Дорога сестричко!
Пам'ятаєш, як ми посперечалися відносно Фройда[1? Особливо ти протестувала проти егоїзму як основного інстинкту. Я теж, повір, читаючи психіатра, сприйняв його теорію як психопатологію. Мені здавалося, що старий звів поведінку людини до надмірного примітиву.
Та з тих пір я мимоволі шукаю підтвердження чи спростування теорії, за якою діяльність людини підпорядкована двом інстинктам: самозбереження і продовження роду. І все більше схиляюсь до думки, що голод і любов володарюють за будь-яких обставин.
В молодості, ще не знайомий з поглядами австрійського лікаря, я зовсім по-іншому сприймав поведінку людей, її мотиви. Тепер, оглядаючись назад, визнаю, що в основі всього лежать ці інстинкти, в більшій або меншій мірі замасковані умовностями цивілізації.
Але я часто-густо сумніваюся, котрий з тих двох інстинктів сильніший(а, отже, первинний) і перемагає в конфлікті між ними.
Передаю Тобі спостереження з молодості у моєму тодішньому сприйнятті, а ти сама вирішуй, має рацію Фройд чи ні, і попробуй відповісти на питання — котрий інстинкт є сильнішим.
Твій брат Олекса



Розділ І

Директора інтернату глухонімі показували жестом «пістолет». Наган справді був його найхарактернішою ознакою — носив він його на бедрі під краєм військової гімнастерки. Не тільки ці два атрибути свідчили про фронтове минуле Гнатюка. Були ще і зелені галіфе і військові чоботи, а в святкові дні — офіцерський мундир з цілим комплектом бойових нагород.
Попівняк (так звали завідувача навчальною частиною школи) у всьому був копією начальника. Все, крім нагана, звичайно, було у нього таке ж, включаючи безгранично серйозний вигляд обличчя, що мав засвідчувати абсолютну компетентність у дорученій справі. Як директор, так і завуч носили свої незворушні обличчя з почуттям особистої ваги і відповідальності, і єдиною допустимою гримасою вважали глибокодумне прижмурювання очей при конфліктних ситуаціях.

А конфлікти у школі-інтернаті траплялись постійно, — колектив був настільки «незіграний», що втримувати хоча б елементарний порядок було нелегко.
От, саме поступив сигнал, що «Калюжна безсовісно об'їдає дітей». Джерело інформації було надійне — голова шкільної профспілкової організації Ніна Макарівна Мозгова відповідала за свої слова. Отож адміністрація школи у повному складі йшла на «місце злочину».
А було так: їдальню ремонтували, а тому стіл винесли на подвір'я, і Калюжна тут годувала дітей. Вона ходила кругом столу з виделкою і, приказуючи «кушай, кушай!», відрізала по шматочку «яйця-очка» з кожної тарілки та ковтала здобич, майже не пережовуючи. Глуха дитина, порцію якої вона зменшувала, безпомічно зводила на виховательку очі, що разом бачили, чули і говорили.
Угледівши небезпеку, Калюжна спинила свій «обхід» і нахилилися ніби поправити панчоху вище коліна.
— Що це ви, Надія Зосимівна, обворовуєте дітей? — виріс за нею директор.
Тут же, але дещо далі від звинуваченої, зупинився завуч в товаристві ще двох «стражів порядку»: бухгалтерки та голови МК1 профспілки.
Калюжна поспішно випростувалася і, повертаючись обличчям до «комісії», закричала:
— Я обворовую? Хто вам сказав?
— Люди бачили і доповіли, — Гнатюк говорив твердо, але спокійно і тихо.
— Брехали! — знову заверещала Калюжна. — Брехали вам! Нічого я не обворовую. Мої дітки, — вказала рукою на глухонімих, які з алюмінієвими виделками в руках застигли над «очками » і переводили погляд з директора на виховательку, — їдять, що їм положено за нормою.
— Ну, знаєте, — вмішалася голова МК[2] — жінка з пишним бюстом і проникливими сірими очима. — Це вже зверхнахаль-ство. Я ж з вікна все бачила, бачила, як ви...
Калюжна не дала докінчити:
— А ти, с..., не бачила, як твої учні мало вчора не потопилися у річці, як ти вивела їх купатися, а сама заснула під кущем як корова? Якби не я ..
— Ви педагог? — поцікавилася бухгалтерка у солом'яному, зсунутому набакир капелюшку з розовою квіткою.
— Що вона плете? — уточнив спокійно завуч.
Крик вивабив на подвір'я чимало цікавих: повибігали дівчата-прибиральниці з ганчірками та відрами, всі у вапні та фарбі, мулярі-ремонтники, навіть зупинився послухати електрик, який двигав через подвір'я велику розкладну драбину.
Директор подав знак припинити дискусію і сказав ще суворіше і тихіше:
— Це вже, Надія Зосимівна, за вами не вперше. Ми не забули ще нових зимових хусток, які ви поміняли на старі і продавали на базарі. Ми вам пробачили умовно, але тепер... винесемо на засідання МК.
— Хоч сто раз виносьте! — розійшлася Калюжна.— Я тоже маю що сказати на МК. Дивіться, які святі та божі. Що? Я не бачу, як вам щодня у каструлях з кухні обіди носять? То ви не воруєте?
На незворушне обличчя Гнатюка виступив «дівочий» рум'янець.
— Ви можете записатися на обіди, оплачувати їх, і тоді вас введуть у меню-розкладку. Правда ж, Дуся Дмитрівна? — звернувся до бухгалтерки.
— Да, — поважно відповіла та, — у нас записуються і оплачують.
— Оплачують, оплачують, — далі репетувала Калюжна, — але ви не оплачуєте. Ні ви, ні директор, — я це знаю, — не маненька!
Сварка затягувалася. Попівняк неспішно підійшов до директора і проказав щось над його вухом. Гнатюк пошкріб перенісся:
— Хорошо! Розберемося на засіданні МК, — заявив і пішов радитися зі своїм почтом до канцелярії, що знаходилася у меншому крилі палацу.



Розділ II

Це був збудований у кінці XIX століття палац польського графа Голуховського, високого рангом офіцера войска польского, який, мобілізований у 1939 році, більше не вернувся у свій маєток. За роки, що минули з часу, як Голуховські покинули посядлосьць[3] (пані виїхала на Мазури, звідки походила), як палац, так і парк кругом нього були дуже знищені. Замулилось, майже висохло озерце під плакучою вербою, де колись плавали чорні лебеді з червоними дзьобами, зруйновано ажурні мостики над ровами, які живили озеро з річки, що пропливала неподалік. Позаростали бур'янами колись щотижня стрижені газони, а з пишних квітників залишились хіба-що безладно розкидані серед бур'янів купи рожевих і білих флоксів — упертих багаторічних осінніх квітів.

Стіни будівлі були пооббивані, шибки в багатьох вікнах повибирані або побиті, навіть рами деяких вікон були зірвані.
Народна освіта,[4] яка отримала палац під школу-інтернат для глухонімих, нашвидкоруч гоїла рани, нанесені війнами, що прокотилися через цю землю, та загоїти їх швидко було неможливо. Поступово до належного стану доводили по 2-3 приміщення, які пристосовували для спалень і класів.
Глухонімі діти губилися у високих пустих залах з різьбленими плафонами і камінами, що лякали пооббиваними алебастровими амурами та гірляндами мертвих троянд. Здавалося, що у просторому фойє, викладеному мозаїкою з кольорової плитки, і досі лунають вальси і полонези та точаться салонні розмови, а на подвір'ї під порталом парадного входу ніби й досі гарцюють на расових конях граціозні амазонки з вудилом у лівій і гнучким хлистиком у правій РУЦІ-
З великої відкритої тераси над порталом видно було верхи дерев парку, а над ними — безконечну перспективу ідеально рівнинної місцевості. Друга, дещо менша тераса відкривала вид на круглий, тепер пооббиваний по краях, басейн з античною богинею ловів Діаною у центрі. Побіч Діани був колись ловецький пес, тепер стирчали тільки три його ноги, а коло них погнуті іржаві трубки — залишки фонтану.
З цього більшого крила палацу до меншого вела півкругла галерея з величезними вікнами, перегородженими тільки вузькими пілястрами з косими черепичними дашками. Тепер вікна галереї були забиті зі середини дошками, а сама галерея не служила переходом до меншого крила.
А менше крило, очевидно, було призначене для гостей: у бельетажі та на поверсі, куди вели кручені дерев'яні сходи, від коридорів відходили двері у невеликі кімнати, тепер пристосовані під класи.
Гості Голуховського могли виходити в парк або любуватися ним із ще одної тераси у бельетажі, вже зовсім відкритої, з алебастровою балюстрадою та сходами з обох боків.
Будівлю покривала червона черепиця. У безлічі веж і вежи-чок даху тепер гніздилися ворони і щоранку будили околицю тужливими «кра». На найвищій вежі малого крила погойдувався флюгер з совою. Сова була також на родинному гербі Голу-ховських, але ховалася тепер під товстим шаром вапна.
Калюжна провела зором директора та його «почет» і пошкодувала, що сказала про «обіди» і «каструлі». Тепер і директор, а, отже, і Попівняк будуть її ворогами (досі лютим ворогом була лиш Мозгова). Отже боялася профспілкового судилища. Боялася, бо воно могло обірвати її педагогічну кар'єру.
Стала Надія Калюжна «педагогом» випадково. Вигнана голодом 1946 року з чорноземної України, знайшла собі притулок у селянській сім'ї, де конче потрібна була робоча сила, бо ґазда не вернувся з фронту, а ґаздиню вибухом снаряда на власному подвір'ї так присипало, що вона кульгала на обидві ноги. Дітей було четверо і всі малі. Роботи на полі і в господі було багато, але Надія старалася з усіх сил, щоб заробити їжу і дах над головою.
Коли ж перший голод був заспокоєний, почала розглядатися за теплішим місцем. Познайомилася з учительками — землячками, які поприїздили на Западну, де було не дуже безпечно (бандерівщина), зате ситно. Поступово Калюжна почала занедбувати свої обов'язки в родині, яка дала їй притулок, а далі у найгарячішу осінню пору, супроводжувана розпачливим криком ґаздині-каліки: «Ти не калюжа — ти болото!», покинула її та влаштувалася діловодом у школі. А коли у районі організували інтернат для глухонімих, якого як вогню боялись її знайомі учительки, Калюжна за їх намовою добровільно згодилася на посаду виховательки. Треба було документів? Не біда! «Свідоцтво про дев'ятий клас з педагогічним ухилом» втратила під час війни — таку версію склала разом з подругами.
Так здобута посада тепер могла висковзнути з-під неї, якщо «с... Мозгова» поцікавиться глибше її біографією, зокрема освітою. Відчувала, що непотрібно зачепила директора, який досі, хоч не захищав її, та все ж займав нейтральну позицію, коли Мозгова при кожній нагоді доказувала, що «Калюжна неграмотна, воровка і простітутка».
Треба було конче знайти підтримку більшості членів МК, бо від голосування залежала її доля.
Перший її вибір впав на Григорія Літовченка. Він користувався авторитетом у колективі, бо виконував усі «художні» замовлення: учнівські кутки, таблиці й стенди, і майже ніхто не смів йому ні в чому відмовити, бо кожному час від часу приходилось звертатися до Гриші. Мешкав він у двоповерховому будинку — колишній резиденції управителя маєтку, де квартирували вчителі, та в який не пощастило вселитися Калюжній.
— Всі кімнати зайняті, — приймаючи її на роботу,— говорив Гнатюк. — Шукайте квартиру в селі — ми будемо оплачувати.
Калюжна заквартирувала у старої, зігнутої у дві погибелі, жінки, підсліпуватої і глухої, яка не заглядала у «хату» квартирантки і сама майже не вилазила зі своєї, що була через сіни. Отже Надія почувала себе у цій квартирі зовсім вільно тим більше, що інші будинки стояли неблизько. Вона не мала друзів, але до неї приходили ночувати старі парубки і мужики напідпитку. Не
продавалася, але рада була півлітрі і закусці, що приносили клієнти.
Знаючи, що сім'ї у неї не буде, — ще в дитинстві хтось так поцілив їй каменем в обличчя, що через перелом виличної кістки одне око сиділо в неї значно нижче другого, — вона користала з кожної нагоди «заімєть мужика». Ця невизначеного віку жінка з сірими, невиразними обличчям і волоссям ненавиділа всіх чоловіків за зневажливе ставлення до неї, і жінок, які мали успіх у чоловіків. Це виливалося у інтриги, які вона плела, звичайно, в межах школи-інтернату, бо в селі мусила сидіти тихо і скривати свої пригоди, аби сільські баби не пообривали їй волосся.
Однією з останніх її жертв був Григорій. Побачивши його раз увечері в парку з жінкою директора, вона пустила поговір, що струсонув колектив. Але зробила вона це так хитро (плітка передавалася з вуха у вухо), що ніхто не знав її автора. Ніхто, крім Літовченка, який бачив Калюжну наскрізь.
А тепер треба було його задобрити.
А він дивився на Калюжну з огидою, як на жабу-ропуху не тільки за її вигляд, але й за мерзотну поведінку, тож, коли вона прийшла, намагався не впустити її до кімнати, притримуючи відхилені двері ногою.
На її «драствуй» (говорила всім «ти», крім начальства, звичайно,) не відповів нічого, а коли хотіла переступити поріг, не пустив її. Так при ледве відхилених дверях точилася розмова:
— Чого це ти такий хароший мальчік і досі холостяк? У відповідь Григорій лише здвигнув плечима.
— У мене єсть для тебе хароша дєвочка, своячка, почті родичка, — тут такої не знайдеш... ось-ось приїде... красіва... а хазяйка яка!
— Чого ви хочете? — нарешті не витримав хлопець. — Хто вас просить лізти в чужі справи? — (Це «ви» вжив, щоб зберегти дистанцію).
— Я не лізу, ти сам побачиш, як приїде...сьодні — завтра жду...
— Надія Зосимівна, мене не цікавлять ваші своячки і родички, держіть собі їх для себе.
— Но у мене єсть до тебе справа! — Калюжна не дала зачинити дверей.
— Говоріть, а то у мене немає часу!
— Мозгова, знаєш, заповзялася на мене...
Літовченко насторожився. З Мозговою у нього були свої порахунки — нещодавно вона вчепилася його за «аморальну поведінку», отже він прагнув реваншу.
— Що там Мозгова? — спитав примирливо.
— Наговорює на мене директору, ще й викликає на МК. Вопше, веде себе як у часній лавочці. Гадає, тут буде командувати і всім вказувати. Свята та божа! А від кого малий Анатолій? Де його батько, як її дівки вже сами можуть хоть сьодні замуж?
У цій сумбурній інформації Григорій вловив головне: Мозгова хоче зробити судилище над Калюжною, а в нього, як у члена МК, трапляється нагода відімстити самовпевненій «головиці». Він одразу подумав, що зможе переконати інших членів МК голосувати з ним. І немає значення, йдеться про Калюжну чи про когось іншого. Отож, не уточнивши навіть, в чому Мозгова звинувачує Калюжну, запевнив:
— Мозгова розперезалася, треба її присадити. Калюжна просіяла:
— Голубчик! Я тобі за це мою дєвочку! Не дав докінчити:
— Домовились, досвіданія! — зачинив їй двері перед носом і взявся знов за свою улюблену справу — малярство.



