І де ми сили беремо, 
Тягти віки своє ярмо, 
Ворожі сльози утирати 
І посміхатися крізь грати? 

Свистять над нами батоги, 
Списи залізні навкруги, 
А ми в думках вітаєм волю 
І тільки кривимось від болю. 

Літа пливуть, а ми йдемо 
І ярем дерево тремо, 
Хоч до кісток ми шиї стерли 
І кращі спільники умерли. 

Свистить батіг. Рипить ярмо, 
А ми убогу оремо… 
Ні сліз, ні стогону, ні слова, — 
В кривавих ранах вся розмова. 

А очі наші, як огні, 
А зорі тонуть вдалині 
І ждуть з-за обрію ясного 
Якогось дива неземного.