СЛІПА ВУЛИЦЯ
(Огляд жіночої преси)

Коли більше, як п’ятдесят літ тому, в 1887 році, на українських землях з’явився жіночий альманах «Перший Вінок» — було се великою сміливістю з боку його ініціяторок і великою подією в житті тисяч українок.
У високому мурі, що ділив тісне подвір’я жіночого життя від широкого світу, доступного тоді лише мужчинам, кілька сміливих жінок пробили вікна, крізь які можна було дивитися на цей світ і кидати тим, що у ньому, свої бажання і домагання.
Найліпші письменниці і поетки того часу з усіх земель українських: Олена Пчілка, Уляна Кравченко, Ганна Барвінок, Дніпрова Чайка і Леся Українка зложили до «Першого Вінка» свої твори, що були вщерть сповнені одним бажанням: пробити у тому мурі не лише вікна, а й двері, якими можна вийти вільно у широкий світ.
Та серед усіх тих жіночих імен душею альманаху і найяскравішою представницею тогочасного жіночого руху була Наталія Кобринська.
У своїй першій статті з’ясовує вона суть цього руху. На її думку, жінка не повинна сповняти якоїсь окремої ролі в суспільстві. Вона може статися рівновартісним і співвартісним чинником в усіх справах життя. Здавалося їй, що ледве буде знищена сліпа, вузька вулиця т. зв. жіночого світу, відразу ж і жіноча психіка позбудеться всього слабого, млявого і солодкавого, що було наслідком специфічного виховання жінки і причиною її нездатности у багатьох ділянках життя.
Мрією, майже недосяжною, був для тодішніх «еманципанток» доступ до університетської освіти і до незалежного фаху. Найвищою метою був той широкий майдан життя, де можна було б працювати і творити, як рівним біля рівних обік мужчин.
Минуло кілька десятків літ, і всі найсміливіші бажання здійснилися. Університет, бюра, громадська праця — все стало доступним для жінки. Без ніяких перешкод, без обурених поглядів громадянства може вона працювати обік мужчини, який не лише погодився з тим, а який вже хоче цього і чекає на се, як на правдиву підтримку і допомогу. В довговічному мурі розчинилися широкі двері. Сліпа вуличка розвалена.
Але сама жінка, що так довго дивилася на життя лише через вікно, не хоче вийти за поріг тих дверей. Вона замикає їх, щоб знов сісти на своє старе місце. І тепер, се виглядання крізь вікно, що спочатку, як «Перший Вінок», було символом близької свободи і скинення рабства, видається лише звичкою невільника, що і на волі, у свойому, за власним проєктом будованому домі, цілі дні лише жадібно дивиться крізь вікно, забуваючи, що він вже вільно може виходити за двері.
Всі сі думки приходять до голови, коли розглядаєш сучасну жіночу пресу. Чи ж дійсно сучасна жінка стала тим, чим могла бути? Чи нові обставини, нове виховання зробили з неї те, чого сподівалися 50 літ тому її сміливі попередниці у жіночому альманаху «Перший Вінок»? І чи потрібні їй т е п е р жіночі журнали і газети, коли ціла преса повинна бути доступна і для її сприймання, і для її співтворчости?
Адже ж, коли взяти під увагу, що найбільшим бажанням жінки було завжди стати рівноцінним чинником в загальному житті, то вже сам факт існування до сього часу жіночої преси підкреслює лише відокремішність і підрядність жінки, будуючи знов сліпу вуличку «жіночого світу» з його специфічними зацікавленнями.
Безперечно, жінка завжди матиме дещо відмінну від мужеської психіку і дещо відмінні уподобання, що в певний спосіб буде відбиватися на всіх її чинностях і її творчости. Сей жіночий елемент так само потрібний в будуванні життя і мистецтва, як і мужеський. В співпраці з мужчинами затрачує він свою солодкавість і пасивність, робиться викінченим і необхідним чинником життя.