Розділ III

Літовченко перемальовував олійними фарбами котиків з кольоровими лентами та букети квітів з відкриток, продавав ці свої картини, а зароблені гроші використовував на закупівлю нових фарб. Його «твори» вже прикрашали квартири всіх сусідів.
Калюжна перебила йому роботу над дещо іншою картиною. її мав він виконати на досить великому полотні, натягнутому на підрамник і вже відповідно заґрунтованому. Він саме наносив олівцем клітку на полотно, вирахувавши спочатку докладно масштаб збільшення — сантиметр на відкритці мав відповідати десяти на полотні. Приблизно на восьмому квадраті мала бути голова жінки, а на четвертому, але нижче — відкрита паща тигра.
Відкритку Григорій побачив на вітрині комісійного магазину у Львові: зовсім голісінька жінка вигрівається під сонцем на камені над рікою, береги якої вкриває екзотична рослинність. Ззаду закрадається тигр і вже роззявив пащу. Жінка ж нічого не знає про небезпеку. Хлопець розумів, що картина з мистецького погляду безвартісна, але сюжет її привів його у якесь лоскітливе збудження і він купив відкритку. Саме та небезпека, що нависла над безжурною (і безстидною) жінкою, найбільше хвилювала його. Так би і кинувся рятувати красуню... І виріс задум — надати жінці обличчя Ольги Гординської, тримати картину в себе вдома і нікому не показувати. Тим паче Ользі. Вона така байдужа, така горда і недоступна — «Гординська !» А він її матиме, матиме щодня!
Тільки-но вона вперше зайшла в учительську, відразу зрозумів, що несхожа на жодну... зі знайомих дівчат. І, взагалі, з жодною її навіть не можна порівнювати. її особливість не полягала у красі, а у витонченій принадності, природній, а разом з тим вишуканій поведінці.
Літовченко, втомлений взаємним підсиджуванням, інтригами, плітками, старався якомога більше ізолюватись від колективу. З її ж появою відчув віяння чогось нового, свіжого, здорового. її ввічливість, чемність, делікатність контрастували з підозріливістю, нахабством та грубістю, що панували в колективі. Вже потім, коли дізнався, що вона «місцева», подумав, що, певне, виховувалася у інтелігентській сім'ї, де, як розповідав йому його колега — остарбайтер з Галичини Роман Ластовецький, дітей вчать змалку їсти виделкою і ножем, казати «дякую» і «прошу».
Але, ввічлива та чемна, ця дівчина ніколи не переступала межі відчуження від колективу школи, в тім числі і від Григорія.
Хоч мешкала зовсім близько (їхні двері виходили в коридор навпроти себе), нічого, крім «Добрий день!» від неї він не чув. Хлопець не здавався: кілька разів заговорив до неї у коридорі, але вона у відповідь тільки ввічливо посміхалася та помахувала головою. Думка про подолання її байдужості стала нав'язливою. Всякими способами старався зацікавити її своєю особою — заімпонувати своїм «талантом». Коли знав, що вона іде додому, ставив свої картини так, щоб було їх видно через відчинені двері, «художні замовлення» виконував в учительській на столі, але ці й подібні провокації були даремними.
Навіть не дав бажаного результату такий відчайдушний крок, як запросити її до себе оглянути картини. Вичекав, коли верталася з роботи, стояв у коридорі:
— Ви, Ольга Андріївна, не любите худо... — виправився: живопису?
— Люблю, — відповіла коротко.
— А не хотіли б покритикувати мої картини?
— Чому покритикувати? Ви гарно малюєте. Ледве промимрив:
— Ви їх бачили?
— Бачила, у вас не раз двері відчинені.
— О... то ви всіх не бачили. Хочете подивитися?
Дівчина зрозуміла запитання як запрошення і сміливо зайшла у кімнату. Від несподіванки хлопець як осліп, мало не перевернувся на порозі, коли йшов за нею. Хотів щось сказати, але не міг, тільки ковтав слину.
А вона розглянула розвішані на стінах картини, зупинилася перед мольбертом, на якому «висихав» букет білих та червоних троянд, взяла в руки відкритку, що лежала побіч, і спитала:
— Ви тільки копіюєте, а з натури не малюєте?
— Це треба... бути справжнім художником щоб з натури...
— А клітки... щоб не пропала пропорція? Мені здається, що краще змальовувати без кліток... так роблять художники копії у музеях... — говорила не надто впевнено, раз по раз підводячи погляд на Григорія.
А той від хвилювання майже нічого не розумів з того, що вона казала. Дивився як приречений і тільки бовкнув:
— Попробую.
Ольга спокійно вийшла, а Григорій впав на ліжко і дивився на картини, які тепер видавались йому жалюгідними.
І вирішив відімстити: намалювати її — ось на цьому великому полотні. Намалювати у смертельній небезпеці, про яку не здогадується.
І на зло цій гордій «Гор-дин-ській» по клітинках! Хай не задирає так носа!
Калюжна застала Літовченка за здійсненням свого задуму. Він відразу погодився «присадити» Мозгову, бо та інтенсивно розносила плітку про нього і Гнатючку (з якою він ніколи нічого не мав!),  що принижувало його в очах Гординської.
— Хай та «головиця МК», — думав, — прикусить язика і дивиться більше за собою, — адже ходять слухи, що вона тяжко б'є глухонімих дітей за найдрібніший проступок. Такий «кат у спідниці». Однак авторитет у директора має, — поступила на роботу по рекомендації райкому (а, може, і обкому), їй виділили квартиру з двох(!) кімнат, коли всі інші сім'ї тіснилися в одній, (навіть, завуч!), крім того, дозволили записати на обіди найменшу дитину — Анатолія.
Григорій знав, що сам не подолає цього «ката». Треба було забезпечити три голоси з п'яти. Отже пішов шукати собі двох союзників.
Наближалася пора вечері, і вчителі, що харчувалися у школі, збиралися вже під їдальнею, що була влаштована в сутерині[5] палацу, на вікнах якої ззовні були декоративні грати, які, хоч повигинані, але збереглися. Під цими вікнами збиралося голодне вчительство і чекало, поки повечеряють учні.
Літовченко повільно наближався до громадки людей під вікнами і шукав серед них двох намічених союзників. Зі Сіроженком сподівався домовитися напевно, бо той завжди ставав на захист слабших, а от із Зіною...
Зіна Гуріна, що вже впевнено «перейшла» тридцятилітній бар'єр, інтенсивно шукала партнера. А що її пошуки оббились об байдужість Літовченка, заховала для нього холодну неприязнь.

Хлопець оглянувся і якраз її побачив у віддаленому кінці подвір'я. Як звичайно, старанно розмальована і одягнена в одну зі своїх власноруч гаптованих сукенок, йшла, скромно опустивши повіки, коли їй назустріч несподівано наблизився Попівняк. Віддаль до них була доволі велика, але з того, як Зіна прийняла позу «дівчини, що колупає піч», а завуч — франта-зальотника, можна було догадатися, що розмова між ними має доволі інтимний характер.
— Ого! Новина! — здивувався і вирішив найперше домовитись з Сіроженком, з яким такі несподіванки не траплялись.
З цим учителем, якому було під сорок, Грицько був найближчий. З природи мовчун і самітник, все-таки інколи заходив до конури Сіроженка. Це була прибудова до управительського будинку — два приміщення з малими квадратними віконцями, завішаними марлею. Все умеблювання цієї квартири було виготовлене господарем власноручно, за винятком ліжок, випозичених із шкільного інвентаря.
Сіроженко носив білі парусинові теніски, які кожного ранку змащував розчином зубного порошку, а в роті замість зубів у нього було кілька нержавіючих коронок. Мав він жінку — просту селянку, яку зустрів у горах біля Турки, повертаючись із фронту. Було у них двоє маленьких кучерявих дівчаток, які, як і їхня мати, ніколи не вмішувалися до розмови чоловіків. А тих зближувало й те, що вони, на відміну від численних фронтовиків, не стали рабами «зеленого змія». Отже, до хати до Сіроженка не було чого йти, і ніхто не перешкоджав відвертим розмовам:
— Коли напали германці, — ти, Гриша, може того і не чув, — Сталін просив: «Братья і сьостри!» Це по радіо на вулицях у Києві передавали. А війна закінчилась, «братья і сьостри» — у товарні вагони і в Сибір.
Літовченко слухав мовчки і думав, що зробила б Мозгова, якби знала, що говорять.
Ці два вчителі пройшли війну різними шляхами, але довіряли собі повністю, бо бачили світ поза «залізною завісою» і легко зрозуміли (хоч була війна!), що люди там без ідолів та ідей жили далеко краще, ніж «совєцкий народ».
Сіроженко до війни був студентом педагогічного училища в Києві. Фанатичний поклонник Оксани Петрусенко[6] розповідав про її велелюдний похорон, у якому брав участь.
Він пам'ятав, що на вулиці, де жила його сім'я, ніхто не говорив українською, а його глухий батько і майже глуха мати не знали жодної мови, тому мова жестів була для нього змалку рідна і тому після семирічки[7] він подався в училище на відділ сурдопедагогіки[8].
Тут Сіроженко, щоб у його дружини було менше клопоту з варивом, брав обіди та вечері для себе в школі. А сім'я годувалася з любовно обробленого городу під хатою, а, крім того, запаси поповнювалися вилазками на шкільний город у вечірніх сутінках.
Хліб усі купували в школі. Привозив його возом з району комірник Турчак, видавав на кожного бажаючого по хлібині, довг записував, а рахунок подавав у бухгалтерію для розрахунків при зарплатні.
Тут не обходилось без інцидентів. Одна з виховательок, одержуючи гроші, зчинила галас, що за цілий місяць тільки раз взяла хліб, а Турчак подав рахунок ніби вона брала хліб щоразу. Справа пішла до директора, вмішалася Мозгова і пробувала зробити «відповідні висновки», але Турчак викрутився: «переплутав фамілії — не туди записував».
Турчак був одним з тих членів колективу, яких (у своїх інтересах, очевидно,) покривав директор. Переселенець із Лемків -щини, він майже нелегально покинув посушливу Одещину і переїхав до земляків, переселених у цей край. Лемки дістали хати по виселених поляках, а Турчак, як самопереселенець з Роздільної, влаштувався з ласки Гнатюка на ситу посаду комірника в школі-інтернаті та отримав для житла сторожову будку при брамі. Четверо дітей та жінка у такій тісноті раділи, що вирвалися з краю, де, щоб прокормити корову, обривали листя з дерев.
Всі люди, які прийшли у новостворений інтернат, були дуже різними. Прибувши сюди з цілого світу, створили особливий конгломерат, у якому всі почувалися тимчасовими, чужими, випадково зібраними в одне ціле. Чого чого, а довір'я між людьми не було. Виняток становили хіба ці два: Сіроженко та Літовченко.
Вони таки зустрілися біля їдальні:
— Виходить, Зіна вже подалася у «начальство»? — спитав уїдливо Григорій.
— А ти не знав? — засміявся Сіроженко. — Це вже всі горобці... Така не буває без діла.
— Але, як Лена? Вона знає?
— А що Лена? Він на те не зважа. Вже зав'яз по уши.
— Скотина. Та ж жінці ось-ось...
— Тим більше. Зіночка по фігурі лучче за його черевату, — затрусився від сміху. — Але вже Ніна взялася за ту парочку...
— Що? Мозгова?
— Аякже! Ти ж знаєш, що це «страме моралі». Та коли дамі під п'ятдесят, то це не важко.
— До чого вона противна та баба!
— Що противна — то противна. Збирає МК. Вже об'яв скрізь поначіпляла. Кнопками.
— Мені здається, — заперечив Літовченко, — що ці об'яви з іншого приводу.
І він виклав колезі суть справи Калюжної і поцікавився, як той голосуватиме.
— Звичайно, проти Мозгової, відповів Сіроженко. — Що там Калюжна? Л... і не більше, а та — сволоч!
Літовченко мав поки що лише два голоси. До Зіни не міг тепер підійти, бо вона з Попівняком, а, значить, і з директором. Тай сама тепер під прицілом у Мозгової.
Він покинув думати про засідання та інтриги, бо до їдальні підходила Гординська з групою глухонімих. Не сподівався зустріти її, бо брала тільки обіди, отож коли наблизилась, заколотилось серце. Як відлунням повторив за нею «Добрий день» і, аж коли пройшла і пішла сходами вниз у їдальню, подумав, що йому треба було першим вклонитися:
— Це ж елементарне правило поведінки: чоловіки вклоняються першими.



