Іще пташки в дзвінких піснях блакитний день купають, 
Ще половіє злотом хвиль на сонці жита риза 
(Вітри лежать, вітри на арфу грають); — 
А в небі свариться вже хтось. Завіса чорно-сиза 
Півнеба мовчки зап’яла. Земля вдягає тінь… 
Мов звір, ховається людина. 
— Господь іде! — подумав десь полинь 
Заплакав дощ… і вщух. 
Мовчить гора. Мовчить долина. 
— Господня тінь, — прошепотів полинь. 

І враз — роздерлась пополам завіса! — Тиша. Мертва… 
Метнувсь огонь: розцвівсь, розпавсь — аж води закипіли! 
І полилася піснь, принеслась жертва. 
Курять шляхи, біжать, біжать… Рвуть вихорі, як жили, 
Рідке коріння верб старих, що моляться в сльозах. 
А трави – й плакати не сміють. 
Ідуть потужні сили! Морок. Жах… 
…І дзвонять десь в селі. 
І вже тремтять, вже спокій сіють 
Сріблясті голуби у небесах.