Але там, де сієї співпраці нема, в чисто жіночій пресі, культивується дуже часто вся ота т. зв. «жіночість» в найбільш її примітивній і г а л ьм у ю ч і й формі. Се та жіночість найгіршого роду, що викликає не пошану, а зневагу з боку мужчин; не захоплення, а іронічну усмішку. Одним словом, та жіночість з мішанини сахарини, дешевих парфум, гірко-солодких сльоз і химерних настроїв, — з якою, направду, варто було б раз назавжди скінчити. Се не значить, що хочемо бути мужеськими. Ще, слава Богу, є жіночість інша, яка повинна бути для нас метою.
Коли б з’явився якийсь часопис «Мужчина» або, ще ліпше, «Мужеська доля», я певна, що всі розсміялися б. А мужчини ж мають теж і свою відмінну психіку, і свої проблеми!
Але дивно було б нам, в той час коли цілим світом стрясають великі події, коли треба словом і чином розв’язувати найболючіші питання, читати в такій «Мужеській долі» скарги на жінку, що уникає погляду його очей; на тещу, що забороняє йому курити, а змушує грати в карти, або домагання поради: як зав’язувати краватку під твердий комірець так, щоб обличчя не набирало виразу людини, спрагненої кривавої «вендетти» і таким чином не деформувалися б його різьблені риси!
Але мужчини, коли вирішують такі «проблеми», то хіба лише на сторінках «Комаря» і, переважно,— дуже дотепно.
Не на сторінках гумористичного журналу, лише в «Жіночій Долі» є такі проблеми, на жаль, актуальними до останнього часу.
«Жіноча Доля» виходить в Коломиї під редакцією сенат. О. Кисілевської*. При цьому журналі виходить часопис для сільських жінок «Жіноча Воля» і журналик для дівчат — «Світ Молоді». До газетки «Жіноча Воля» варто поставитися з повним признанням. Поруч господарських відомостей, таких необхідних на селі, міститься матеріял для читання і відомості зі світу, що є для сільських жінок і потрібні, й актуальні.
Сама ж «Жіноча Доля», що призначена для інтеліґенції, викликає ряд застережень.
Починаючи від назви. Не знаю, як кому, але мені при виразі «Жіноча Доля» відразу ж з’являється такий образ: низька, темна хата з малим «віконцем», у яке ще «не заглянуло сонце», натомість б’є дощ і віє вітер. За столом, на якому блимає остання лойова свічка, сидить жінка, підпершися одною рукою, і думає-роздумує про свою жіночу гірку долю. Грошей нема, хліба нема, чоловіка теж нема, бо в шинку. Дитина голодна плаче. І думає гірко жінка, що зараз з тріском розчиняться двері і з шинку прийде п’яний чоловік, лише попобити її трохи, штовхнути чоботом дитину, якої їй не вдасться захистити навіть власним тілом, і, зірвавши з її пальця єдиний скарб — золоту обручку, знову побігти пити. І нічого не зробиш... Така вже жіноча доля...
В журналі «Жіноча Доля» позем новел і поезій, як се не сумно, вийнятково низький. І зі здивуванням бачиш, що старші авторки — Уляна Кравченко і М. Підгірянка дають часом вартісні поезії. Але жіноча молодь пише так, ніби ніколи нічого поза жіночою пресою не читала. За вийнятком Ліди** Мак, молодої, інтелігентної і талановитої, з ласки Божої поетки, і Наріжної, що не в «Жіночій Долі» розвивала свій талант, — при найбільшому бажанню тяжко дошукуватися в поезіях молодих авторок з «Жіночої Долі» не лише якоїсь іскри, а хоч би лише натяку на поетичну форму, на якісь образи чи рими. Для зразка приведемо вірш, надрукований в 1936 році, на першій сторінці, якоїсь Олі Шевчукевич:

Жінка я, та не жалію, 
Що не мужем в світ прийшла, 
Що жіночу гірку долю 
Я з собою принесла. 

Жінка я, та добре знаю, 
Й розумію я свій шлях. 
Його вздріла й зрозуміла: 
Щастя тільки на верхах.