Розділ IV

Григорій Літовченко — син куркуля з Київщини, пройшов усе пекло поневірянь, зв'язаних з таким походженням. Була в дитинстві депортація, смерть батьків на лісоповалі, повернення у рідне село на голод 1932 — 1933 років і притулок, і Донбас, сліди якого до кінця життя носитиме у шкірі на потилиці[9]. Тому він ніколи не був серед тих, що свято вірили у «радісне і щасливе життя». Але, здібний і кмітливий, він весь час намагався вийти з того приниження, у яке руками «рідної радянської влади» кинула його доля. Поневіряючись по притулках і наймах, він читав усе, що попадало в руки, аж поки його вчитель Томенко, побачивши у нього одну з історій у стилі пригод Павлика Морозова, не сказав йому:
— Не читай такого, Грицю, бо не стане тобі в житті часу прочитати все вартісне, що написано.

Цей учитель став у житті хлопця дороговказом і еталоном педагога. І хоч незабаром його забрав «чорний ворон»[10], Григорій мріяв стати учителем — таким як Томенко.
Дорога до мрії була важкою. Сирота (у селі не мав нікого!), за німецької окупації 17-літнім добровольцем поїхав на роботу до Німеччини, де його чекав «другий Донбас» — Рурський вугільний басейн. Там хлопець впроголодь добував вугілля для перемоги Великого Райху.
Але там він зустрів ще одну людину, яка лишила глибокий слід у його житті. Серед німецьких рабів хлопець з Галичини вирізнявся такою високою культурою, що Григорій, який весь час прагнув до вищого, визнав того свого ровесника авторитетом і у всьому старався наслідувати Романа Ластовецького.
Той знав усе: і математику, і літературу, і географію, і астрономію, а також чужі мови (латинь!) і зовсім добре говорив по-німецьки. Мабуть тому викликав симпатію у одного з німців-конвоїрів (мабуть, не всі німці були садистами), який дозволяв Роману навіть жартувати. Коли шуцман вранці будив остарбай-терів:

— Aufstehen![11]
Ластовецькии, не підводячись з нар, відповідав:
— Nicht verstehen![12]
Тоді німець знову запитував:
— Und «essen»   verstehen?[13]
— Verstehen, verstehen,[14]— відповідав Ластовецькии і зіскакував з нар.

Напевне, завдяки тому шуцманові їм вдвох вдалося одного літнього дня ще до зорі вийти з бараку і поміж копрами майже доповзти до залізничної колії, призначеної для транспортування вугілля. Цією колією повзли дві доби (Ластовецькии знав, куди вона веде), і добралися до краю, вже не такого пустинного і промислового. Спочатку польова, а відтак і шосейна дорога йшла то через ліс, а то й посеред пілів і пасовищ, де вкрай виснажені втікачі могли знайти хоч щось їстівне.
Раз добрались до невеличкої річки. Стояла спека, а вони були вже п'ятий день в дорозі, то скупалися, а Грицько наловив руками риби. Хлопці так і з'їли її сирою ще й прихвалювали її смак.
Молоді й сильні, вони перебороли тяжкий втікацький шлях і добралися до Лотарингії, де вже, як казав Роман, було безпечніше. Тут теж була німецька окупація, але місцеві люди (напів-французи) розуміли тих, хто тікав з Німеччини. Вони примістили втікачів, а побачивши, що хлопці чемні й не злодії(!), постарались їм про роботу помічників майстра, що будував бомбосховища.
Тоді, після раніше пережитого, життя здавалося Грицеві чудовим. Муляр полюбив своїх помічників, взяв їх у свою сім'ю, у неділю водив до кірхи, а після обіду хлопці дивилися, як господар забавляється малярством, копіюючи картини з котиками та собачками. Грицько постановив і собі малювати, як тільки владнається життя.
Та життя не швидко владналося. Ще Францію зайняли союзники,[15] ще взяли хлопців у табір, де годували консервованою шинкою і шоколадом(ї), і звідки охочих забирали за океан. Але, коли у таборі появилися свої «рідні» агітатори і розшибалися про чудове життя на батьківщині, де вже немає колгоспів, ностальгічна тяга на рідну землю перемогла, і Літовченко попрощався з Ластовецьким, який до останньої хвилини вмовляв його не вертатися у «дику Росію». (Нераз потім жалів, що не послухався!)
Вони розсталися, але від цього знайомства у Григорія лишилося особливе, шанобливе відношення до «западенців», як до культурніших, моральніших людей, ніж його земляки зі сходу України. Тому і Гординська імпонувала йому рисами, яких бракувало дівчатам-землячкам.
Тепер, коли заходив у їдальню, намагався виправити свою неввічливість, минаючи Гординську в дверях:
— Надобраніч,  Ольга Андріївна! Усміхнулася і відповіла:
— Надобраніч!
За столом, куди вони сіли з Сіроженком, уже було подружжя Кузьменків. Ця парочка розлучалася хіба що на уроки. Говорили, що Кузьмеяко колеться морфіном, до якого привик у військовому шпиталі, і що його дружина робить усе, аби її чоловік став на місце Гнатюка.
Тим часом товариство злагоджено вичищало хлібом тарілки з вечері, а Кузьменчиха, попробувавши чай фарбованими губами, скривила їх:
— А чай не-до-солоджений.
Кузьменко дрижачою рукою нервово потягнувся до своєї квар-точки, сьорбнув і підтвердив:
— Постоянно.

Літовченко пив чай, намагаючись не сьорбати так дзвінко, як сусід з-за стола, а Сіроженко витяг з кишені загорнутий у газету окраєць хліба, відкушував з нього по шматочку і запивав тим недосолодженим чаєм.
«Столівники» не наїдалися. їм видавали порції згідно норми для дітей, а цього, особливо для чоловіків, було мало.
— Як зайшов, так і вийшов, — скривився Сіроженко, висмоктуючи рештки хліба з-поміж нержавіючих коронок.
А Літовченку було не до того. Він думав, як би то намовити Гординську на вечірню прогулянку по парку.



Розділ V

Надворі стояв чудовий вечір, парк після сонячного дня дихав теплом, ще ніщо не передвіщало, що незабаром відлітатимуть лелеки.
Сонце вже впало за ліс — той колись панський ліс, де, як розповідають, водилося стільки дичини: серни, олені, зайці, дикі свині й усякі птахи, фазани навіть. Голуховський тримав під лісом лан конюшини, де вони вільно випасались, а коли яка звірина зробила шкоду на полі у селян (ці поля межували з панським), йшлося до пана, повідомлялося про шкоду, управитель виїздив конем, оцінював шкоду, і пан виплачував компенсацію злотими.[16]
Заробити у пана злоті хотіли всі, але не всім це вдавалося. Для того, щоб найнятися на сезон, або хоч і на один раз, треба було бути чесним і охайним. Пан над усе не любив дикості та нехлюйства, вимагав навіть, щоб хлопці-підлітки, які кожної суботи стригли панські травники, приходили в чистих сорочках.
Любила охайних наймичок також і пані. Винаймала їх додатково зі села на час балів і гостин. Дівчат не брала, липі молодиць (може, боялася за чоловіка). Сама бездітна, дозволяла їм деколи приводити до палацу малих дітей, обдаровувала їх яблуками, грушками, великими зеленими солодкими сливами, а під час прийомів — навіть «цястечками».[17]
У парку і маєтку були все чистота і лад. Теплиця і оранжерея на його краю круглий рік доставляли до панських кімнат свіжі квіти, а на панський стіл — свіжі овочі. Тепер з теплиці залишились тільки рештки стін, між якими стирчали іржаві труби — сліди парового огрівання.
Ольга Гординська, передавши групу дітей нічній няні, йшла додому. З-за височенних осокорів виплив на небо місяць, і в його світлі парк перетворився в казковий край. Дівчина хвилинку

постояла перед стежкою між парком і садом, що вела до зруйнованої оранжереї, якби завагалася, і нерішуче звернула на неї.
Що має відчувати молода дівчина у такий вечір, коли з одного боку стежки місяць вихапує з-поміж листя круглі блискучі яблука, а з другого кидає на неї таємну тінь від безладно, як у лісі, посаджених старих дерев?
Літовченко слідкував за Ольгою і, коли побачив, куди звернула, і собі пішов тою стежкою. Ховався у тіні дерев, але зрадили його поспішні кроки. Гординська тривожно озирнулася та, коли впізнала його, спокійно пішла далі.
Наздогнав її:
— Ви теж любуєтесь місячним вечором?
В тоні її голосу відчувалось, що не дуже бажає його товариства:
— Мабуть, у нас однакові уподобання...
— От, я подумав, що у такий вечір хочеться малювати натуру. Засміялася:
— Як? Як підбирати фарби? Для цього місячного світла мало.
— Ви так добре знаєте живопис?
— Знала одного художника. Бачила, як він малював, — перервала і глянула з усмішкою на Григорія, — я знаю хіба, як змішувати фарби.
Літовченкові було так добре йти біля неї, теревенити. Споглядав раз по раз збоку на її лице, і в його круглих наївних очах світилося щось більше, ніж симпатія, спотикався на кожному камінці.
Дівчина здригнулася:
— Похолодніло, — треба йти додому. — І повернула назад.
— Так, холоднішає, — підтвердив і пішов за нею.
Тепер місяць світив їм в обличчя холодним синім світлом. У повній тиші вечора несподівано виникли якісь шелести, хрускіт гілок. Ольга відрухово притулилась до супутника. Він квапливо взяв її за лікоть, відчув, що вона тремтить:
— Ви боїтесь? Не бійтеся. Це, певне, якісь нічні тварини, — тут їх повно. Всякі ховрахи, ласиці. На них полюють у темноті сови. Ви чули, як у парку ночами пугукають сичі?
Хотіла відповісти, що не чула, але якраз недалеко від них появилась якась пара. Двоє стояли хвилину разом, а потім розійшлися у протилежні боки.
— Хтось зі села, — прошепотіла Ольга, прихиляючись ще ближче до Григорія.
— Ой, ні! — відповів він, але не признався, що впізнав Зіну і Попівняка, які зійшлися під старою вільхою, очевидно, для конверзації на педагогічні теми.
— Добраніч! — сказала в коридорчику дівчина.

— Надобраніч! — відповів хлопець і тяжко забажав піти за нею у її кімнату.
Але!... Хіба не можна бажати?
Засинаючи, думав, що не така вона вже й горда. А боягузка яка! Затремтіла як маленьке горобеня... І ще раз солодко відчув, як вона довірливо тулиться до нього.
А про що думає зараз вона?
Замріявся:
— Може, що він не такий уже «аморальний», як це розносить Мозгова, що культурний і розумний.
І що вона ще не раз гулятиме з ним у вечірньому парку. Ця солодка мрія заколисала хлопця.



