БРАТИ

В темних горах, при окопах, у болоті, 
там зійшлися два вояки по роботі. 
Не зійшлися, тільки впали край дороги, 
поранені — сей у плечі, той — у ноги.

Один стогне: «Тату милий, мамо рідна!» 
Другий плаче: «Діти любі, жінко бідна!»
Подивився сей на того довго, тихо,— 
здивувала рідна мова, спільне лихо.

«Поможіть мені, земляче, рідний брате! 
Не по волі я загнався у Карпати...» 
«Я поможу, милий гостю з України! 
Чей по волі не бажав ти нам руїни!..»

Б'ють гармати на добраніч, стогнуть гори, 
Звір лісами утікає в темні звори. 
Два вояки завивають свої рани, 
споминають і родину, і кайдани:

«От звела нас люта доля раз докупи,
не у гості, тільки в полі, тут, де трупи... 
Виріс, брате, я далеко — у Полтаві, 
а загину у Карпатах на мураві...»

Другий каже: «Горе, брате, нам, нещасним, 
нашим людям, нашим нивам, горам красним, 
та найтяжче наше горе — люта сила, 
що з братів та воріженьків поробила.

Та не плачмо, бо віджити ми ще годні; 
вилічимо свої рани і народні; 
кров пролита не пропаде, зродить нива — 
буде, буде Україна ще щаслива!»
1914