ЧОРНА ПЛОЩА

І

Це ввижається в ніч, коли змучена пам’ять
Божевільних думок від вогню не хоронить,
І вони закипають, іскряться снопами,
Щоб пізніше застигнути — сріблом на скронях.
Тільки вранці, як вітер росою полоще
Звислі руки дерев і пропалені чола,
Я лишаю її — чорну, стиснуту площу,
І виходжу на шлях — з синім небом довкола.


II

Сірий натовп, похмурий натовп, 
І не очі, а темна муть! 
Хтось зігнувся — камінь підняти, 
Хтось зірвався — мене штовхнуть.
А один сковзнув по асфальті
І в лице мені засвистав; 
Вчора він цілував мої пальці,
А хотів цілувать — уста.
Сміх жіночий злорадно тріснув 
І у горлі здушив мій клич... 
Як же ж душно і як же ж тісно 
В олив’яних кліщах облич! 
Підгинаються, в’язнуть ноги,
Очі п’ють безпросвітну тьму;
Мить одна — і безсилий стогін 
Розколише застиглу муть.


ІІІ

Мужні пальці торкнулись рук, 
Хиже серце забилось поруч. 
Знову тіло — напнутий лук, 
Дика радість — стрілою вгору.
Відсахнулась на мить юрба, 
Покотилось по ній потоком: 
«Не чіпати — лише раба, 
А такого — цілити в око!» 
На чолі твоїм темний знак, 
Кров червона тече струмками,
Та тепер я — за двох міцна
І за двох — підіймаю камінь.
Не загинеш! За муром день 
Крапле з неба вином гарячим,
І життя не стоїть, а йде 
З гострим сміхом і гострим плачем. 
Олив’яне лице юрби 
Згине в сонці і блискавицях.
Тільки вітер нас буде бить 
По кривавих, щасливих лицях!