Розділ VI

Кожного понеділка була політінформація. Незважаючи на те, що навчання ще не почалося, це «мєропріятіє» проводилось регулярно, як один з видів ідеологічної роботи з колективом. Інформацію готували педагогічні працівники по черзі. Цього разу читала Калюжна:
— Це є політика, яку з деякого часу проводить Вашингнот. Мозгова пирскнула сміхом:
— Як ви сказали, Надія Зосимівна?
Калюжна підвела очі з-над папірця, повела зухвалим поглядом по розрадуваних обличчях і проказала впевнено:
— Я сказала «політика».
Колектив дружно зареготав, але директор владним жестом припинив веселощі і, прибравши щонайсерйозніший вигляд, велів:
— Продовжуйте, Надія Зосимівна.
Гнатюк не любив Калюжної, та ще більше не зносив Мозгової, яка весь час на ділі доказувала значно більшу пильність і політичну чуйність. Тепер під монотонне торохтіння Калюжної він просто задрімав і не почув того «Вашингнота». А Мозгова, як завжди насторожі, майже скомпрометувала його.
Літовченко, зрозумівши ситуацію, глянув на Гординську. Вона від часу вечірньої прогулянки помітно змінила своє відношення до нього — перевела його в русло дружби, — і тепер у відповідь моргнула йому, при цьому ледь посміхнувшись.
Однак директор не дав засидітись. Чекали комісію з області перевіряти «стан підготовки школи-інтернату до нового навчального року», тож вчителі разом з вихователями мали навести порядок на своїх робочих місцях: розвісити на свіжо побілених стінах портрети товариша Сталіна, так звані «учнівські кутки»,
календарі природи та погоди, а також всі інші атрибути навчання. Клас Гординської знаходився на поверсі у найвіддаленішому кутку. Вона чистила шибку бритвочкою і газетами, коли Гуріна — одна з виховательок її класу прийшла на допомогу:
— Ольга Андріївна, я вам пособлю...
— Добре, беріть друге вікно.
— Удвох ми швидше впораємось! — Зіна шкребла шибку другого вікна, мугикала якусь сентиментальну мелодію і щохвилі оглядалася.
Двері класу були відчинені, і незабаром в них з'явився Попівняк. Не звертаючи уваги на Ольгу, підійшов до Зіни, прийняв позу «парубка на зальотах», заклавши ліву руку в кишеню, курив і спльовував на брудну підлогу та погойдувався на розставлених ногах. Зіна ж, відповідно, грала роль сором'язливої дівчини, яка з усіх сил скриває свої почуття. Точилась і відповідна розмова — примітивний, але неприхований флірт.
Гординській, мабуть, було ніяково прислухатися цим «баляндрасам», адже вона знала, що у завуча — дружина, дрібна косоока Лена і цілий виводок — троє маленьких дітей, які, тримаючись за руки, ходили за тою медсестрою з величезним животом, що гострий як гора сягав майже її підборіддя. Один раз глипнула на франтуватого зальотника, в її очах майнув осуд, але надалі зосередилася на своєму вікні.
А розмова закоханих закінчилась тим, що Попівняк порадив Зіні на завтрашньому засіданні МК виступити проти Калюжної:
— Так хоче директор, бо та нахаба вже починає лізти куди не треба. Тай, загалом, хто вона така? Якась базарна баба!
— Так, так, — підтвердила Зіна. — Жодної культури, ввічливості. А ще — розводить усілякі плітки, — знову опустила очі як невинне дівча.
Попівняк «на відхідному» ще й звернувся до Ольги (ніби щойно тепер помітив її), щоб теж прийшла, бо засідання буде відкрите.
Засідання МК готувалось за всіма правилами. Своєї партійної чи комсомольської організацій школа-інтернат не мала — комуністи вливалися в колгоспну, а комсомольці — в організацію у сільській школі, тож профсоюзна організація виконувала функцію обох.
Само засідання почалось як завжди. Слова просив директор і коротко зупинився на останній геніальній праці товариша Сталіна, потім сказав про підступні дії «Ватікану». За ним слово взяла Мозгова і без вступу перейшла до діла:
— Товариші! Калюжна обворовує глухонімих, забирає у дітей їжу прямо з тарілки, ще й заявляє, що глухонімі при ній наїдаються. Давайте обговоримо поведінку виховательки, яка постійно наносить шкоду школі і кривдить глухонімих дітей.
Калюжна слухала виступ з відкритим ротом, готовим у кожній хвилині затріскотіти контраргументами. Але здійснити це не дав їй директор, і сам не зацікавлений в обговоренні питання:
— Дії Надії Зосимівни перевірені і доказані. Які будуть пропозиції членів місцевого комітету?
— Винести догану, — підвівся Літовченко. Мозгова змірила його холодно:
— За такий злочин? Крім того, товариш Калюжна неграмотна — вона пише плани роботи з помилками, а на останній політінфор-мації... всі ж чули...
— Досить, досить, — перервав Мозгову Гнатюк. — Всі знають, що було на політінформації — не нада затягувать...Робота жде... Завтра-післязавтра — комісія.
Коли Гнатюк з Мозговою перекидались стоячи репліками, вчителі спокійно сиділи з двох сторін довгого стола в учительській. Одна Калюжна підстрибувала на стільці, підіймала руку — просила голосу. Але їй голосу не давали.
Мозгова повернулась обличчям до директора:
— Якщо дирекція проходить мимо диверсій... Той не дав докінчити:
— Яких там диверсій! Просто Надія Зосимівна зголодніла, й діти угостили її. Вони ж малі, а порції великі, і вони наїдаються. Я підтримую пропозицію Літовченка! — Гнатюк таки вирішив перемогти Мозгову.
— Добре, проголосуємо, — знаючи неприязнь колективу до Калюжної, погодилась Мозгова.
її чекала прикра несподіванка: четверо членів МК підтримало директора.
Секретар наради вже поставив у протоколі дату і готував його до підпису, коли голова МК вийняла з-поміж своїх паперів один і сказала:
— У МК поступила заява...
Друга частина засідання була далеко драматичніша: Мозгова наводила докази морального падіння завуча школи, Зіна Гуріна плакала, Попівняк вирвав з рук Мозгової заяву і спитав, хто написав цю «кляузу», бо в почерку він пізнає руку самої Ніни Макарівни, директор питав, чому на засіданні відсутня авторка заяви, а Мозгова намагалася викликати співчуття колективу, заявляючи патетично про «четверо малолітніх дітей, в тім числі одне ненароджене».
— Таким людям не місце на педагогічній роботі! — закінчила. Проти такого рішучого осуду знову виступив директор. Він
захищав завуча — говорив, що прояви дружньої симпатії «дехто» відразу пояснює «по-своєму». Був небагатослівним, але рішучим — видно було, що не бажає позбутись зручного для себе «зама».
Тому що начальство не давало нікому слова, засідаючі розійшлися ні з чим, і тільки в коридорі вже пішли насмішливі шушукання та бридкі злосливі дотепи.



Розділ VII

Учительство розбрелося у всі сторони, а директор на подвір'ї давав якісь вказівки їздовому, коли до них підбігла Турчачка:
— Гучко, запрягайте! Треба Лєну до медпункту. Директор витріщив очі:
— А що, вже?
— Та вже, вже, конче треба чимборше, — задихалася жінка.
— То ідіть, Гучко!
їздовий поспішно перетинав парк, щоб швидше запрягти коні, а жінка Турчака вже бігла назад до породіллі.
Лєна лежала на підлозі у своїй квартирі-кімнаті, над нею стояли її діти, двері були відчинені. Благально глянула на сусідку.
— Зара буде, пішов запрягати. Терпи. — Вона позбирала Лєни-них дітей, завела до своєї хати-сторожки, наказала своїм дітям, щоб бавилися в хаті і не вибігали на дорогу, і швидко повернулася назад.
Лєна вилася і стогнала, а потім полегшено проказала:
— Ка-а-жись, уже єсть, кажись... Турчачка відхилила поділ плаття.
— Є, є, — втішилась, — Не треба тебе везти, я знаю, що робити. — І взяла на себе процедуру відділення дитяти, яке переможно верещало, від його матері.
Надбіг «супруг», якому сповістили новину, приїхала підвода. Не було потреби везти породіллю, отже Попівняк післав віз по акушерку і з почуттям добре виконаного обов'язку повернувся до школи.
Тепер уже біля Лени були усі жінки-сусідки: змили обличчя матері, скупали і обгорнули старим зіпраним лоскутом полотна новонароджене, так що коли привезли акушерку, та тільки оглянула все і похвалила жінок.
Літовченко зустрів Гординську, коли та виходила від Лєни. Дивилася приязно, тож відважився:
— Що ви там робили?
— Помагала купати маленьке.
— А ви вмієте?
— Та... я ж була «допоміжна сила».
— Це диво — народження, нове життя. Ви не думаєте?
— Велике диво! Появляється на світ маленьке, безпомічне, зморщене як старець... потім виростає, стає гарним, молодим... і гадає, що життя — це сама радість... — пристала на сходах, замовкла, замислилась.
— А ви так не гадаєте?
— Чи я знаю? — глянула на Григорія і продовжила: — Гадаю, що життя — це така картина, де більше тіні, ніж світла.
А тут саме через коридорне вікно, під яким стояли, впала світла сонячна полоса на підлогу між ними. Хлопець вказав на неї:
— Ось є світло! — глянув на погідне обличчя дівчини і додав: А тіні нема!
Коли доходили до своїх розміщених візаві дверей, спитала зацікавлено:
— Ви далі малюєте?
Літовченко злякався, щоб не схотіла зайти, бо на мольберті була все та ж картина «з тигром», отже викрутився:
— Зараз ні, тепер ще плани всякі... ось план самоосвіти вимагають, ви вже написали?
— Вже маю готовий.
— А не дасте мені подивитися? Я, звичайно, не списуватиму, а гляну, як у вас по розділах «Ідейно-політична самопідготовка», «Фахова самопідготовка» — ніколи досі того не писав.
— Добре, я вам зараз винесу, — клацнула ключем, увійшла в кімнату і залишила двері відчиненими.
Не міг не глянути, видно було розстелене ліжко, стіл, накритий газетою, на гвіздку на стіні якийсь одяг.
Обстановка в кімнаті була для нього такою несподіванкою, що не міг отямитись, і вже потім, коли з «планом самоосвіти» увійшов до себе, думав:
— Невже вона так живе? У такій запущеності, бідності, балагані? А я все уявляв її в якомусь пишному салоні. А тим часом її кімната контрастує навіть з квартирами сусідів, де жіноча хазяйська рука проявляється у накидках на подушці, фотографіях з паперовими квітами на стінах, вишиваній скатерті на столі, загалом — у ладові і порядку. Чому цього нема у неї?
Від такого відкриття Ольга впала в його очах, стала більш розгаданою, доступнішою. Отже, оглянувши план (він, доречі, добре знав, як його писати) відважно постукав у її двері. Не запросила увійти, а підійшла і відхилила їх. Відвага Григорія пропала:
— Я, я... вже... виписав собі дещо... віддаю, може вам треба, — пояснював безладно.
— Та ні, ви могли ще тримати, — не збиралася ширше відчиняти дверей.
Ще раз набрався сміливості:

— Я б хотів трохи... про цей план... обмінятися думками, — і майже так, як недавно Калюжна, показав, що хоче увійти.
— Але у мене такий нелад, — виправдовувалася.
— Нічого! У мене теж нелад буває. Неохота прибирати. Шкода часу.
— А! Малюєте! І далі по клітинках? — було трохи ущипливості у тому запитанні.
— Останнім часом ні, — збрехав гладко й увійшов у кімнату, бо відчинила ширше двері, що потрактував як дозвіл увійти.
Кімната яскраво освітлювалася двома вікнами зі східної та південної сторін. Сонце (вже південне) так тут похазяйнувало, що бідненько обставлена і неприбрана кімната видавалась хлопцеві дуже затишною. А коли Ольга підсунула йому табуретку і він сів, то дивне відчуття «свого», «домівки», «пристані» охопило його. Так, ніби все досі було довгою дорогою до того, коли він нарешті опинився за цим столом.
З вдячністю підняв очі на дівчину. Вона теж дивилась на нього тепло, з довір'ям.
— Олю, — почав і замовк.
— Ну так, — підхопила, — ми давно повинні перейти на «ти», адже ми майже ровесники. Треба би так, як це водиться, і випити на «брудершафт». Але — нема чим...
— Це пусте! То домовились: ти — Оля, я — Гриша?
— Мені більше подобається Грицько — «Ой не ходи, Грицю, тай на вечорниці».
Усміхнувся:
— Можна і так, хоч я привик...
Було їм про що говорити. Говорилось їм легко, приємно. Випливали все нові теми. Розмова тягнулася, але не втомлювала.
Розійшлися аж коли Літовченкові треба було іти чергувати на групі.



Розділ VIII

Відлетіли лелеки, написано і перевірено всі учительські плани, кілька комісій підтвердило готовність школи-інтернату до навчання, батьки позвозили глухонімих дітей і почався навчальний рік. Режим для учнів впливав і на життя тих, хто вчив чи інакше обслуговував їх. Гнатюк гостро заборонив обмежуватися годинами праці, визначеними у розкладі для класів і груп, і вчителі один перед одним старалися показати, які вони трударі та одержимі педагоги. Хтось підготував виставку квітів і перше місце посів квітковий орнамент у формі серпа та молота, ще хтось організував свято врожаю і навчив глухонімих силябізувати «Наші кол-гос-пи ба-га-ті», ще хтось підготував ритмічні вправи з червоними прапорцями.

Стояла погідна осінь, ще не жовтіло листя, свіжоскошена отава повільно сохла під нещирим сонцем. Викошений парк був як виметений. Він відслоняв аж донизу могутні стовбури старих дерев та кущі екзотичних кизилу, барбарису та пігви.
А дерева, розкидані групами, нагадували ліс: перед терасою переплелись гілками три сосни, трохи далі прихилились одна до одної дві модрини, широкі стовбури двох височенних осокорів зрослись при корені в одне так, як би виросли з одної насінини, а над висипаною гравієм доріжкою перед фронтоном нависло гілля присадкуватих каштанів. Невтаємничений не знайшов би серед старих лип та кленів платана-безстидниці чи гіллясте тюльпанове дерево, що єдине вижило з кількох, привезених із субтропіків, саджанців.
Палац довкруги обступили прибрані шишками високі та стрункі смереки, а їх ряд розбивала пишна плакуча верба під самими вікнами галереї.
Самотній могутній дуб вже почав скидати перші жолуді на висипаний дрібно товченою цеглою майданчик — слід колишнього панського тенісного корту. На цьому майданчику вчителі проводили уроки фізкультури.
Тут був Літовченко зі своїм класом, коли Калюжна привела сюди свою родичку. Це була висока молода жінка зі самовпевненими рухами красуні. Вони підійшли до майданчика і стояли за дротом, що огороджував його.
Григорій думав, що приїхала мати котрогось з учнів, кинув м'яч дітям, а сам підійшов до жінок. Назустріч йому Калюжна, своїм звичаєм,закричала:
— Знакомся, Гриша! Це моя землячка і родичка. Літовченко зупинився, не знав, як поступити. З Калюжною
не бажав мати нічого, але чужа жінка... Підійшов до дроту:
— Добрий день! Як поживаєте? З приїздом!
— Здрастуй, — відповіла прибула, — мене звати Валя, — і простягнула хлопцеві долоню.
Літовченко чемно вклонився. Удав, що не помітив протягнутої руки — надто вже фамільярно вела себе «родичка». Дивився на Валю і не міг не визнати, що вродлива. Нагадувала одну з актрис кіно (яку саме — важко визначити).
— Як поживаєте? — повторив і додав: — Чи і у вас така хороша погода стоїть?
Валя дивилася на хлопця оцінюючим поглядом досвідченої «левиці»:
— Мені казали — ви художнік...
— Да, так, трохи, — зм'як, бо зачепила його слабке місце.
— А я любителька того всього: всякі театри, кіно, музеї. В Адесі я картинну галірею бачила.

