової сили випустити якогось борця... Поляки-хлопомани гадали і радили, щоб таким борцем явились послуги самих поляків на освіту і добро українського народу, але партія хлопоманів, чи народників, була дуже невеличка і голосу її не хотіла слухати більш численна партія польсько-шляхоцька. Отся-то партія і повела війну супротив українофілів. Війну вели хитро, мудро, а головна річ — не своїми руками. Після першого руху на улицях Варшави недобрим вітром повіяло і в Києві: з Варшави віяло повстанням, з Москви — реакцією, арештами і засланнями. Полякам у Києві треба було чимсь заслонити свої заміри, показати київській і столичній адміністрації, що поляки на Вкраїні сидять тихо, смирно, покірно, що урядові треба берегтись тої «грізної хмари», котра нависає в образі українофільства. Як самі поляки, так і їх підкуплені агенти і органи не скупилися розпускати байки і нісенітниці про українофілів... З Одеси першим гукнув про «грозу українофільства» жидівський «Сіон»... Подільські маршалки, арештовані за написану до царя просьбу, щоб Поділля і всю Правобережну Україну прилучити до Царства Польського, на слідстві виправдовували себе, клевещучи на українофільство. «Українська партія, — говорив маршалок Радзієвський, — спершу бунтовала против панів — хлопство, а далій в «Основі» докоряє їх, що вони зреклись своєї національності, стали перевертнями». «Сього мало ще, — додав Осип Липковський, — в Києві почитателі Шевченка завели громаду з комуністичними задачами. Адміністрація гладить по голові хлопоманів, а на поляків нічим не повинних дивиться осоружно». «Та ще і те, — промовив маршалок Собанський, — добра наші небезпечні від крестян, а ми повинні мовчати; нас, завсігди вірних слуг царя, вважають за революціонерів, а настоящих революціонерів наче не бачать». «Може, і справді так, — гадала київська адміністрація. — Та чом же ви не вкажете нам фактів?» — говорила вона полякам. «Се не наше діло, — відповідали польські пани. — Поляк ні вовік не піде на донос — дивіться самі, у вас є поліція, жандармерія, їх діло вислідити». Началась облава на українофілів... Поміж урядниками одного київського адміністратора був вихрест з жидів — колись Мусій Апфельзон, а тепер Миколай Яблуновський, чоловік незамітний, але з добрим розумом і з великою жадобою грошей і наживи. До красивої, огрядної жінки Яблуновського, родом польки, залицявся адміністратор і за жінчину красу виводив по службі чоловіка і вмовляв його «своєю правою рукою». Раз Яблуновські сиділи під вечір удвох і бідкались, де б розжитись на гроші? Бог дав хлопця, треба позвати кумом адміністратора, свого патрона, треба було прийняти його, на славу справити хрестини, а тут грошей в обріз... Хтось постукав у двері. Яблуновський відчинив. Перед ним стояв багатий пан з Бердичівського повіту Вацлав Кришцюльський-Кнот, давній приятель Яблуновського. — Пане Миколо! — заговорив по-польськи Кнот. — Як ся маєш, як живеш? — Ба, ба! пан Вацлав! скілько літ, скілько літ... — приятелі обнялись і поцілувались. Після звичайної бесіди Кнот прийнявся славити Яблуновського, який-то він «толерантний» і освічений чоловік, який у його великий розум, як він зумів вийти в люде і т. д. Кнот не жалів влесливих слів, а Яблуновський слухав, всміхався, радів і дякував бога і добрих людей. — А хто були ті добрі люде? — питав Кнот. — Певно не москалі? — А вже ж ніхто, як наші милостиві і вельможні пани поляки. Кнот похвалив Яблуновського за те, що він, ставши «великою особою», не забув, хто його вивів на шлях. — І поки жив, не забуду, — перебив його Яблуновський, — сплю і думаю — коли б мати божа помогла мені хоч чим-небудь віддячитись, то буде щасливіша година мого життя; але чи прийде вона коли?.. — він