МОЦАРТ I САЛЬЄРІ Перекладач: М.Вороний МОЦАРТ I САЛЬЄРІ СЦЕНА ПЕРША Кімната. Сальєрі (сам) Всі кажуть: правди на землі нема, Але ж немає правди і на небі. Мені так ясно це, як проста гама. Родився я з любов'ю до мистецтва; Дитиною у давній церкві нашій, Коли я чув, як грав орган вгорі, Я слухав і заслухувався, — сльози Непрохані з очей мені текли. Дитячі забавки я кинув рано, Науки, що у зв'язку не були З музuкою, мені обридли. Гордо Я зрікся їх і лиш оддав себе Одній музиці. Перший крок важкий I перший шлях нудний. Я переміг Усі ті перешкоди. Ремесло Узяв я за підставу для мистецтва, Зробився я ремісником. Набув Покірливу, суху рухливість пальцям I певність уху. Звуки я убив, Мов труп, розтяв музuку. I провірив Гармонію алгеброю. Тоді Вже я одважився, в науці певний, Віддатися привабі творчих мрій. Я став творити, але нишком, навіть Не сміючи ще марити про славу. Нерідко, в келії своїй безмовній Днів три просидівши без їжі й сну, Зазнавши запалу і слів натхнення, Палив я труд свій і дивився зимно, Як думи-звуки — ті, що породив, — Палаючи, щезали з легким димом!.. Що я кажу? Коли великий Глюк Явився і нові відкрив нам тайни (Які глибокі, чарівничі тайни!). Чи я не кинув все, що знав раніш, Що я кохав, чому так палко вірив, I не пішов бадьоро вслід за ним, Покірливо, мов той, що заблудився I стрічним був посланий в інший бік? Нарешті витривалістю міцною В мистецтві необмежному досяг Я ступеня високого. I слава Мені всміхнулась; я в серцях людей Знайшов співгомін для своїх утворів. Я був щасливий: тішився спокійно Трудом, успіхом, славою, а також Трудами і успіхами своїх Товаришів у дивному мистецтві. Ні! Я ніколи заздрості не знав! Ніколи! Ні тоді, коли Піччіні Заполонив слух диких парижан, Ані тоді, коли почув уперше Я Іфігенії велебні звуки. Хто скаже, що Сальєрі гордовитий Був коли-небудь заздрієм ганебним, Гадюкою, що люди розтоптали, Вона ж пісок гризе в знесиллі й сказі? Ніхто!.. А нині — сам скажу, — я нині Заздрій! Так, заздрю я всім своїм серцем, Запекло заздрю, глибоко... О небо! Де ж справедливість, коли дар святий, Коли сам геній той не в нагороду Гарячої любові, саможертви, Трудів, напружень і молінь послано, А осяває голову свавольця, Гульвіси марного? О Моцарт, Моцарт! Входить Моцарт. Моцарт Ага! Побачив ти! А я хотів Тебе потішити нежданим жартом. Сальєрі Ти тут? Давно? Моцарт Щойно. Я йшов до тебе, Ніс дещицю тобі я показать, Але, проходячи повз корчму, раптом Почув я скрипку... Друже мій Сальєрі! Смішніш нічого зроду ти не чув!.. Якийсь сліпий старий музика в корчмі "Voi che sapete"1 грав собі. Чудово! Не вдержався, привів я скрипака, Щоб він тебе потішив своїм хистом. Ану ходи! Входить сліпий дідусь із скрипкою. Нам з Моцарта що-небудь! Дідусь грає арію з "Дон Жуана". Моцарт регоче. Сальєрі I ти сміяться можеш? Моцарт О Сальєрі! Невже ж і сам ти не смієшся? Сальєрі Ні, Я не сміюсь, коли маляр нікчемний Понівечить "Мадонну" Рафаеля, Я не сміюсь, коли фігляр мізерний Потворою соромить Аліг'єрі... Іди, старий! Моцарт Чекай: ось на тобі, — Пий за моє здоров'я... Дідусь виходить. Ти, Сальєрі, Щось не в гумoрі. Я прийду до тебе Вже іншим часом. Сальєрі Що ж пак ти приніс? Моцарт Ні — так, дрібничку. Серед ночі якось Я довго все не міг ніяк заснути, I в голові крутились дві-три думки. Сьогодні я їх записав. Хотів був Почути осуд твій; та не до мене Тобі тепер... Сальєрі О Моцарте, мій друже! Коли ж тобі не радий я? Сідай, Я слухаю. Моцарт (сідає за фортепіано) Ну, уяви собі... Кого б то? Ну, мене. Молодшим трохи, Закоханим, — але не дуже, злегка, — З красунею чи з другом — хоч з тобою, Веселий я... Та враз: мара з могили, Раптова темрява чи щось такого... Так слухай-но... (Грає) Сальєрі Ти йшов до мене з сим I міг спинитись коло корчми й слухать Сліпого жебрака-музику! Боже! Ти, Моцарте, не вартий сам себе. Моцарт Що ж, добре? Сальєрі О, яка ж то глибина! Яка рішучість, згідність надзвичайна! О Моцарте, ти бог, а сам не знаєш Того; я знаю, я! Моцарт Ба! справді? Може... Та божество моє вже їсти хоче... Сальєрі Послухай: пообідаємо разом В готелі "Золотого лева". Моцарт Добре, Я радий. Тільки дай зайти додому Сказати жінці, щоб мене обідать Вона не ждала. Виходить. Сальєрі Жду тебе; гляди ж... (Сам) Ні! Я не можу сперечатись далі З моєю