Коли порівняєш сю «поезію» з віршами, надрукованими 51 рік тому в «Першому Вінку», то з сумом бачиш, оскільки ті давні були ліпші. Пригадати хоч би знаний вірш Уляни Кравченко на цю ж тему — «На новий шлях».
Не ліпше стоїть справа і з прозою. Многі новелі витримані в примітивному «настройовому», але плиткому тоні, характеристичному для творчости, яку популярно звуть «жіночими робітками». Сі власне «робітки», що так легко пишуться, читаються і друкуються в жіночих журналах, є, властиво кажучи, найбільшими колодами, що не дають жінці і до сього часу іти одним кроком з мужчиною.
Навіть Ірина Вільде, письменниця талановита, яка легко володіє діялогом і має спостерегавчість і гумор, не хоче боротися з дрібними «химерними настроями», а навпаки — розріджує в них свій талант.
Часом дістаються на сторінки «Жіночої Долі» й автори мужчини. Для чого се потрібно є їм і журналу — залишиться назавжди таємницею. Одне ясно напевно: мужеського, будуючого елементу вони туди не вносять. Одна новеля якогось «новеліста» мала інтригуючу назву «Як здобити серце мужчини». Я, як жінка, звичайно кинулася її жадібно читати, щоб збагнути лябіринти мужеської душі. Показується дуже просто: здобуває його дівчина лікарським свідоцтвом про стан свого здоров’я.
Місце такій новелі — лише в бруковій пресі.
Та найчорнішою плямою сього журналу є т. зв. дискусійні питання. Якби на його сторінках обговорювалися літературні, громадські і господарські справи, то такі дискусії, може б, і мали якесь значення і якусь користь. Але ті проблеми, що кидаються найчастіше на сторінки «Жіночої Долі», бувають переважно зовсім іншого характеру. Читачки мусять ходити і ломити собі голову над таким важним питанням: що робити, коли приїздить молодша сестра і чоловік, що раніше дивився лише на жінку, починає дивитися і на її сестру? Хто має виїхати — чи жінка, чи чоловік, чи сестра? Чи всі разом? Чи стерпіти? Чи сказати? Одним словом — «Ой чи пити, чи бити» — порадьте, кохані читачки, сестри з усіх земель рідних! І кохані читачки радять в чутливих словах, що робити з вампом-сестрою і з непевним чоловіком. Але за се прохають поради зі свого боку: що робити з чоловіком, який раніш цілі дні сидів вдома, а тепер почав ввечері виходити на пару годин і повертається, — що їх найбільш вбиває — веселим і відмолоділим. Що робити? Де причина зла? і т. п.
Сипляться поради, розгораються дискусії. Пишуть всі і багато, бо над сими питаннями не треба думати, не треба нічого читати, щоб дискутувати на такі теми. Се ж атмосфера родинних пліток, вдягнених трохи в іншу форму. Се є те, що розслаблює жінку й осмішує її. Се знов та сліпа вулиця жіночого світу, куди жінка сама себе добровільно заганяє.
Чи ж може бути дивно, що після такої лектури тяжко читати жінці звичайну людську, а не лише «жіночу» газету, а часом навіть цікаву, але не примітивну повість?
Чи ж можна дивуватися, що жінка, яка звикла до дискусії на тему лише родинних справ, не знаходить слів в дискусіях на інші теми?
Вся ся солодкаво-настроєва жіночість є найбільшим ворогом розвитку жінки.
Жінка привчається з юнацьких літ читати жіночу лектуру, жіночі повісті і новелі з чарівними героїнями, які ніколи не мають звичайних очей, лише «шмарагдові» або «фіялкові», як в новелях Оленки Оми в «Жіночій Долі».
Сі героїні мають завжди такі субтельні переживання, від яких у них душа тріпоче, як крила індійського метелика; коли «вона» кохає, то від її серця протягаються тоненькі срібні ниточки до його серця. Коли він кохає — для нього не існує питання грошей, кордонів. Руки у неї завжди як білі магнолії, сама вона часто нагадує дику орхідею. Читається все се легко, і думати ні над чим не треба. І як після того читати якийсь «Кулак» Самчука або щось подібне?
