ЛИСТ

/Л. Мосендзові/

Ти б дивувався: дощ і пізна ніч, 
А в мене світло і вікно нарозстіж. 
І знов думки, і серце у вогні, 
І гостра туга у невпиннім зрості.

Твоє життя — холодний світлий став, 
Без темних вирів і дзвінких прибоїв 
І як мені писать тобі листа 
І бути в нім правдивою собою?

Далеко десь горить твоя мета,
В тяжких туманах твій похмурий берег,
А поки — спокій, зимна самота
І сірих днів тобі покірний шерег.

А в мене дні бунтують і кричать, 
Підвладні власним, не чужим, законам,
І тиснуть в серце вогнену печать, 
І значать все не сірим, а червоним.

Бувають дні — безжурні юнаки 
Вбігають, в дикім перегоні, 
Щоб цілий світ, блискучий і п'янкий, 
Стягнути звідкись у мої долоні.

На жовтій квітці декілька краплин — 
Ясне вино на золотавім лезі. 
І плине в серце найхмільніший плин: 
Далекий шум незроджених поезій.

Буває час: палахкотять уста, 
Тремтить душі дзвінке роздерте плесо, 
Немов хтось кинув здалека листа 
І кличе десь — без підпису й адреси...

Життя кружляє на вузькій межі 
Нових поривів, таємничих кличів, 
І видаються зайві і чужі 
Давно знайомі речі і обличчя.

В осяйну ж мить, коли останком сил 
День розливає недопите сонце, 
Рудим конем летить за небосхил 
Моя душа в червоній амазонці.

І вже тоді сама не розберу:
Чи то мій біль упав кривавим птахом,
Чи захід сонця заливає брук...
Для тебе ж захід — завжди тільки захід!

Чергують ночі — чорні і ясні — 
Не від вогню чи темряви безодні, 
Лише від блиску спогадів і снів, 
Усіх урядів і дарів Господніх.

І в павутинні перехресних барв 
Я палко мрію до самого рання, 
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар: 
Гарячу смерть — не зимне умирання.

Бо серед співу неспокійних днів, 
Повз таємничі і вабливі двері, 
Я йду на клич задимлених вогнів — 
На наш похмурий і прекрасний берег.

Коли ж зійду на каменистий верх 
Крізь темні води й полум'яні межі — 
Нехай життя хитнеться й відпливе, 
Мов корабель у заграві пожежі.