Після такої «самопрезентації» Григорій зрозумів, що Валя — це та ж Калюжна, тільки в кращій обгортці, тим не менше почувався несвобідно, зв'язано. Скористався дзвоником, що продзвенів на перерву:
— Ну, пробачте, мені треба відводити дітей у клас, — і відійшовши від дроту, став шикувати учнів парами.
Калюжна десь зникла, а Валя не відступала від дроту і, коли вчитель та учні покинули майданчик, приєдналась до громадки. Ішла поруч з Літовченком і без перерви говорила, а він не говорив нічого, лиш час від часу дивився на цю «актрису» і констатував, що самовпевненості їй не позичати.
А Гординська саме зійшла зі сходів і стояла — чекала Літовченка. Так повелося, що від першого вересня вони після уроків разом ішли обідати. Розмова за столом робила цей ритуал приємним. Ці двоє ділились своїми досягненнями у навчанні глухонімих, Ольга у деяких питаннях радилась з Григорієм, як з більш досвідченим вчителем. Цього разу, коли ця, захоплена розмовою пара, наблизилась до школи, вона раптово звернула і швидко пішла додому. Григорій помітив її, коли була вже далеко, але чекав, що буде на обіді. Вона ж не прийшла.
Зате Валя, як нав'язлива муха, не відходила від нього, зайняла місце Ольги за столом, з'їла її обід і домагалася, щоб негайно показати їй картини. Не було ради — після обіду він повів її до себе додому. Ключ ніяк не відкривав замка від дверей, як не прицілювався Григорій. Валентина вирвала його з рук хлопця і почала так енергійно крутити ним сюди-туди, аж крехтіло. На шум вийшла зі своєї кімнати Ольга. Спочатку якби злякалася і хотіла вернутися назад, але потім спитала, чи не дати їм «мастила», яким завгосп недавно змащував і її замок.
Валя відразу крикнула: «Давай!», пішла за Ольгою у її кімнату і, поки та шукала на поличці потрібну пляшечку, розглядалася по кімнаті.
— Ти тут живеш? Бідненько! — оцінила.
Григорій впізнав «стиль Калюжної» і почувався винним, що впустив таку до кімнати сусідки, тим більше, що бачив, як Ольга перелякано поглядає на грубіянку.
— Пішли, — сказав, як тільки Валентина вихопила пляшечку з рук Ольги, — Я потім поверну, — додав уже в дверях, повертаючи голову.
Валя у Літовченка оглянула все — навіть вийняла з-за ліжка заховану там картину «Жінка з тигром». Побачивши її, розсміялася вголос. Картина була недовершена — замість обличчя жінки була розпливчата пляма (Григорій не міг вдати «схожості»). Тепер був радий, що не вдав — голе тіло було «нічиє». Валя дивилась на картину і реготала:

— Ти тим і холостякуєш, що малюєш картини з голими бабами!?
Григорій у відповідь винувато посміхнувся, ніби застидався і просив пробачення.
Валя довго не задержалась у Літовченка. Оцінивши, що його картини «нічого», пообіцяла, що купить «Білі і червоні троянди», як тільки «устроїться» на роботу кастелянші:
— Кажись, єсть ваканція — сказала і пішла, залишаючи за собою запах духів «Фіалка».
А Ольга до вечора не виходила з кімнати.
— Чи захворіла? — думав Григорій, — Не обідала... Ждав, що може вийде, але, коли вже темніло, а її не було,
взяв флакончик з мастилом і легенько постукав. Відповіді не було.
— Спить, видно. Мабуть, нездужає. — вирішив більше не турбувати її.
У себе «жінку з тигром» засунув глибоко під ліжко, щоб «жодна Валя» не насміхалася більше над його мистецтвом.
Спав неспокійно, — все йому здавалося, що з Ольгою щось «не те». Над ранок почув пронизливий крик.
Це був її голос!
Зірвався з ліжка, накинув пальто і вискочив у коридор.
Скрізь було темно та тихо.
— Це, мабуть, мені причулося, — подумав і вернувся до себе — досипати.



Розділ IX

Охолодження стосунків між Гординською і Літовченком в колективі, де кожен знав кожний крок кожного, пояснювали, не без допомоги Калюжної, дуже просто: приревнувала Гришу до Валі.
І справді, похолодання було помітним: Ольга уникала розмов з Григорієм, не ходила з ним на обіди, сідала за інший столик, ніхто не бачив, щоб додому верталися разом.
Натомість Валя, влаштувавшись на посаду кастелянші, закупила у «Гриші» картину «Білі й червоні троянди» і разів два заходила до нього, щоб вибрати собі ще картину.
Все було ясно і зрозуміло всім, крім Літовченка, який не міг ніяк пояснити відчуження сусідки.
А тим часом повним ходом ішла підготовка до 35-ої річниці «Великого Жовтня». Реагуючи на зауваження директора, що вчителі і вихователі мало уваги приділяють ідейному вихованню учнів, всі старалися як могли доказати протилежне: виготовлено безліч червоних прапорців з серпом і молотом із позлітки, викінчувався макет «Крейсера «Аврора», у швейній майстерні шили

будьонівки, у столярній вирізали для «будьонівців» «шашки». Зіну Гуріну все-таки покарали — перевели на посаду «підмінного вихователя» (що, зрештою, не вплинуло на почуття між нею і завучем), а на місце Зіни у клас Гординської прийшла Мозгова. І та, само собою, взяла під свій контроль усе:
— Що це ви, Ольга Андріївна, не вимагаєте від учнів каліграфічного письма? Не дотримуються ні «нажимів», ні «волосних».
Ольга вперше чула ці терміни — у школі ніколи не вивчала каліграфії, а, крім того, інститут готував вчителів старших класів, тож не знала, як мають писати малі діти. Не хотіла зрадити своєї непрофесійності, отже зачепилася «за соломинку»:
— Я думала, переростки... (Ольга вела клас переростків). Ніна Макарівна перебила:
— Переросткам тим більше потрібний хороший почерк!
З того епізоду все почалось. Мозгова, відчувши слабкість Гординської, все агресивніше наскакувала на неї. Щодня сипались зауваження, інколи зовсім недоречні, ідіотичні, як от:
— Я віддала вам вранці учнів з чистими руками, а як віддаєте ви?
— Але ж, — боронилася Ольга, — вони зараз перед обідом будуть мити руки.
Мозгова глянула з погордою на вчительку:
— А подивитись, щоб не пачкались, — це не ваша справа?
— Вони ж бавилися м'ячем, — ще пробувала захищатися дівчина.
Але Мозгова ніколи її аргументів не слухала. Виходила як пава, викидаючи далеко вперед ноги, і рівно та непорушно тримаючи голову на шиї, щоб доказати цим, що посади, які вони займають, розділені неправильно: вона повинна навчати дітей у класі, а Гординська має їх одягати, купати та годувати.
Особлива нагода допекти дівчині випала при підготовці кла-су-групи до Жовтневих свят.
Накинулася на вчительку:
— У тому танці, що ви розучуєте з дітьми, нема ніякої ідеї. Як учні зрозуміють, що таке «Великий Жовтень»?
— Прапорці, — вказала рукою Ольга.
— Що прапорці? Нада так, щоб до кожної дитини дійшло. Вони ж глухонімі!
— Може квіти?
В очах Мозгової блимнув злобний вогник:
— Коли хтось весь час переживає за брата, то як він може скласти до свят програму на високому ідейному рівні? — Вона повернулася і, як завжди гордо, вийшла з класу.
— Якого брата? — кинула їй услід Гординська, і її вилиці обагрив рум'янець.

Заточуючись як п'яна, ще раз повторила з учнями танець і пішла додому.
Перед будинком на лавочці Літовченко читав газету. Він помітив Ольгу, подивився уважно на неї і зрозумів, що «щось трапилось». Вона зупинилась і враз сіла на лавку біля нього. Не повертаючи голови, спитав:
— Щось трапилось?
— Мозгова... — тільки це могла сказати.
Глянув на неї. Нещасна і перелякана, вона викликала у нього глибоку ніжність, видалась йому такою беззахисною і близькою, що він мимоволі обняв її плечі рукою, а вона прихилилась до нього і заплакала. Рясні сльози скапували на його сорочку.
Сиділи мовчки кілька хвилин, потім вона відхилилась:
— О, пробачте... пробач... — витирала рукою його мокру сорочку.
— Пусте! — заспокоював, — це швидко висохне. А ти не плач! За півроку не пізнала Мозгової? Та ж вона не засне вночі, як вдень не поскандалить. Та вона не варта твоїх сліз!
Ольга підвелася з лавки заспокоєна, але все ще стояла перед ним. А він дивився на неї знизу і так мило було йому в ту хвилину, що, коли пішла сходами на гору, хотів побігти за нею і знов обняти її плечі рукою.
Подвір'я перед будинком не було безлюдне, і вже на другий день всі говорили, що Гординська плакала коло Літовченка, бо він «зробив їй дитину і не хоче розписатися». Версія дійшла до Калюжної. Вона зловила Григорія перед школою:
— Ну і дурак ти, дурак! З ким ти зв'язався? Якась бендеровка — це точно. Не заговоре, не привітаєця. Як дика. Так би тебе і пристрелила. От Валя — друге діло. Як тобі вона?
Літовченко почервонів з люті:
— Чого ви хочете від мене? Чого ходите за мною і верзете всяку чуш? Треба було вас тоді вигнати зі школи, бо не даєте пройти!
Пішов, а Калюжна ще довго кричала йому вслід. Поговір дійшов до Сіроженка, а коли Літовченко запевнив, що це неправда, радив:
— А чому б ні? Дівчина нічого. Сурйозна. Не вертихвістка. Можна б і до ЗАГСу.
Літовченко замислився над такою порадою:
— А справді, чому б і ні?



Розділ X

Директор постійно тримав у полі зору як навчально-виховний процес, так і всіх (особливо педагогічних) працівників інтернату. Однією з форм такого контролю були так звані «наради при директорі», які збирались у будь-який момент, як тільки виникла потреба. Це, а крім того, планові педагогічні та методичні наради, політичні семінари «по вивченню короткого курсу історії ВКП(б)»[18] та (окремо!) творів Йосифа Вісаріоновича Сталіна, політінформації та дефектологічні практикуми — рідко який день залишався без зборів.
На цих різноманітних зібраннях від членів колективу вимагалося активності, тож учительство поступово пізнавало себе взаємно, дізнавалося, що хто може, який у кого характер і бійцівські дані. Бійцівські, бо майже ніколи не обходилось без взаємних звинувачень і сварок.
Літовченку подобалось, що Ольга стояла осторонь конфліктів, не висувала жодних претензій. А коли доводилося виступати — говорила завжди доречно, розумно і грамотно, і він старався показати себе таким же. Але, що на грубіянство треба відповідати грубістю — він засвоїв давно. (Інакше на голову вилізуть!)
На нараді при директорові про хід підготовки до Жовтневих свят ні сіло ні впало Мозгова накинулася зі звинуваченнями на Гординську:
— В класі зовсім не ведеться політвиховна робота. Вчителька розучує з учнями якісь «панські» танці з квітками, а про ідейний зміст виступу зовсім не дбає.
Літовченко насторожився — зрозумів, що «пахне» політичним звинуваченням. Глянув на Ольгу. Та, залита рум'янцем аж по волосся, випрямилася і мовчки слухала.
Директор піддакував Мозговій але безадресно:
— Да! Треба особливу увагу звернути на ідейність. Як сказав товариш Сталін: «Нада бить бдітєльним; возможно, враг рядом!»
Він, певне, мав на увазі антисемітську кампанію, яка саме проводилась, але Ольга прийняла ці слова на свою адресу: вона раптово зблідла, дістала з кишені носовик, затулила рот і підняла руку. її вивела одна з виховательок і, вернувшись, розказала півголосом, що Гординська рвала під школою, на що одностайною реакцією були погляди, звернені на Літовченка. Так колектив звів випадок до побутового епізоду. Для Літовченка ця ж подія не виглядала такою безневинною. Знаючи з досвіду, що такі як Мозгова можуть звинуватити людину і пришити їй антидержавні замисли, він зірвався з місця:

— Нащо ви звинувачуєте вчительку? Чи не тому, що вам хочеться на її посаду?
Відповідь Мозгової була несподіваною:
— Але ж і напугана та Гординська! «Знає кицька, чиє сало з'їла», — цідила з насолодою, — якби не почувалася, не тікала б.
Тут вмішався Гнатюк:
— Ніна Макарівна, чи не багато ви берете на себе? Якби за нею було щось, давно б відповідні органи...
Мозгова задоволено усміхнулася і сіла на місце. Літовченко з ненавистю дивився на її задоволену пику і мав охоту розірвати її.
Гординська не вернулася в учительську, отже Літовченко після наради пішов прямо до неї. Двері не були замкнуті, тож увійшов на тихеньке «можна».
— Треба йти на нараду? — спитала.
— Та ні, нарада скінчилася. Я прийшов сказати вам... тобі, щоб ти не слухала, що каже Мозгова. Директор тебе захистив.
— Так, — сказала безбарвним голосом.
— Олю! Не треба, не звертай уваги. Ти ж сто раз мудріша від тієї чортиці. Вона хоче учителювати, зіпхати тебе на вихователя — от і вся причина. А сама — недоучка; але якої високої думки про себе!
Ольга впала головою на свої руки, що лежали на столі, а Григорій нахилився і шепнув їй у вухо:
— Забудьте про Мозгову, Ольга Андріївна. Не думайте про неї, бо вона того не варта!
Дівчина підняла голову:
— Григорій Опанасович! Який ви прекрасний і добрий чоловік! Другого такого, певне, нема в усьому світі!
Засміялися обоє.
Щоб розважити Олю, Григорій розповів, як всі шепталися, що вона рвала, бо «в інтересному стані». А знаєш, на кого думають?
— Напевне, на тебе! Знову сміялися.
— А 7-го вечором намічається «застольє» в честь «праздніка». Прийдеш? — спитав Григорій.
— Не піду, я не люблю того!
— А даремно. Знову Мозгова скаже, що ти «безідейна».
— Думаєш, так скаже?
— Впевнений, що не пропустить жодної нагоди очорнити і принизити тебе. Приходь! Збирали гроші на випивку — я заплатив за тебе. Не треба давати їй привід.
— Ти дав гроші? — Я тобі віддам!
— Гаразд, — це після вечірки, — порахуємось. Побачиш, як я гарно п'ю горілку.
— Ти п'єш? Ще тебе п'яним не бачила.
— Я жартую...
Розмова тягнулася. Було весело і Григорій думав, що радо сидів би тут без кінця. І хай цілий світ обмовляє їх, що любовники, він хоч зараз готов ним стати.
А тим часом всю свою рішучість проявив тільки у поцілунку в її руку, що лежала на столі, і, засоромлений, вийшов з кімнати.
Кожен, хто якнайкраще зміг, прибрався до організованої в складчину вечоринки. Кузьменчиха особливо яскраво підфарбувала губи і вилиці, Зіна наділа плаття, гаптоване великими квітами від шиї аж до подолу, а Валя-кастелянша — літню прозору сукенку моделі 20-х років. Дуся-бухгалтерка надала свіжого виду своєму солом'яному капелюшку, пересунувши його на протилежне вухо, а Сіроженко додатково намастив зубним порошком своє парусинове взуття. Одна Ольга виглядала безпретензійно і скромно, прикрасивши щоденний добре поношений костюмчик якоюсь білою ганчірочкою під шиєю, але Літовченкові здавалося, що вона і так краща за всіх, парадно одітих і розмальованих.
Коли сіли за довгий, складений з окремих столиків і накритий білим простирадлом, випозиченим у складі з дозволу директора, стіл, шкільна їдальня перетворилася у справжній бенкетний зал. Ціла батарея пляшок з горілкою сторожувала над закускою, що її дбайливо приготували жінки-організаторки. Отже, були там свіжі і солені огірки, буряки з хроном, порізані на частинки солоні оселедці в кружальцях цибулі та ліверна і «гов'яжа» ковбаси. Посередині стола на підносах парувала у глибоких тарілках жарена картопля в обрамленні майстерно поскла-даних скибок хліба.
Від такого «багатства» напливала слина і забувалося прикре непорозуміння, що трапилось напередодні. Це було, коли видавали по 2 кілограми манної крупи як «дар Жовтня» працівникам школи. Тоді виявилося, що для трьох працівників крупи нема. Зчинився лемент, пошкодовані потрясали у повітрі мішечками з полотна, заготовленими на крупу, і звернулися до директора, щоб "розібрався у такому неподобстві". Директор викликав Турчака, той заявив, що пошкодованих не було у списку, а що список складала бухгалтерка, викликано і її.
Бухгалтерка спокійно оглянула список і пояснила:
— Просто упустіла. Слєдующій раз — учту.
Так все і закінчилось. Покривджені вернулись додому з пустими мішечками і надією на «слєдующій раз».
Зате для бенкету Турчак постарався на славу! Через деякі, відомі тільки йому «канали», він дістав ковбаси і оселедці, а також гірчицю для загострення апетиту.

