Прощавай, літо! Це промовляли очі бабусі. Це повторював сам до себе дідусь. Це відчував і Дуглас. Прощавай, літо! Ці слова ворушилися на дідусевих устах - він стояв на веранді й дивився на пожухлий лужок перед будинком, і не було вже видно жодної кульбаби, і пов'яли квітки конюшини, і крони дерев узялись іржею, і справжнє літо лишилося позаду, а східний вітер доносив дух єгипетської пустелі. - Що? - перепитав Дуглас. Але вже й сам почув. - Прощавай, літо! - Дідусь сперся на балюстраду веранди, приплющив одне око, а другим повів по небокраю.- Знаєш, Дуг, що це таке? Це квітка, що росте край дороги, і назва в неї якраз пасує до сьогоднішньої погоди. Щось там геть розладналось у Часі. Не знати навіщо повернулося літо. Чи воно забуло щось? І якось сумно стає на душі. А' потім знову весело. Прощавай, літо! Висхла папороть під верандою впала на курну землю. Дуглас підійшов і став поруч із дідусем: може, той поділиться з ним своїм гострим зором, здатністю бачити аж ген за пагорбами, слізьми, що підступають до очей, щастям минулих днів. Та довелось удовольнитися духом люлькового тютюну й свіжими пахощами одеколону «Тигр». У грудях хлопця немов крутилася дзига - то вона ясніла, то темніла, то виповнювала сміхом рот, то навертала на очі теплу солону вологу. - Піду з'їм пампушку та ляжу посплю,- сказав він. - Добрий цей звичай у нас в Іллінойсі - напакувати живота й лягти спати. [536] Велика тепла рука важко лягла Дугласові на голову, і від цього дзига закрутилася швидше, швидше й стала тепер однакового, гарного теплого кольору. Дорога до пампушок була вимощена радістю. Прикрашений вусиками з цукрової пудри, Дуглас ще міркував, чи поринути йому в сон, а тим часом сон уже підкрався ззаду, пробрався в голову, м'яко вчепився в нього. О пів на четверту пополудні все його дванадцятирічне єство занурилось у сутінь. Потім, уже вві сні, він стріпнувся. Десь віддалік грав оркестр якусь дивну повільну мелодію, глухо звучали мідні труби й барабани. Дуглас підвів голову, прислухався. Музика зазвучала гучніше, так наче оркестр вийшов з печери на ясне осоння. Та погучнішала вона й тому, що коли спершу в оркестрі нібито було всього кілька інструментів, то з наближенням до Грінтауна їх ставало дедалі більше, немовби музиканти, підносячи над головами блискучі проти сонця труби, виходили просто із землі безлюдних кукурудзяних ланів. Десь зійшло, наче тільки того й чекало, щоб у нього вдарили, кружало місяця і враз обернулося на литавру. Десь пурхнула з віт, уже вільних від урожаю, і зазвучала флейтами-пікколо зграйка сполоханих дроздів. - Процесія! - прошепотів Дуглас.- Але ж сьогодні не Четверте липня, та й День праці вже минув. То чого ж?.. I що гучніше лунала музика, то повільніша, глибша й сумніша вона ставала. Мовби величезна грозова хмара, линучи низько-низько над землею, вкрила тінню пагорби, затопила темрявою дахи й тепер текла вулицею. Мовби гуркотів грім. Увесь тремтячи, Дуглас чекав. Аж ось процесія зупинилася перед їхнім будинком. Сонячні зблиски, відбившись від мідних труб, залітали в горішнє вікно й золотими пташками металися по кімнаті, шукаючи виходу. Дуглас крадькома, щоб його не помітили, визирнув у вікно. І побачив усе знайомі обличчя. Він закліпав очима. [537] На лужку перед будинком стояв із тромбоном у руках Джек Шмідт - вони сиділи в школі на сусідніх партах, задер догори сурму Білл Арно, Дугласів щирий приятель, пихтів, обвинутий, наче удавом, величезною трубою, перукар