ВІДВІЧНЕ

Н. Лівицькій-Холодній

Тремтить кохання на розквітлих квітах, 
В зітханнях вітру і на крилах співу, 
В сльозах пекучих, уночі пролитих, 
В стрілі образи і в пожежі гніву.

Заходить сонце — і відзвук мелодій, 
Які від віку вся земля гуркоче, 
Гарячий погляд, мов сміливий злодій, 
Нам краде серце поцілунком в очі.

Тисячоліття залишились ззаду. 
Та в темні роки панування сталі
Тобі, Кохання, золоту лампаду 
Ми схоронили непохитно сталі.

Хай не тобі ми віддались до смерти,
А іншій Пані — Рідній і Єдиній — 
Ніщо не зможе замінить чи стерти 
Твій світлий образ у старій святині.

Душа горить — життя таке іскристе. 
Забрати все! Себе віддати всьому! 
Твоя ж святиня, мов незмінна пристань, 
Нам в диких бурях буде тихим домом.

Минає час, щоб все могло зміниться. 
Згубили лицарі колишню шпаду...
Тобі, Кохання, Золота Царице, 
Ми заховали вікову лампаду!

1933