Загострювати, зрештою, не було потреби, швидко спорожнювались пляшки і тарілки, спочатку чути було лише смачне плямкання, а далі розв'язались язики.
Товариство було доволі велике, тож за законами «великого стола» поділилось на групи, кожна з яких мала свою тему для розмови. Мозгова очима сторожового пса водила по присутніх, все частіше зупиняючи їх на Ользі, яка сиділа за столом навпроти Літовченка. її спочатку бентежили ці погляди, але підбадьорена Григорієм, який через стіл підливав їй у склянку потрохи горілки, перестала зважати на них.
Горілка робила своє. В одному кінці стола чоловіки затягнули:
«...На полєнях смола, как слєза»..., а в другому жіночі тонкі голоси виводили: «Ві-ють вітри, ві-ють буйні а-аж дерева гну-у-уться...», отже Гнатюк, щоб погодити компанію, звелів:
— Турчак, неси баян!
Турчак, розохочений горілкою, не дав собі два рази повторяти, швидко повернувся з інструментом, і під нехитрі ритми почалися нехитрі танці.
Літовченко не танцював. У загальному гаморі він через стіл перекидався з Ольгою одним-другим словом і дивувався, як дівчина змінилася після кількох ковтків горілки, як ожила, повеселішала. Куди ділись її стриманість і сухість. Перед собою він бачив зовсім іншу дівчину: звабливу, милу, усміхнену, з ледь замітними доликами на щоках (досі він їх не запримітив!), із грайливим блиском карих очей.
Йому кортіло пересісти на другий бік стола поруч із нею, він навіть встав, щоб перейти, коли перед собою побачив Валю:
— Чого сидиш сам? Іди танцювати, Гриша! — тон її був категоричний.
— Я не вмію, — отягався хлопець, але вона схопила його за руку і потягла у круг танцюючих зі словами:
— Я тебе навчу!
Грицько слухняно піддавався науці, спотикався, ставав на ноги партнерці. Він справді ніколи досі не танцював. Полька так втомила бідолаху, що, коли Турчак перейшов на вальс, радів, що Валя хоч не підстрибує. А вона не переставала повчати:
— Ти, Гриша, не зважай на ноги, слухай, як я іду й собі так іди: ес — два — трі, ес — два — трі...
Григорію зовсім не хотілося танцювати, йому було стидно, що він танцює так незграбно, бо Ольга уважно стежила за ним із-за стола.
Вже хотів відмовитися від танцю, вирватися з цупких рук Валі- упира, коли несподівано побачив коло себе Ольгу. Вона посміхнулася і сказала Валі:

— Дайте, я його навчу! — і, не чекаючи відповіді, відтягнула хлопця за руку до себе.
Заскочена таким несподіваним поворотом подій, Валентина стояла серед танцюючих пар, нездатна враз вирішити, що їй робити: чи битися з Ольгою за Грицька, а чи відійти вбік. До неї підійшла Калюжна, і вони продовжили танець удвох, скоса позираючи на пару і обговорюючи ситуацію.
Тим часом Ольга говорила ласкаво:
— Вальс не конче танцювати «на 3», можна зробити один крок, а на 2-3 стояти. Ану, спробуємо!
Вона тримала хлопця за обидві руки, обоє дивились на ноги і Григорій швидко зрозумів всю премудрість цього танцю.
— А тепер поклади мені руку ота-а-ак, — опоясала себе його рукою, — і не дивися під ноги.
— А куди? — питав ледь притомний від такої близькості. Він відчував, як Ольга гойдається в його обіймах, радів як
дитина і в пориві притягнув її ближче і пригорнув сильніше.
За столом до них підсівся Сіроженко і явно зісватував їх.
А коли верталися пізно вночі додому, Григорій нахилився і поцілував дівчину спочатку в ямку на щоці, а потім і в самі губи. Не протестувала.
У коридорі махнула йому рукою:
— На добраніч, Грицику!
Літовченко цієї ночі навіть не задрімав. Думав про ту милу, чарівну дівчину, що кохає його і теж там у своїй кімнаті не спить, все думає про нього, про танець в обіймах, про поцілунок.
Ранки вже були холодні, але Грицеві було тепло, аж гаряче. У самій сорочці з розіпнутим коміром він вибіг по воду до криниці. Ольга, він знав це, зрання перша набирає води, поки не скаламучена. Вийшла незабаром з відром, а Григорій кинувся назустріч, підійшов зовсім близько, нахилився, щоб поцілувати. Але вона відхилилася, вдаючи, що не розуміє його наміру.
Здивувався:
— Адже вчора ти не боронила!
— Я ж була п'яна, Грицику, — відповіла ласкаво.
— Грицику? Що це за кличка така?
— Це така рослинка, що росте вліті під хатою.
— То я в твоїх очах якась нещасна рослинка?
— Чому нещасна? Дуже симпатична рослинка.
— То чому симпатичній рослинці не даси поцілувати себе?
— Ну, поцілуй, але легенько.
Сміялися її очі, її губи вабили. Він, поки нікого не видно було на подвір'ї, поцілував їх. Але — не легенько!



Розділ XI

Після жовтневих свят всім стало ясно, що «Гриша + Оля = любов». А ці двоє підтверджували цю колективну думку.
Осінь того року довго стояла тепла, тож вони, взявшись за руки, бродили серед дерев, що зникали в осінньому тумані, по коліна у кольоровому лапатому кленовому листі, або збирали осінні опеньки у смерековому ліску над берегом річки.
Тим часом любовна жага Літовченка поглиблювалася, і він все частіше думав про законний шлюб, який дасть йому право скільки схоче (і як схоче) обіймати і цілувати Олю. Треба було нарешті поговорити про це з нею.
День коротшав, погода мінялася, і видно було, що спільні прогулянки незабаром прийдеться припинити. З самого ранку хлопець був повен рішучості вивести відносини їхні на чистоту.
Вони зупинилися над річкою, зійшли з крутого берега над саме плесо і мовчки дивилися, як вітер злегка морщить воду і хилить прибережну ще зелену траву.
Григорій заговорив:
— Як гарно! Вода, трава, вітер і... ти! Ольга глянула на хлопця, але він опустив очі.
— Що, Грицику, — спитала, — ти поет? Так гарно говориш...
— Я не поет, — відповів. — Я кохаю тебе... Олю... як ти думаєш... може б ми... одружились? Розписались? Нас уже і так всі вважають...
Ольга залилась гарячим рум'янцем, відвела погляд, проковтнула слину:
— Так зразу? Вже?... Таж ти мене зовсім не знаєш, — говорила тихо, схвильовано.
— Як не знаю? Таж ти найкраща дівчина у світі. Я багато дівчат бачив...
Перебила:
— У тебе була вже дівчина?
— Знаєш, по-правді, не було. Пам'ятаю, підлітком я дуже хотів мати дівчину, але потім так склалося, що не було коли думати, — говорив безладно, не знаючи, як показати себе у кращому світлі.
А вона відвернула голову і дивилась кудись вдалину. Григорієві стало ніяково:
— Образилась, чи згадала щось? — подумав, а вголос сказав:
— Звичайно, ми можемо ще трохи почекати, привикнути до себе, придивитися... ну ні, я не те мав на увазі...
Ольга подивилася ласкаво на хлопця:
— Так. Треба краще познайомитись. Адже ми нікуди не тікаємо. Прийде зима, довга і холодна, а ми будемо знайомитись і знайомитись. — А може ти побачиш, що я «чортиця» і не захочеш занапастити свій вік, — додала з усмішкою, що знову викликала дві ямки на щоках.
— Як хочеш, — погодився.
А вона, щоб зняти напруження, підійшла і поцілувала його.
— Не криви так губи, бо вони стають гіркі від того, — пожартувала.
Увечері Грицеві не спалося.
— Не хоче, не хоче мене, — думав. — Чому? Злобна думка підкралася несподівано:
— Куди там! Така «панянка» — а я що? Певне, що їй не рівня! Тому не хоче. Але ж... але ж вона любить мене! Але ж вона хоче того ж, що і я! То чому відмовляється?... Може десь там у її житті є хтось інший, кому повинна заховати вірність?
Втомлений роздумами, вирішив у той же вечір піти до неї — вияснити геть все чисто.
Було коло 11-ої години, коли постукав у її двері. Спочатку не було відповіді, а потім тихе «хто?»
— Це я, Олю. Я на хвилинку, щось маю сказати.
— Може завтра, я вже спала...
— Ні, треба сьогодні, — сказав рішуче.
Відчинила двері, опоясувалась у халатику, накинутому поверх сорочки. Шалене, непереборне бажання охопило його, схопив її в обійми.
— Грицику, Грицику! Що ти робиш! — боронилася.
— Мовчи, мовчи. Я кохаю тебе і ти будеш моєю дружиною... рано чи пізно, — шепотів, обціловуючи шию і плече, що вихилилось з халатика від його обіймів.
— Грицику, не можна... не можна, — говорила теж задихаючись. — Будеш жаліти... ти і я...
— Не будеш... не будеш... я тебе ніколи не залишу.
— Ніколи? — напружилась усім тілом, — ніколи, хоч би що?
— Ніколи! Ніхто нас не розлучить — так як у пісні «Лиш Бог і смерть одна».                          ,.
Поплили райдужні дні і солодкі любовні ночі. Гроші за одну зі своїх картин Григорій потратив на невеличке радіо і поставив його у кімнаті Олі. Коли вертався з роботи, а чути було, як воно грає, підіймав голову і дивився на вікно від «того раю» — та біг нагору, перескакуючи сходинки, щоб швидше побачити та обняти милу. Часом приносив їй, ховаючи під полою маринарки, букет. Побачивши чорнобривці, Ольга сплеснула долонями:
— Грицику! Що ти приніс? Таж це квіти розлуки!

А за вцілілі від приморозку хризантеми жартома шпетила його:
— Грицику! Це ж  цвинтарні квіти!
Вечорами вони довго лежали в обіймах. Слухали музику і розмовляли. Говорив переважно Григорій — вголос снував свої спогади про рабську працю в Німеччині, про втечу, про добрих людей у Лотарингії. Хотів, щоб Ольга знала про нього все — тож описував своє не радісне і не щасливе дитинство, сирітство, голод, наймитування, притулок, Донбас.
Слухала його уважно. Мовчки. Часом зітхала, а часом торкалась пальцями його лиця — якби хотіла через дотик взяти на себе частину болючого спогаду. Сама не розповідала.
— Що вона може розповісти? — думав Григорій. — Сите дитинство у сім'ї при батькові — матері, школа, інститут — от і вся біографія.
Жодна печатка у ЗАГС(і) так не зріднила б їх, як ці разом проведені вечори. Григорій відчував себе з Олею як одне ціле і вже не мислив себе без неї.
А в колективі вже погодилися з думкою, що Літовченко і Гор-динська — пара. Припинилися плітки, навіть Мозгова не чіплялася уже за волосні і нажими. А вже зовсім «спасувала», коли до дня «Сталінської конституції» Ольга (разом з Григорієм) виготовила стенд, рівного якому не бачила школа-інтернат. Зверху кольоровий напис «Конституція — радість і щастя», під ним портрет Генералісимуса[19] та підпис: «Це нам Сталін любимий створив», а далі — малюнки-ілюстрацїі прав, які дала конституція дітям.
Таке втілення пісні про конституцію захопило навіть директора. Він запросив на оглядини стенду інспектора райвно, який саме приїхав у школу. Інспектор поцікавився прізвищем такої новаторської вчительки і записав собі його у блокнот.
Свідком того тріумфу був Літовченко. Він відразу розповів Ользі, що інспектор цікавився нею і, певне, схоче відмітити її на січневій конференції вчителів.
— Ай, Грицику! Я не хочу такої слави! — скривилася Ольга.
— Чому ж? Втерти носа Мозговій — хай знає, що не доросла.
— Та ні, не треба. А зрештою, це ти виготовив стенд, треба було твоє прізвище подати.
— Але задум твій! Ти у мене взагалі вигадлива. От, хоча б моя «підпільна кличка» — хто б ще зв'язав мене з тими грициками, що скрізь ростуть? — розводився.
Але Ольга не слухала, вона пішла геть, явно роздратована.