Тим, що весь час слухають лише танга і фокстроти, тяжкою і незрозумілою буде музика не лише Ваґнера, а і Шуберта.
Жіноча лектура є направду тими ж фокстротами в письменстві, що у великій кількості можуть цілком притупити відчуття іншого роду творчости у жінки. І, на жаль, таких фокстротів в «Жіночій Долі» дуже багато.
Безперечно, ціле життя жінки вимагає якогось жіночого журналу, зокрема, коли вона займається господарством. Так, як кожний фахівець потребує відповідної фахової літератури.
Кухня, одяг, вишивки і сотні інших господарських справ — усе це завжди, наряду з вихованням дітей, повинно б цікавити жінку. Багато місця присвячує всьому сьому і «Жіноча Доля». І сей відділ та враження з подорожей самої редакторки є найліпшою частиною журналу.
Та найбільш доцільною і потрібною під тим оглядом з’являється «Нова Хата».
Сей двотижневик, що виходить у Львові під редакцією Л. Бурачинської, не намагається мати публіцистично-літературного характеру, і в сьому його великий плюс.
В елегантній зовнішній формі, з дуже гарними ілюстраціями, подаються українській жінці поради, потрібні їй для провадження сучасного господарства й взагалі життя. Звичайний фаховий, господарський журнал, де для розваги додається завжди інтелігентно дібрана українська чи перекладна повість або чиїсь спогади, звіти про минулі імпрези і рецензії на нові книжки.
Останній відділ буває часто занадто поверховим. Але поза тим «Нова Хата» се дуже милий культурний і естетичний журнал для жінки-господині.
Суперечні думки насовуються при читанні другого двотижневика, газети «Жінка», що є органом центрального українського жіночого товариства СУ у Львові і виходить під редакцією Мілени Рудницької.
На всьому видна рука інтелігентної редакторки й її співробітниць. Від примітивної солодкавости нема й сліду. Літературний матеріял зібраний зі смаком (за виїмком деяких новель). Коли не можна з якихось причин дати на актуальну тему української статті, дуже влучно послуговується «Жінка» перекладними речами. Ілюстрації до статтей дібрані завжди вийнятково цікаво.
Але все ж від сторінок «Жінки», від її програмових і актуальних статтей віє не свіжий подих сучасности, а давно відшумілий вітер минулого століття: фемінізм, в його давній, не актуальній тепер формі, і лібералізм з гуманністю, що вже раз назавжди здискредитовані в очах сучасного покоління, з огляду на ту ганебну гальмуючу ролю, яку вони відіграли в нашій визвольній боротьбі.
Щодо фемінізму, то направду тяжко зорієнтуватися, зрештою, що під ним розуміють в «Жінці». Іноді він ідентифікується з цілковитою рівнозначністю жінки в загальному житті і в усіх організаціях. Іноді фемінізм нерозривно з’єднується з лібералізмом, а роля жінки зводиться до полагоджування конфліктів між різними напрямками і до застосування якнайбільшої гуманности в усіх ділянках життя.
Іноді, і се вже цілком незрозуміло на сторінках феміністичного часопису, роля жінки змальовується як роля якоїсь помпи, завданням якої є витягнути з мужчини максимум праці, а головне — грошей. Роля, направду, не дуже модерна.
А в той же час «Жінка», в своїй полеміці з націоналістичною пресою, закидає націоналістам, що хочуть вони жінку загнати до кухні, щоб вона цікавилася лише родиною і кухнею. Ся думка про українських націоналістів цілком помилкова. Крім двох-трьох юнаків, які над сим питанням добре не подумали, ніхто такого й погляду не висловлював. Мужчини хочуть, щоб жінка цікавилася і господарством, се річ природна. Націоналістам, за їхнє відношення до жінки, за ту нібито невідповідну і другорядну ролю, яку вони хочуть їй надати в нашій сучасності, пригадую завжди одну статтю Олени Цегельської, що була надрукована власне в «Жінці» в ч.16 в 1936 році і що в свій час вже викликала обурення серед різних напрямків.
