Ніч була розбурхана та тьмяна, 
Вітер грав і рвав пом’яті струни, 
Я пила самітньо аж до рана 
Темну розпач — найгіркіший трунок. 

А під ранок, зором помертвілим 
Розгорнувши спопелілий морок, 
Віднайшла я ненаправний вилом 
На землі, на небі і в простораx… 

Та в душі, як день слабий і сірий, 
Прокидалась втіха блідолиця, 
Щоб навчать її своєї віри: 
У житті нічому не молиться.