— Хіба не все одно що я, а що вона? — думав, дивлячись їй услід і милуючись кожним кроком, кожним рухом коханої.



Розділ XII

Неділя заповідалася чудовою. їхали возом на День учителя, що проводився другої неділі кожного місяця у районі. Був легкий приморозок, і Григорій обтулив ноги Ользі своєю старою ватянкою. Сонце тільки що вилізло з-за обрію і косо освітлювало краї дороги, де зграї ворон визбирували розгублену колгоспну пшеницю.
У районі купили мороженої риби і Ольга смажила її на вечерю, але Григорій сидів у себе в кімнаті, — не мав відваги іти до неї. Не міг опам'ятатися після подій дня.
Вони з Олею разом сиділи у залі і дрімаючи слухали доповідь завідувача, коли над ним нахилився якийсь чоловік і спитав чи це він Літовченко. Хлопець відповів ствердно.
— Вас просять зайти в кабінет завідуючого, — сказав незнайомий, і Літовченко нехотя підвівся з місця.
— Куди ти ідеш? — спитала Ольга.
— Хтось мене викликає, — відповів спокійно і подався за незнайомим.
Вони мовчки пройшли коридор, що відділяв залу засідань від кабінету, супроводжуючий відчинив двері, пропустив Григорія всередину, а сам залишився за дверима.
За столом у кабінеті сидів ще один незнайомець. На ньому був шкіряний плащ і така ж кепка.
— Ти Літовченко? — спитав, глянувши з-під козирка.
— Я, — відповів Григорій, і в ту мить відновилось враження «з тих часів». Саме цей погляд з-під козирка нагадав йому нічні перевірки, які доводили його до межі витривалості. Цілоденні пости біля складів з боєприпасами (служив у Німеччині після «репатріації» з Лотарингії) змінялися цілонічними допитами. Як тільки зморений задрімав після вечері, його штовхали — будили (часто ногою) і вели до слідчого. Той, присвічуючи в очі допитуваного лампою, годинами повторяв одне і те ж запитання:
— Как ти попал на Запад?
Відповіді (завжди однакові) мучитель пильно занотовував як якесь відкриття. Ці монотонні допити довго твердо стриміли в пам'яті Григорія. І тільки осівши в Західній Україні, він почав забувати про них, а тепер, в чаду любовного захоплення, і зовсім не згадував.
І ось — ніби все повторилося:
— Ти працюєш в інтернаті для глухонімих?
— Так точно! — по-воєнному відповів Літовченко і подумав, що цей каґебіст не світитиме йому ліхтариком у вічі. Адже після перевірки у Німеччині він визнався реабілітованим, а ще коли забезпечував частину транспарантами у стилі: «Наша Армія — нєпабєдімая — ана сільнєє всех!» та лозунгами до свят «Червоного календаря», то взагалі став «очком у голові» частини. Тому тепер поводився відважно і на запитання про дату і місце народження відповів:
— Всі ці дані є в моїй особовій справі тут в райвно.
— Нам потрібно уточнити особисто в тебе.
— Я особисто заповнював анкету. Слідчий придивився до Літовченка:
— Ти, як бачу, хлопець «не з простого десятка». А як тобі колектив, у якому працюєш? Які там люди?
Тепер в свою чергу здивувався Григорій:
— А що мені колектив? їхні особові справи теж усі тут.
— Справи — справами, а настрої? Євреї єсть?
— А я по чім знаю? Таж не носять зірок як при фашистах! Така відповідь не задовольнила агента:
— Щось ти лишнє патякаєш. А в твоїй біографії тоже не все ясно.
Григорій злякався. У автобіографії він подав, що був насильно вивезений німцями на роботу, а насправді... Вже м'якше пояснив:
— Я ж пройшов перевірку під час служби в армії. Всі мої дані було уточнено...
— Харашо... сподіваюся, що ти не скриваєш фактів біографії, — сказав кагебіст примирливо і подав Григорію папір та ручку:
—А тут розпишись, що про цю розмову не будеш говорити нікому. Ні-ко-му! Даже рідній матері!
Літовченко хотів сказати, що в нього матері нема, та лиш махнув рукою і, навіть не прочитавши, що написано на папері, поставив підпис.
Тепер, обдумуючи цей несподіваний, як грім з ясного неба, допит, жалів, що не ознайомився з документом, який підписав.
Ольга кликала на вечерю, але Григорію не хотілося ні риби, ні зустрічі з нею. Бо що він їй скаже? Де був, з ким зустрічався. Адже попередили: «навіть рідній матері». А вони не жартують.
— Ну, що вони мені можуть зробити? З роботи звільнять? За віщо? За те, що добровільно поїхав на заробітки в Німеччину? На заробітки? На каторгу!
... Це, видно, якийсь донос... але хто цим займається? Адже в селі вже ніхто не пам'ятає, як він їхав... А ще: адже мобілізувався, відслужив...
Так заспокоюючи себе пішов на вечерю. Ольга подивилась на нього і спитала:

— Ти хворий, Грицику?
— Мабуть, трохи нездоровиться, — відповів, радий, що має як виправдати свій стан. Бо, справді, почувався як хворий: боліла голова, не хотілося їсти навіть риби, що смачно пахла на сковорідці, ба, навіть Олю відкинула на другий план пережита подія. Він сидів за столом, байдужий і сумний, ховав погляд, їжа не йшла до рота.
Ольга поклала йому долоню на чоло:
— Температури нема...
Від дотику її руки полегшало. Подумав, що треба сказати їй все, поділитися з нею. Вона ж нікому не повторить.
— Як у нас уміють принизити, зневажити людину, — почав. Стояла, вичікуючи, а він не знав, як говорити, думав. Та враз
будинок здригнувся, внизу пролунав вибух, після якого зарипали двері і чути було стривожені голоси. Григорій вибіг на сходи, за ним — Ольга.
— Несіть воду, воду! — кричав хтось.
Літовченко вернувся по відро і став у ряд з іншими чоловіками, які передавали воду з криниці. Сіроженко кинувся перекривати газовий кран надворі. Вогонь залили за доброї півгодини. Піч, яку рознесло по цеглинах, на щастя не поранила нікого. Але помешкання стало як згарище і було непридатним для проживання. Бідна Ногіна, очевидна винуватиця випадку, збирала пожитки, кутала дівчинку, яка все ще голосно плакала, і виправдовувалася :
— Вродє газа не било, я поднєсла спічку, і вдруг...
З'явився директор і сказав, що Ногіна треба «временно» переселити, поки відремонтують квартиру. Стали радитись, де він міг би поселитися. Мозгова знайшла вихід:
— Треба переселити Гординську до Діни, — двоє дівчат можуть пожити разом, — а кімнату віддати завгоспу.
Літовченко пожовк зі злості:
— А у вас, Ніна Макарівна, дві кімнати. Ви могли б «временно» віддати одну.
— У мене сім'я — четверо чоловік. — Мозгова глянула холодно на Григорія. — Як вам жалко, беріть Гординську у свою кімнату, — живете ж разом, — це ж ні для кого не секрет, усі знають. Так вам і зручніше буде.
Директор схвально кивнув головою.
Літовченко дивився на Ольгу, яка аж «горіла». Хотів хоч трохи порятувати її, підтримати її «честь»:
— Ми незабаром розпишемось, ось тоді й житимемо разом, — почав, але його перебив свист сирени — це приїхала пожежна машина. Разом з пожежниками прибули і газовики, які оглянули всі печі та газові труби. Вони сказали, що через поганий стан газопроводу подача газу в будинок припиняється. Занепокоєні мешканці запитували, чи на довго, а у відповідь почули:
— Хай директор заготовляє труби і перераховує гроші. Квартиранти неспокійні верталися у свої кімнати. Григорій
сказав Ользі:
— От, і ми змушені розписатися. Тут, я думаю, вже нема як відкладати. Завтра ж повеземо заяву.
— Ні, Грицику, ні, — просилася. — Я не можу, це несподівано, я ще повинна спитати... у своїх...
Тепер Григорій уперше подумав, що мусить же бути у неї якась сім'я, — адже їздила кудись під час канікул. Певно, є батько, мати, рідня.
А вона боїться показати його!
Соромиться ним!
Образився. Почувався ще більш приниженим, ніж після допиту в райвно. Тож ще раз виправдався болем голови і йшов до своєї кімнати.
Пішла за ним:
— Грицику! Любий! Не гнівайся! Ти ж бачиш, що нам не суджено бути разом!
Завернув і пішов з нею, щоб провести останню ніч так жорстоко перерваного медового місяця у її «райській» кімнаті.



Розділ XIII

Ногін з сім'єю не схотів іти «нагору», поселився у кімнаті Діни Бабець, а ту перевели до Гординської.
Діна вселилася тільки з одним «чемайданом» і старою канапою, голі пружини якої були прикриті старою фуфайкою. Тим не менше, вона потрактувала все майно Ольги як своє: використовувала не питаючи чайник та іншій посуд, а коли Гординська була на уроках, то лягала на її ліжко «віддихнути». Вважала, що так має бути: «все належить усім».
Ця дівчина мало уваги приділяла професії, трактувала роботу з глухонімими як щабель для дальшого сходження, була комсо-молкою-активісткою і співала під власний акомпанемент на балалайці:
«Мрьот в наши дні С каладухі рабочій...»
Крутила також і наставляла на повен голос радіо, аж Ольга не витримала, сказала, що радіо не її, а Літовченка, і віднесла приймач до сусіда.
А Літовченко почувався як кинутий з рожевого сну у сіру дійсність — так раптово і несподівано для нього все зіпсувалося.

Пішли грудневі морози, а що директор не дуже поспішав з ремонтом газового опалення (він мешкав у малому крилі палацу, а там газ був), у кімнатах з нещільними вікнами і дверима не можна було втриматись. Квартиранти збирали у парку сухе листя, рубали напівзогнилі колоди і розводили сякі-такі вогнища у варильних печах, що були у кожній кімнаті. Печі були непристосовані для дров, дим вертався на кімнату, кіптява осідала на посуд і на стелю.
Григорій ще разів два просив Олю подати у ЗАГС заяву і переселитися до нього — втекти від нахабної Діни, але вона вперто відкладала: «після нового року». Та, коли Діна чергувала на групі, вона брала Грицика до себе, і вони тікали від холодної дійсності у тепло свого кохання.
Цього дня Літовченка не було на уроках в його класі. Через директора його викликали по телефону у райвно з інструкцією не розголошувати, куди він поїхав.
У райвно його направили в другий відділ[20], що знаходився поверхом вище.
— Чого вони ще від мене хочуть? — таки колотилося трохи у нього серце.
Був той же, вже знайомий слідчий, цього разу звертався до Літовченка на «ви», серйозно задавав «стандартні питання» і чекав серйозних відповідей. Григорій не вдавався до жодної «самодіяльності», відповідав чітко і коротко. Каґебіст пройшовся по всій біографії Григорія, уточнивши ще, чи є у нього знайомі за кордоном.
— Ну, спасіба, — підсумував і ніби ненароком кинув, — а як давно ви знаєте Гординську?
Від несподіванки це прізвище кілька разів відбилось ехом у голові Григорія:
— Ми... ми... разом... працюємо в інтернаті, — відповів розгублено.
А слідчий вийняв з внутрішньої кишені плаща-кожанки фотографію і подав хлопцеві:
— Це вона?
Григорій глянув. Це було фото зовсім незнайомої дівчини у косичках, переплетених короною на голові. Заперечив:
— Це не вона.
— Ольга Андріївна? — кинув слідчий.
— Ні, не Ольга Андріївна. Це якась інша. Я не знаю її. — Поклав фотографію на стіл.