зітхнув. — Вона вже прийшла, — відповів Кнот. — Як то? — стрепенувся Яблуновський. — Так... прийшов час, що пан може віддячити цілому краю, родині, Польщі... Певно не відмовиш? — О боже мій! Обіруч, коли б тілько знав чим, де і як... — Зараз скажу; за сим умисне мене і прислано... — Від кого? — Від Польщі, пане Миколо! Польща послала... Річ Посполита вимагає твоєї послуги... Яблуновський витягся вгору: цікавість світилась в його лиці і очах. — Пан знає, що діється на Поділлі з маршалками? Яблуновський кивнув головою і зітхнув. — Знає пан і те, що діється у Києві, що витворяють хлопомани — українофіли, шевченковці?.. Комуну завели... панів збираються вирізати. Замісто Шевченкового тіла закопали під Каневом зброю... швидко мусять роздавати її хлопам! Ох, ох,ох!.. Мати божа!.. — Дивний час, дивний, — промовив Яблуновський. — Не що дивний, як страшний!.. Підніметься хлопство, піде гайдамаччина!.. Поллється шляхецька, благородна кров... страшно і нагадати... а ще страшній те, що київська адміністрація буцім нічого сього не знає — не відає і наче на руку отих комунарів — душить поляків; наводить на нас таке, що бридко і казати!.. Яблуновський мовчав і зітхав: його мудра голова зараз постигла, до чого Кнот веде свою річ. — Так-от, пане Миколо! Треба, щоб хтось з людей вірних відкрив очі адміністрації, показав їй, де збирається вулканічна сила, котра може пожерти і поляків, і москалів, і саму адміністрацію. Ніхто тут у Києві не стоїть так близько біля адміністрації, як пан; і нікому вона так не вірить — як панові. Отут-то пан і може стати у великій пригоді всьому шляхетству...- скінчив Кнот, впившись поглядом в лице Яблуновського. — Чим же тут я можу? — спитав Яблуновський, ніби не розуміючи. — Одним своїм словом!.. Аби схотів пан розказати про заміри українофілів... — Розказати не штука, але треба ж і доказати. — Так хіба пан того не зуміє? Хіба пану на те треба розуму позичати? — До розуму треба ще дечого... Доводів треба... реальних доводів. — А ніби їх мало ще? Рильський, Стоянов, Бернардович... школи... речі на похоронах псевдо-Шевченка... ножі в могилі... Та що і казати... Пан і сам добре знає. Тілько, видима річ, що в такім разі треба все в свій час, в своєму місці і на се треба видатків!.. — То то і є... — Се вже наше діло... Наше шляхетство на перший почин і помогло панові...- 3 сим словом Кнот дістав з-за пазухи і положив перед Яблуновським товстий пакет з грошима. Іскри замигтіли в очах Яблуновського. «Манну, — подумав він, — велику манну посилає мені Єгова». Одначе він не доторкнувся до грошей і промовив: — Не в одних грошах тут сила... і праця тут невелика, а треба вміючи... чи зумію?.. що як ні?.. а гроші видам. «Ох брешеш ти, собако!» — подумав Кнот і відповів: — Нехай тілько пан попробує, а там діло піде. Через кілька хвилин Кнот прощався з Яблуновським. — Ей! та що се: у пана кватира пустує? — спитав він. запримітивши на дверях табличку: «В найом». — Пустує, мені на лихо... — Завтра пришлю кватиранта, свого приятеля Задніпрянця... чоловіка вельми багатого... чудний трохи... в свитці ходить, але не ради хлопоманства. Другого дня ввечері поселився кватирант у Яблуновського, а сей прийнявся служити рідному краю і розкривати очі адміністрації... Щосуботи у нового кватиранта збирались «українці»; читали заказані Шевченкові стихи, співали українські пісні і вели гострі розмови про панів і москалів. Різнею і кров'ю тхло від тих вечорів. На третій четвер Яблуновського не було дома; а жінку його розважав адміністратор і слухав все, що твориться за стіною у сусідній хаті у кватиранта... слухати і чути добре випало, бо двері в ту хату щільно не причинялись. Вернувшись додому, адміністратор застав