долею. Мене обрано Спинить його — або ми всі загинем; Ми всі — жерці, музики вірні слуги, — Не я один зі славою моєю... Яка користь, що Моцарт буде жить I досягне нової верховини! Чи тим він піднесе мистецтво? Ні! З його загином і воно загине: Наслідника він нам не полишить. Яка в ньому користь? Мов херувим, Він кілька райських нам пісень приніс, Щоб збурить неокрилене бажання В нас, дітях пороху, і відлетіти! Лети ж, лети!.. I чим скоріш, тим ліпше. Сей дар Ізори милої — отруту — Я вісімнадцять літ ношу з собою. З того часу життя мені не раз Тяжкою раною здавалось; часто Я з ворогом за чаркою сидів, Але ніколи голосу спокуси Я не піддався, хоч не боязкий, Хоч глибоко образу почуваю, Хоч не люблю життя. Проте барився. Як спрага смерті мучила мене, Що вмерти? Я гадав собі: життя Ще, може, дасть мені дари незнані, Ще, може, прийде захват неземний, I творча ніч, і чарівне натхнення; Новий ще, може, Гайден нам утворить Величне щось — і я натішусь ним... Коли гуляв я з гостем осоружним, Я думав: "Може, трапиться мені Ще зліший ворог і образа зліша Впаде на мене з гордих верховин, Тоді, дарунку мій, не згинеш марно". I я не помилився! Бо знайшов Я ворога мого, і Гайден інший Мене впоїв солодким раюванням! Тепер пора! Кохання подарунок Сьогодні в чарку приязні перейде. СЦЕНА ДРУГА Окрема кімната в готелі; фортепіано. Моцарт і Сальєрі за столом. Сальєрі Чого сьогодні хмурий ти? Моцарт Я? Ні! Сальєрі Ти, Моцарте, стривожений чим-небудь? Обід порядний і смачне вино, А ти мовчиш і супишся. Моцарт Признатись, Мій Requiem мене тривожить... Сальєрі А! Ти компонуєш Requiem? Давно? Моцарт Давно, щось тижнів три. Але щось дивне... Казав тобі я? Сальєрі Ні! Моцарт Так слухай. Тому три тижні я вернувся пізно Додому. Кажуть, що приходив По мене хтось. Чому і як — не знаю, Але всю ніч гадав я: хто б то був? Що мав до мене він? Назавтра знову Заходив він — і не застав мене. На третій день я грався на підлозі З моїм хлоп'ятком. Кликнули мене, Я вийшов. Чоловік в убранні чорнім, Ввічливо уклонившися мені, Промовив: "Requiem", — і щез. Я сів I зараз став писати, і відтоді Більш не приходив чорний чоловік. А я і радий: жаль би був мені Покинути цю працю, хоч готовий Вже Requiem. Але проте я... Сальєрі Що? Моцарт Та соромно мені признатись... Сальєрі В чім? Моцарт Вночі і вдень спокою не дає Мені той чорний чоловік. За мною Мов тінь женеться він. От навіть зараз Мені ввижається, що з нами третій Сидить він... Сальєрі Годі! Що за страх дитячий! Розвій химерну думу. Бомарше Було казав мені: "Сальєрі, брате, Коли тебе обсядуть чорні думи, То відіткни собі шампана пляшку Чи почитай "Весілля Фігаро"..." Моцарт Так! Бомарше тобі був щирим другом; Для нього ти "Тарара" написав — Чудову річ. Там є один мотив, Я все тверджу його, коли щасливий... Ля-ля, ля-ля... Чи то, Сальєрі, правда, Що, кажуть, Бомарше струїв когось? Сальєрі Не думаю: він дуже був смішний Для ремесла такого. Моцарт О, він геній, Як ти і я. А геній і злочинство — Дві речі зовсім несумісні. Правда? Сальєрі Ти думаєш? (Кидає отруту в склянку Моцарта) Ну, пий же! Моцарт За твоє Здоров'я, друже, за ту спілку щиру, Що в'яже міцно Моцарта й Сальєрі, Як двох синів гармонії. (П'є) Сальєрі Стривай! Стривай, стривай! Ти випив?.. Сам, без мене? Моцарт Наївся, досить. (Кидає серветку на стіл і йде до фортепіано) Слухай же, Сальєрі, Мій Requiem. (Грає) Ти плачеш? Сальєрі Я ці сльози Уперше ллю — і боляче, й приємно... Немов я справив прикрий обов'язок, Мов ніж одтяв мені болючий орган! О друже Моцарте, ці сльози... ти Не помічай їх. Грай же, поспішай Ще звуками мені наповнить душу. Моцарт Якби усі так відчували силу Гармонії! Та ні! Тоді б не міг Світ існувати, бо ніхто б не став Про справи ницого життя і дбати — Всі віддались би вільному мистецтву! Нас мало вибраних, щасливців марних, Що нехтують огидною користю, Єдиного прекрасного жерців. Чи правда? Але я слабий сьогодні, Мені щось важко: я піду засну. Бувай здоров. Сальєрі Ходи здоров. (Сам) Заснеш Навіки, Моцарте! Невже ж він правий, I я — не геній? Геній і злочинство — Дві речі несумісні... Ні, неправда: А Бонаротті... Чи то казка люду, Юрби безглуздої — й не був злочинцем Великий будівничий Ватикану? * "О ви, кому відомо" (іт.) — арія Керубіно із опери Моцарта "Одруження Фігаро".