Псальми степу Кривавії зорі світ повідають... Слово о полку... Лежиш, скривавлена і скута, Мов лебідь в лютім полоні. Яка ж страшна Твоя покута! Які глухі, жорстокі дні! Міцна, як смерть, Твоя в'язниця, В ній морок смороду і мла. Невже ж Тобі ще може сниться, Що вільна Ти колись була? Що над ланів співучим злотом Ти билась крилами в блакить? А тут терпінням і скорботам Життя віддало кожну мить. А тут все тіло пражить сором Гостріш, ніж біль найгірших кар, — Коли Тебе розпусним зором Нагую огляда владар. 2. Ні, Ти — не мати! Шал коханки У чорнім полум'ї коси, В обличчі степової бранки Хміль половецької краси. В очах звабливий морок ночі — З них кличе, кличе глибина, А в диких рухах ще регоче Ніким не займана весна. Тебе б конем татарським гнати, І — тільки просвистить аркан — Покірливо підеш сама Ти З лукавим усміхом у бран. Привабливо-безсила й гарна — Осяєш Ти чужий намет, І хижий хан буде безкарно Впивати уст отруйний мед. Та хутко скінчиться відрада: Засне він стомлений, в тобі ж Прокинеться кривава зрада І стисне віроломний ніж... Блиснуть у тьмі вовчиці очі — Лиш горло кров'ю захарчить,- Ти в море степової ночі Впірнеш русалкою умить. І знову чарівне обличчя Закриє половецький степ, І знову ніч очей покличе — Тебе спіймать, схопить Тебе б! Тебе б конем татарським гнати, Поки аркан не заспіва! Бо ти ж коханка, а не мати, Зрадлива бранко степова! 3. Хижі птиці летять зі Сходу На червоному тлі пожеж, — Бачу, бачу Твою Голготу І звідціль, з моїх мертвих меж. Скитський вітер гуляє й нині, Як тоді, пам'ятаєш Ти? А степи Твої знов — пустині, Хіба тільки нове — хрести. Проорало глибоким плугом, Кров'ю сіяв новий сіяч, — Дике жито прийдеться другим Тяжко жати під спів і плач. Дике жито! Криваве жито! Поховай же страшний наш слід, — Серцем спаленим — все пережито В апокаліпсі хижих літ. 4. Прости, прости за богохульні вірші, Прости тверді, зневажливі слова! Гіркий наш вік, а ми ще, може, гірші, Гіркі й пісні глуха душа співа. Під грім гармат, під вітру подих дикий Гула дудонь з-під варварських копит, — Ми не зазнали іншої музики І інших слів в вогні залізних літ. Десь мудрим сном в архівах спали книги, Ми ж з них хіба палили цигарки. Піврусини, а напівпеченіги — Наш навіть сміх був хмурий і гіркий. Тож не дивуйсь, що, визволившись з брану, Ти, зранена, зустріла нас, синів, Що в дикім захваті ятрили кожну рану Шершавими руками дикунів. Що в дикій пристрасті — Твоє тулили тіло, І кожний рвав до себе і радів, А кров текла... І Ти захолоділа В палких руках закоханих катів. Тепер, коли кругом руїни й вітер, Я припадаю знов до Твоїх ніг, — Прости, прости, — молю, невтішний митар, Прости, що я — останній печеніг. Прости, що я не син, не син Тобі ще, Бо й Ти — не мати, бранко степова! З Твоїх степів летять птахи зловіщі, А я творю зневажливі слова. 1923 p.