у себе не підписану звістку, що в домі Яблуновського збирається українська комуна. Зараз послав він за жандармами, за поліцією і велів якомога хутко іти в дім Яблуновського, потрусити кватиранта і арештовати всіх, хто буде на тій кватирі. Приїхали поліція з жандармами, але кватиранта вже і вода вмила і слід прохолов... Прийнялись шукати по лівобережжю... шукати вітра в полі. Але київська адміністрація завірилася очевидячки, що в Києві єсть українська «комуна», котра замишляє вирізати панів і що треба її стерегтися, виловити, видушити її. А до того на українофілів піддавали жару київські і московські публіцисти. Пішла робота!.. недільні школи зачинили; цензура стала заборонювати українські книжки; молодіж за необережне слово стали арештовувати, засилати на північ... А тим часом у Києві, серед міста, публічно на майдані польські паничі вчились їздить верхи, фехтовати; за містом вчились стріляти; в костелі співали: «Z dymem pozarow..» Гульк! вибухло польське повстання! І в Петербурзі, і в Києві, і в Москві і публіцистам, і адміністраторам справді розкрилися очі, та соромно було признатися, в яке сільце вони піймалися, і вони перестали цьковати українофільство, тілько взяли вже на другий глас і вигадали, що українофільство — ніщо інше, як «польська інтрига»... Адміністрація хоч і менше стала засилати українофілів, але з українського слова не зняли путів. От в отсю-то пору Горовенко одержував освіту в університеті. Благоговійно, як в ту «святую святих» вступав він в авдиторію на першу лекцію. «Тут,- гадав він, — живий чоловік науки і мислі покаже той тихий «невечірній» світ, котрого не вичитаєш ні з якої книжки». Ввійшов професор: сів і почав лекцію. Горовенко аж дух притаїв, слухаючи і ловлячи всяке слово, боячись не пропустити ні одного слова, ні одної мислі. Професор говорив гарно, красиво, доволі приводив фактів. Скінчилась лекція. Горовенко сидів якийсь замислений, наче ще чогось ждав; наче не все те взяв, чого сподівався. Минув рік. Бурливе життя того року, побит українофілів, політичні обставини, життя в товаристві — не могли не зачепити і Горовенка, не могли не впливати і на нього. Вони розвивали, ширили, гартовали його політичні і соціальні погляди. Ходячи на громадські сходки, проводячи інколи цілі ночі за гарячими спірками, працюючи в недільних школах, Юрко хоч і не забував, що першою його задачею стоїть своя власна освіта, але на читання книжок у його мало було часу, бо ще, крім всього, мусив він вільний час обертати і на приватні свої уроки, без котрих нічим було жити. Разом з тим як пішла урядова реакція, падала і наука в університеті: лекції професорів становились більш і більш сухими, в'ялими, поки зовсім не змарніли... — Не сього я ждав, не сього сподівався, — говорив Горовенко і пильно прийнявся читати і доганяти те, що втікало з лекцій... В кінці четвертого року, виходячи раз з авдиторії після лекції професора руської історії, Горовенко промовив до товаришів: — Як правду сказати, так кожен з нас, хто має в кишені три карбованці, може і не ходити на лекції. — А як же? — Можна такого професора, якого ми чуємо, держати у себе дома у шафі. Купи книжку, постав у шафу, а що треба — прочитай... Все одно — мертве слово і в книжці, і в устах професора. — Чиста, настояща наука і не може бути другою, — заговорив збоку його студент Пухно, — ви б бажали живої? Горовенко обернувся, двигнув плечима і спитав: — А чи вже б ви не бажали живої науки? — Кажу вам, що живої науки нема; «жива» наука історії буде — сучасна політика... Професору — яке діло до політики?.. А коли він чіпляє її, так з його лекції вийде не наука, а пропаганда... Горовенко скоса глянув на Пухна і, нічого не промовивши, пішов швидше.