Зміст тієї статті був такий:
Жінка українка їде за кордон на олімпіяду і десь на двірці знайомиться з чужинкою, яка мандрує туди ж. Після годинної розмови, коли кожна оповідає про свій край, чужинка довідується, що українка, о жах, їде третьою клясою. «Як,— кричить горожанка якоїсь незалежної добробутної країни,— Ваш чоловік дозволив Вам їхати третьою клясою? І Ви погодилися? І Вам не соромно, що Ваш чоловік так знущається над Вами? Се ви самі, українки, винні, що їздите третьою клясою. Ви повинні так впливати на своїх чоловіків, щоб вони розвивали всі свої творчі здібности, працювали, заробляли для вас і платили вам за кожний ваш усміх! Коли вони будуть знати, що повинні здобувати вас, — вони почнуть творити і працювати».
Після цього експозе наша мила українка ніби зі сну прокинулася. Визнала рацію чужинці і побігла надавати свойому приголомшеному чоловікові депешу з домаганням грошей на першу клясу.
Приводжу зміст цієї статті-новельки тому, що вона являється взірцем нерозуміння ролі української жінки в житті мужчини. Ідеальним зразком — якою не повинна бути українка. Яскравим доказом, що коли не можна прищепити живцем на наш ґрунт погляди Гітлера і Мусоліні, то тим більш неможливо це зробити з поглядами якоїсь першої зустрічної легковажної чужинки.
Чому не відповіла українка в новелі Цегельської, що поза тим, що взагалі не дуже морально і естетично вимагати за свій усміх платні, є ще багато інших причин, задля яких наші мужчини не можуть купувати нам білети першої кляси, срібні лиси і китиці орхідей? Що наші мужчини можуть бути талановиті і творчі, але в нації нашій творчість — се не значить заробіток. Жадання від чоловіка творчости і праці не може бути рівнозначним з жаданням від нього люксусу.
Адже ж кілька таких депеш від коханої жінки можуть цілковито змінити Мужеську Долю! Можуть змусити не дуже тверду людину скерувати свої кроки до чужого джерела нагороди за свою творчість, а часом і за свою душу та національну гордість.
Ні, українська преса повинна виховувати тип жінки, що відтягає мужчину від джерела такого добробуту. Що не лише першою клясою, а і третьою не поїде, без драми, коли на се нема [коштів]. Що часом радіє більше з того, що чоловік її відмовився від нагороди за свою творчість, аніж з того, що дістав би її.
Не мають рації ні ті, що бачать місце української жінки лише при господарстві в родині, ні ті, що роблять з неї лише громадську діячку, чи ще гірше — дуже коштовну здобич в руках нещасного знаряддя грошей — мужчини.
Роля української жінки є так само вийняткова, як вийнятковим є положення її краю. Вона мусить бути і його будівничим, допомагаючи мужчинам, і в той же час господинею в житті мужчин.
«Перед нами важливі завдання» — пише у вступній статті «Жінка» за жовтень 1937 року.
І до сих завдань зараховує «боротьбу з мавпуванням гітлерівської Німеччини» і «боротьбу з конфліктами в середині нації».
Останнє може часом і потрібно. Але ще більше потрібно навчитися жінці не уникати деяких конфліктів, а шукати їх і наставляти їм своє чоло. І мужчин не відтягати від конфліктів, а підтримувати їх, незалежно від своєї вигоди і свого спокою.
Але сього завдання навчить жінку не жіноче ґетто, яких би то не було жіночих організацій, не тісні, сліпі вулички жіночої преси, лише саме життя і та преса, що відбиває його в усіх його добрих і злих, «субтельних і брутальних» мужеських і жіночих проявах.


* У тексті помилково — О. Кісілівської.
** У тексті помилково — Лізи.