П’ЯТНАДЦЯТА ОСІНЬ

Ростиславові Д.

Чи ця вечірня непрозора синь, 
Далекий дим, чи вогник папіроси, 
Чи черевики мокрі від роси — 
Щось нагадало неповторну осінь.

. . . 

Похмурий ліс у вересневім сні
Зітхає тяжко. Мов вогнисті птиці, 
Над ним літають зорі навісні, 
А він галуззям хоче відхреститься.

Тріщить багаття. Полум’ям їдким 
Заслало очі. Чи мене хтось кличе? 
Не бачу. Раптом... Де я? Перед ким? 
Чиє ж це, в іскрах і вогні, обличчя?

І хто ж це, хто, що у собі з’єднав
Всю мужність світу? І невже ж не злочин 
Таємну міць, хмільнішу від вина, 
Мені війнути на уста і очі?

І чула я: мої дитячі дні 
Тікають швидко, як малі ягнята,
Злітають в діл, ховаються на дні, 
А я не хочу бігти й доганяти.

Немов рослина у яснім вікні,
Яка неждано вигнулась стрільчасто,
Я відчувала стрункість власних ніг
І гнучкість рук, що можуть дати щастя.

Незнана радість і незнаний сум,
Не розплеснувши, колихнули повінь... 
Не буря ще — її далекий шум, 
Ще не любов — передчуття любови.

Там, за лісами, неспокійно спить 
В боях ранений, мій траґічний Київ, 
Та біля мене не лише блакить — 
Сліпуче сяйво,— розхиляють вії.

Здавалось все: і ліс, і я сама,
І це багаття в заграву злилося... 
Ти мала димний і сосновий смак, 
Моя п’ятнадцята, прекрасна осінь!