містер Вінескі, і... ану, постривай!.. Дуглас прислухався. У нижніх кімнатах стояла глибока тиша. Він миттю одвернувся од вікна й збіг сходами наниз, У кухні пахло смаженим беконом, але не було ні душі. В їдальні ще не розвіявся дух млинців, але й там тільки легкий вітрець ворушив невидимою рукою завіски. Він метнувся до дверей і вибіг на веранду. Атож, у домі не було нікого, зате на лужку він побачив справжнє товпище. Серед музикантів стояли дідусь із валторною, бабуся з бубоном, Живчик із дитячою дудочкою. Тільки-но Дуглас з'явився на веранді, як усі чимдуж закричали, і, поки вони кричали, йому спало на думку, як швидко все сталося. Адже тільки мить тому бабуся залишила в кухні на дошці замішане й посилане борошном тісто, на якому зосталися сліди її пальців, і тільки мить тому дідусь відклав у бібліотеці Діккенса, а Живчик зіскочив з дикої яблуні. І ось уже вони стоять у цьому натовпі знайомих, учителів, бібліотекарок, чотириюрідних братів та сестер з далеких персикових садів, і в руках у них також музичні інструменти. Крик затих, і, забувши про жалобну музику, яку грали перед тим, поки йшли містом, усі стали сміятися. - Слухайте,- спитав нарешті Дуглас,- що воно за день сьогодні? - Що за день? - перепитала бабуся.- Твій день, Дугласе. - Мій? - Твій, Дугласе. Особливий день. Кращий від дня народження, святковіший від різдва, врочистіший від Четвертого липня, пишніший від великодня. Твій день, Дугласе, твій! - Це вже говорив мер, він виголошував промову. - Але ж... - Дуг,- і дідусь показав на величезний кошик,- отут для тебе суничний пиріг. - І суничний торт,- докинула бабуся. - І суничне морозиво! Усі завсміхалися. Одначе Дуглас позадкував: йому [638] здавалося, ніби він сам - величезний торт Із суничного морозива, що стоїть на сонці, але не тане. - А коли потемніє, буде фейєрверк,- озвався Живчик і дмухнув у свою дудочку.- І ще я віддам тобі свою банку із світлячками, їх там по самі вінця, я ціле літо збирав. - Не впізнаю тебе, Живчику. З якого це дива ти її віддаєш? - Бо сьогодні День Дугласа Сполдінга. Ми принесли тобі квіти, Дуг. «Хлопцям квітів не приносять,- подумав Дуглас,- навіть до лікарні». Та сестри Ремсі вже простягли до нього пучечки прощавай-літа, а дідусь казав: - Не барися, Дуг! Ставай на чолі процесії, і рушаймо. Пароплав чекає. - Прогулянковий? Ми попливемо на гуляння? - Я б назвав це мандрівкою.- Містер Вінескі, перукар, обсмикнув білий фартух і глибше насунув на голову солом'яного капелюха кольору каші з кукурудзяних пластівців.- Ось послухай! Від озера, за милю звідти, долинув тужливий гудок пароплава. - Кроком рупії - скомандував дідусь.- Раз-два... Дуг, ну ж бо... раз-два! - Але ж... Бабуся вдарила в бубон, Живчик задудів у дудочку, застогнала дідусева валторна, і юрба, рушивши по колу, втягла в себе Дугласа й винесла на вулицю, а там так само втягла й собак, і ті гавкали попереду й позаду всю дорогу до центру містечка, де вуличний рух спинявся пропустити процесію, люди на тротуарах махали руками їй услід, а на горішньому поверсі міського готелю «Грінтаун» хтось подер на дрібні клаптики телефонну книгу й пожбурив їх з вікна на вулицю,- але поки те конфетті з телефонних номерів долетіло до бруківки, процесія вже спустилася з пагорба, залишивши позаду й осоння, і містечко. Коли Іони вийшли на берег німотного озера, сонце вже заволікали хмари, а від води швидко насувався густий туман, і Дуглас, дивлячись на нього, злякався: здавалось, ніби від осіннього неба відірвалася величезна грозова хмара і, спустившись додолу, поглинула берег, і містечко, і захоплений грою оркестр. [539] Процесія зупинилася. Бо тепер звідкись із туману, з-за невидимої пристані, чути було, як наближається великий пароплав, час від часу тужливо ревучи, мов сирена на маяку. - Ну, хлопче, мерщій до пристані,- тихо мовив дідусь. - Ану, хто перший! - Живчик кинувся вперед. Дуглас і з місця не зрушив. Бо пароплав уже випливав з туману - шпангоут за шпангоутом, ілюмінатор за ілюмінатором - і ось уже став край пристані й скинув сходні. - А чому... - Дуглас утупив очі в пароплав.- Чому він не має назви? Усі подивились - і справді, ніякої назви на носі довгого білого пароплава не було. - Ну... розумієш, Дуг... Пароплав оглушливо загудів, і юрба знову рушила й понесла Дугласа по мостинах пристані до сходень. - Дуг, іди ти перший! - Грайте, хай він іде під музику! І оркестр, піднісши догори тонну міді й двісті фунтів дзвонів та литавр, тричі підряд заграв «Привітаймо, привітаймо, привітаймо щиро вас!» Дуглас і незчувся, як опинивсь на палубі, а за ним туди забігали інші, квапливо ставили кошики з їжею і чимдуж поспішали назад на пристань... Бам-м! Сходні забрали. Дуглас рвучко обернувся й скрикнув. Він був на пароплаві сам. Його друзі та родичі лишилися, мов у пастці, на пристані. - Зачекайте, зачекайте!.. Сходні забрали не випадково, їх забрали навмисне. - Зачекайте! - злякано закричав Дуглас. - Атож,- неголосно мовив дідусь, стоячи внизу на пристані.- Зачекайте. І раптом Дуглас зрозумів: ті, що лишилися на пристані, аж ніяк не в пастці. Він кліпнув очима. Це він був у пастці, на пароплаві. Дуглас закричав. Пароплав лунко загудів. Відстань між ним і причалом почала збільшуватись. Оркестр грав «Колумбіє, перлино океану». [540] - Та стривайте ж, стривайте! - Прощавай, Дуг! - Стривайте! - До побачення, Дуг, до побачення! - гукали обидві бібліотекарки. - Прощавай,- шепотіли всі, хто був на пристані. Дуглас подивився на кошики з їжею і мимоволі згадав, як кілька років тому бачив у музеї в Чікаго єгипетське гробовище, щ навколо невеликого видовбаного із колоди човна були розставлені всякі забавки та кошики з геть висхлою від часу їжею. Цей спогад обпік його, наче порох, що спалахнув перед очима. Хлопець закрутився на місці, як навіжений, і заплакав. - Прощавай, Дуг, прощавай!.. Жінки махали білими хусточками, чоловіки - солом'яними капелюхами. Хтось підняв маленького собачку й помахав ним. А пароплав віддалявся від пристані по холодній воді озера, туман огортав його все щільніше, і звуки оркестру танули вдалині, і Дуглас уже ледь розрізняв своїх тіток, дядьків і ближчих родичів. - Стривайте! - гукав він.- Ще не пізно! Звеліть їм повернути назад! Ви теж можете попливти зі мною на гуляння! А й справді, попливемо всі разом! - Ні, Дуг, тільки ти один,- почув він ген з берега голос дідуся.- Пливи сам, хлопче. І тепер Дуглас знав, що на пароплаві, крім нього, нікого немає. Якщо пробігти по ньому й зазирнути в усі закутки, не побачиш ні капітана, ні старшого помічника, не побачиш нікого з обслуги. Він самотній на борту цього судна, що самотньо поринає в туман, а внизу, десь під палубою, чахкають і гудуть величезні машини, живуть своїм, позбавленим розуму, замкненим у собі, життям. Дуглас механічно пішов до носу судна. І раптом відчув упевненість у тому, що досить йому лягти скраю палуби й провести рукою по борту, як він намацає там щойно виписану фарбою назву. Чому погода розминулася з порою року? Чому знову так потепліло? Відповідь була проста. Пароплав називався «Прощавай, літо». А повернулося літо тільки по нього, по Дугласа. [541] - Ду-у-г!..