Колись здавався ти мені орлом підтятим 
І в полі кинутим в агонії сконать... 
Очима стежиш ти за ворогом проклятим, 
Що хтів тебе ногою розтоптать.

Ти гнівом дишеш і гориш, а не конаєш... 
Щоб впитись, шарпаєш кігтями по землі, 
Одним крилом граків ти відбиваєш 
І сам лежиш на зламанім крилі...

Колись здававсь мені ти лицарем прекрасним, 
Що ліг в степу на камені спочить... 
Ти важко спиш і марищ боєм щасним, 
А ворог твій вже травами сичить...

Тебе взяли... Кати твої ламають руки, 
Зривають твій мушкет з могучого плеча», 
Дарма, дарма впиваєтесь, гадюки,— 
Його рука не випусте меча.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 

Народе мій! І ти — орел, вночі підтятий,
І чом не лицар ти, захоплений в полон?! 
О орле мій, мій велетню крилатий, 
О лицар мій, покараний за сон!..

Чому ж ти, орле мій, з орлами не літаєш, 
А крила веслами волочиш по землі?! 
Чому ж ти, лицар мій, на герць не виступаєш, 
А вітром жалібно голосиш на ріллі?!.

І що орел, коли його орлина зграя 
Не рве з землі в блакить ясного дня, 
І що за лицар ти з усмішкою льокая, 
Без гордих дум, без честі і ім'я?!

1908 р.