- Голоси з берега було вже ледве чути.- До побачення... прощавай... прощавай... - Живчику, бабусю, дідусю, Білле, містере Вінескі, ні, ні, ні! Живчику, бабусю, дідусю, рятуйте! Та берег уже спорожнів, пристань зникла з очей, люди розійшлися по домівках, пароплав загудів востаннє й розбив Дугласові серце, і його скалки бризнули сльозами з очей, і тоді він гірко заридав, вимовляючи імена всіх, хто залишився на березі, і їхні імена злилися в одне величезне жаске слово, що струснуло йому душу, і вся кров його серця вихлюпнулась у судомному воланні: - Дідусю-бабусю-Живчику-Білле-містере-Вінескі-по-можі-і-іть! І отак, ридаючи, він підхопився й сів на ліжку, і його кидало то в жар, то в холод. Потім знов упав на подушку, і сльози затікали йому у вуха, а він усе плакав, хоча й відчував, що лежить на своєму ліжку, хоча й відчував на пальцях неслухняних рук і на клаптиковій ковдрі благодайне сонячне світло. Надвечір'я безгучно розмішувало в повітрі кімнати лимонадні тони. Дуглас перестав плакати. Він устав і пішов до дзеркала подивитись, який вигляд має печаль, і побачив її - вона всоталась у його обличчя та очі і тепер залишиться в них назавжди, ніколи не зникне; і він простяг руку й доторкнувся до того обличчя за склом, і рука в дзеркалі так само простяглася до нього й була холодна на дотик. Унизу пекли хліб, і, як і кожного надвечір'я, пахощі його сповнювали весь будинок. Дуглас спустився вниз і побачив, як бабуся видирає з курки соромітні тельбухи, тоді став біля вікна подивитись, як Живчик з верхівки своєї улюбленої яблуні намагається зазирнути за небокрай,- а потім неквапно вийшов на веранду, і пахощі хліба полинули за ним, наче знали, куди він подався, й не хотіли з ним розлучатись. На веранді хтось стояв і докурював передостанню того дня люльку. - Дідусю, це ти тут! - Ну звісно, Дуг. - Ох! Ох, як добре! Ти тут. І будинок тут. І місто тут. - Та й ти ж начебто тут, хлопче. [542] - Тут я, справді тут! Дідусь кивнув головою, поглянув на небо, набрав у груди повітря і вже хотів був щось сказати, як Дугласа нараз пойняв страх і він вигукнув: - Не кажи! - Чого не казати, хлопче? «Не кажи,- думав Дуглас,- не кажи того, що збирався сказати!» Дідусь чекав. Вони дивились, і просто в них перед очима дерева розстеляли на лужку свої тіні й перевдягалися в кольори осені. Десь неподалік остання газонокосарка того літа зголювала й зістригала роки, складаючи їх любими серцю валками. - Дідусю... - Що, Дуг? Дуглас проковтнув слину, заплющив очі і з темряви, в яку вгорнув сам себе, вихлюпнув: - Смерть - це коли ти сам-один на пароплаві і він відпливає й везе тебе геть, а всі твої рідні залишаються на березі? Дідусь перетравив почуте, придивився до кількох хмарин у небі, а тоді кивнув головою. - Приблизно так, Дугласе. А чому ти про це спитав? - Та просто захотілося знати. Дуглас провів очима хмарину, що пливла у високості й ніколи не була такою, як у цю мить, і більш ніколи такою не буде. - Що ти хотів сказати, дідусю? - Стривай, дай пригадаю. Прощавай, літо? - Так, сер,- прошепотів Дуглас, пригорнувся до цього високого чоловіка поруч і, взявши його стару руку, міцно притулив до своєї щоки, а тоді поклав собі на голову - такою собі короною для молодого короля. Прощавай, літо!