— Харашо! — Кагебіст взяв знімок і засунув між папери, що лежали в папках на столі. Він встав, чим дав зрозуміти, що візит закінчений.
Літовченко вийшов і не міг отямитися:
— Чого мене викликали?... Що це за Гординська на фотографії? Чому слідчий назвав ім'я, по-батькові Ольги?... Найпростіше буде спитати у неї самої, — думав, але ж... той самий агент взяв у нього підпис про мовчання...
Не міг зрозуміти нічого.
Ольга вийшла, коли відчиняв ключем двері:
— Де ти був, Грицику?
Те Грицику було в цій ситуації зовсім не на часі, якось ніби вразило його:
— Та... мав зустріч з одним... земляком... у районі...
— І уроків не проводив!
— А хто мене заміняв? — хотів змінити тему.
— Мозгова, звичайно. Це ж найвищий спеціаліст у школі в усіх галузях, — говорила з насмішкою, а він знову відчув іронію несвоєчасною.
— Ти сумний, Грицику? Щось трапилося?
— Та ні, я просто голодний, не снідав навіть.
— То ходи до мене, я маю хліб, тушонку.
— Ні, ні, я зразу на обід! — так не хотів, щоб Ольга відчула зміну в його поведінці, але не міг нічого вдіяти з собою — засіла в голові ще одна якась Ольга Андріївна Гординська.
Літовченко знав, де батьківщина Ольги, де вона народилася і жила, поки не пішла вчитися у Львівський інститут. Не раз розглядав її паспорт, адже мали розписуватися, тож тихцем готував документи. Правда, метрики[21] у Ольги не було, мала привезти її після зимових канікул. Тепер він подумав, що найпростіше буде йому самому поїхати у містечко В. і розплутати це непорозуміння. Поїхати, власне, по ту метрику.
В найближчу неділю трохи поїздами, а трохи пішки добрався до В.
Мале містечко між горбами виглядало сонним чи навіть мертвим. Кілька більших будинків, костел і церква, два замкнені при неділі магазини. Григорію видалось, що він даремно приїхав, бо тут не «всі знають усіх» — як це буває у селі. Було холодно, і старенькі чоботи не захищали від морозу. Ішов центральною вулицею і думав, де можна було б зупинитися, поки не побачив вивіски «Чайна».
Увійшов. За всіма столиками було порожньо (була обідня го-

дина), крім одного, за яким два червононосі і сивоголові дядьки попивали далеко не чай.
Присів до них. Офіціантка неквапно принесла третю склянку:
— Берете горілку? — спитала байдуже.
— Налийте сто грам!
Коли закусив свою порцію куском хліба, підхмелені дядьки з довір'ям глянули на нього:
— Чо так мало? — спитав один з них.
— Мені на поїзд, поспішаю, — відповів Григорій.
— Ти не тутешній? — спитав другий дядько.
— Я... зі Стрия, — збрехав, тут десь моя родина має бути... Гординські, — рискнув.
— Котрі Гординські? Андрійові?
— Так, Андрійові, де вони мешкають? Дядьки глянули один на одного:
— То тебе, видко, довго не було, що не знаєш.
— Довго... а що з ними?
— Та їх вивезли, за хлопці вивезли, тай доньку стратили.
— Двоє дітей стратили, — уточнив другий дядько, жалісливо помахуючи головою.
— Котру доньку? — на видиху питав Григорій.
— Та їдну-но мали — Олю. Втопиласі, як втікала.
— Біднєтко не хтіло їхати на Сибір, скочила у річку, а жи прибула дуже, то вир ї затєгнув. Ти ї знав?
Хлопець слухав і не міг зрозуміти того, що чув. Треба було відповісти:
— Знав ще малою... мене довго не було...
— Інститут якурат скінчила ві Львові, на роботу мала йти, а ту — вивіз, — уточнював розжалоблений дядько. — Стара Гор-диньска — то моя далека родина — з Козакевичів.
— А їх хата? — ще спитав Григорій.
— О! Хата не стоїт, зара заселили, бо понаїжджило їх сюда — кажу тобі, — коментував веселіший дядько.
А другий додав жалібно:
— Позаймали всі хати по вивезених, зі всім добром позаймали...
Недаремно їздив Літовченко. Вже знав, що Ольги Гординської нема — вона втопилася.
А хто тоді його кохана? Його наречена?
— Це якась диявольська помилка, — думав, — Може вона не потонула? Але ж!... фотографія Ольги Гординської — дівчини з косичками? Спитати прямо її?
— Нізащо! Це б визнати, що шпигував, копався у її минулому!
— У чиєму?
— У дівчини з її ім'ям, що кинулася у вир, щоб не їхати в Сибір?
— У Олі — його найдорожчої, наймилішої...?
— Може, треба розповісти все: що питали про неї, а показували фотографію іншої...
— Лякати її?
— Вона ж і так налякана. Збудила його криком котроїсь ночі... і вже не вперше...
Такі думки мучили Літовченка всю дорогу, поки пізно ввечері не добрався додому. Скрізь було тихо, світла погашені.
— Що то вона тепер робить? Спить? Спить і навіть не підозрює, які хмари громадяться над нею. Над нею? А може це — не вона?
— А хто?
Цілу ніч лежав без сну, а вранці, як вийшов з кімнати, побачив її в коридорі. Чекала його, спершись на підвіконня. Підбігла з переляком у очах:
— Де ти був, Грицику?
— Я ж тобі казав... земляк...
— Цілий день тебе не було, цілий день... міг сказати, попередити... я так боялася... за тебе...
— Та чого? Мені що? Не треба боятися... Ось я вже тут. Ішли разом на уроки. Коли доходили до учительської, ледь
чутно спитала:
— Ти мені кажеш правду?
Тут двері вчительської раптом з тріском відчинилися, хтось вискочив, обурено викрикаючи претензії на адресу дирекції, тому не чути було, що відповів Григорій.



Розділ XIV

Тепер Літовченко мимоволі дивився на Ольгу як на чужу, особливо, коли вони були серед людей. Він стежив за її поведінкою, і все більшою загадкою ставала для нього плутанина з прізвищем. Бачив, що її відношення до нього теж змінилось — неспокійно ловила його вивчаючі погляди і ставала все більше замкнутою.
Нервове напруження, якого не можна було зняти, притупило пристрасть Григорія, а вона, відчуваючи збайдужіння, теж почала уникати його.
Та були хвилини, коли хлопець при її наближенні забував все, що сталося, хотів простягти руки, обняти її і опинитися в тому раю, якого не забув.
Така двоїстість була невиносима.

Готувались до новорічного свята. Впоперек під стелею у найбільшому залі палацу вже висіли величезні цифри «1953», намальовані і вирізані Літовченком, глухонімі учні по класах виготовляли паперові прикраси на ялинку та вирізали сніжинки на вікна. Дирекція закупила новорічні солодкі пакети для учнів, а профспілкова організація — для дітей працівників школи-інтер-нату.
Літовченка з Турчаком та Гучком послали вирубати кілька деревець у ліску над річкою.
Лісок стояв холодний і сумний під важким мокрим снігом, під його тягарем безсило опустили віти смереки, з-поміж стовбурів яких проглядало сіре як олово небо...
А тоді?
Тоді смерічки привітливо кивали їм вітами, живичний запах упивав, а між стовбурами просвічувала яскрава осіння синява!
Коли це було?
Недавно... а здається — вік!
До болю в серці захотілося повернути те золоте минуле, перекреслити гірке сьогоднішнє...
— Ні, не можу я далі жити у такому дикому непорозумінні. Поговорю з нею. Може все виявиться нещасним збігом або плутаниною. І все буде так, як перше!
В останній день грудня з'їхалися батьки забрати своїх, обдарованих ласощами, дітей на канікули додому, чути було піднесені неартикульовані вигуки глухонімих.
Ольга прощалася з учнями свого класу. Вони прив'язались до вчительки, тож показували батькам жестами, що вона «наша», мигикали по складах «Ол-га А-ді-і-на», підсилюючи сказане дак-тильними буквами[22]. Батьки кланялися вчительці, тиснули їй РУку.
Літовченко спостерігав за цим прощанням і, коли останній учень відійшов, а Ольга зосталась сама, рішуче підійшов до неї:
— Ось і канікули. То коли ти поїдеш по метрику додому? Глянула на нього і щось блискуче як сльоза засвітилось у її
очах:
— Ти не вмієш брехати, Грицику!
— Олю, ти мені поясни...
— Поясни мені ти... ти обманюєш мене! — повернулася і пішла. Йому здавалося, що пішла до їдальні, отже і він пішов туди з
наміром продовжити розмову і конче дізнатися правди. Але Ольги у їдальні не було. Не було її зовсім на обіді, не бачив її ніде, не з'явилась навіть на нараду при директорі, на якій чітко поставлено вимогу: канікули — для учнів, а вчителі мають щодня бути на роботі!
Затверджено розклад чергувань з дітьми-сиротами, які залишилися на канікули в школі, складено графік нарад і засідань і попереджено про стопроцентну явку на січневій районній нараді вчителів, яка традиційно збігалася з Різдвяними святами.
Під кінець наради Мозгова безадресно спитала:
— А де Гординська? Нарада до неї не відноситься?
— Мабуть, захворіла, — сказав невпевнено Літовченко.
— Має адвоката, — засичала іронічно Макарівна.
— Вона ж не пропускає нарад без причини, — заступався Григорій.
— Хай, я з'ясую, — махнув рукою директор. — От Діна Бабець на комсомольських зборах — це ми знаємо. Вияснимо і з Гординською.
Це прізвище знову якби кольнуло Літовченка. Спішив додому з'ясувати, де Ольга. Діни нема, отже вона, певне, сидить сама... нещасна, перелякана, зраджена ним. Адже нечесно поступив з нею, — треба було зразу все вияснити, а не цуратися її. Бо, справді, останнім часом цурався! Може думає, що не кохає її. Не кохає? Господи! Як не кохає? Вона ж для нього — все...
Але... хто вона?
Підходив до будинку, коли надбігла Лена:
— Гриша, біжи, хай директор визиває скору. — Оля вистрибнула з вікна!
— Як вистрибнула?
— З вікна, на город! — Медсестра, побачивши, що Григорій стоїть як вкопаний, сама побігла до школи.
Літовченко як сонний обійшов будинок і побачив, що на снігу лежить вона. Аж тепер підбіг. Була мертво бліда, непритомна. По сирому снігу коло її колін розтікалась червона пляма крові, нахилився, поклав руку на бліде чоло, відчув слабий пульс — жива!
Підкладав руки під її плечі і коліна, щоб підняти її, коли наввипередки підбігли ласі до сенсацій. Сіроженко радив почекати швидкої, бо «обморок швидше проходить на свіжому повітрі, тільки треба, щоб голова була нижче тулуба», жінки хапались здійснити цю умову, висмикуючи з-під голови дівчини зелений бур'ян, що зберігся під снігом.
На швидку годі було довіле чекати, Гучко запряг коні, Ольгу поклали на віз, підмостивши трохи сіна і вкривши (пальто принесла Діна), та повезли до амбулаторії.
Григорій відрухово кинувся бігти за возом, але оглянувшись і угледівши насмішливі погляди, зупинився і пішов до себе.

Він відчув, що права рука його якби стерпла. Глянув: долоня, манжет сорочки та край рукава піджака були у крові, що кріпла і стягувала шкіру. Мив руку і прав одяг і не міг позбутися підсвідомого неспокою, що поступив не так, як треба. Вона покалічилась, побилась, а він тут — спокійно відмиває кров... її кров!
— Господи! Що я роблю? Вона, може, помирає, а я тут — мию руки.
Кинувся до вішалки, насилу натягнув пальто на мокру сорочку і, навіть не застібаючись, побіг.
Побачив віз — то вертався Гучко (по дорозі зустріли швидку і Гординську взяли до району, до шпиталю). Григорій побіг далі, але за хвилину оглянувся і крикнув:
— Гучку! Я вернуся з вами!
Сів біля їздового, мовчав, держався ручиці, бо мерзло, і колеса совались по дорозі від одного рова до другого.
— Завтра відпрошуся в директора і поїду в район — подумки заспокоював себе, — вона ж не помре, все наладнається... Я її ніколи не покину... Як це було? Я сказав, що не покину її, а що тоді сказала вона?... Спитала: «Не покинеш хоч би що?»... А я відповів словами пісні: «Ніхто нас не розлучить, лиш Бог і смерть одна»... Я не покину її — хоч би що!
І знову відчув, що шкіра на його правій руці терпне.
Наступного дня Гнатюк ласкаво дозволив відлучитися зі школи, ще й наказав передати Ользі Андріївні привіт від усього колективу, і Літовченко поїхав до районної лікарні.
При вході на запитання сторожа, чи він чоловік хворої, відповів «так» і йому пояснили, що у цьому відділі (гінекологія) до хворих не пропускають, але буде викликана чергова сестра, яка «все скаже». Коли сестра прийшла, Григорій спитав:
— Вона помре?
— Чого має вмирати? — відповіла та, — неудачно впала, видно, посковзнулася, добре потовклася і стався самоаборт.
— Що сталося? — перепитав.
— Самоаборт, викидиш. Дитини не буде, але вона за днів п'ять поправиться.
Літовченко не вірив власним вухам: «Дитини не буде!» Його дитини! А тут навіть не знають, що вона кинулася з вікна другого поверху, думають — впала... Чому це зробила? Чому вбила дитину — дитину їхнього кохання?
— Дозвольте мені побачитись з нею! — просився.
— У нас відвідувачів не пускають — це таке відділення. Заборонено. Всяка інфекція і таке інше...

— Кажете за п'ять днів? За п'ять днів вийде?
— Я ж вам кажу. — Пожаліла його: Ви можете передати записку.
Знайшов у кишені кусок паперу, медсестра подала олівець. Написав:
Олю! Не переживай, я з тобою. За 5 днів приїду і заберу тебе додому. Гр.
А внизу дрібними буквами дописав: «Пробач мені».
Медсестра відійшла з запискою, а він ще довго стояв — чекав. Чого чекав? Може відповіді? А може відмовили ноги...
Все скидалося на сонне марево: мав дружину (хоч незаконну, але кохану). їхня любов зродила дитину, яка десь літом уже побачила б світ, зробила б їхнє життя потрібним. А що вийшло? Нічого! Все пропало! Лишився тягар, гіркота від втрати, докори сумління, що,, мабуть, винен він, що не так повівся, що не вберіг ту найдорожчу, ту єдину в світі від відчайдушного кроку. Адже вона кинулася з вікна, щоб покінчити з собою.
Чи... щоб стратити дитя?
На другий день була педрада. Григорій думав, що вся увага буде сконцентрована на ньому, але помилився. Найважливішим був розподіл навантаження на ІІ-ге півріччя. Почалися сварки. Чути було викрики: «Хто більше гавка — у того більша ставка!» або «Забирайте, забирайте собі все! Ви ж начальство!»
Літовченко того не слухав. Безупинно вертілося у мозку одне: «Чому вона це зробила? Чому перекреслила все?»
І раптом на фоні сварок за години він пригадав: таж вона — не вона! Вона — не вона і тому ні розписатися з ним, ні народити дитину не могла! Господи! Що це за така жахлива тайна, що зв'язала її та викинула з вікна?
Не міг ні їсти, ні спати, а на четвертий день поїхав до шпиталю упевнитись, чи випишуть її завтра. Знав уже процедуру, на вході попросив викликати дежурну сестру.
Це не була та сестра, з якою він того разу розмовляв, якій давав записку для Олі.
— Ви до кого? — спитала.
— Гординська, Ольга Гординська. Чи скоро її випишуть?
— Гординську виписали сьогодні, — інформувала байдуже.
— Як? І вона пішла пішки?
— Та ні, машина забрала.
— Яка машина?
— Я не знаю. Я прийняла зміну, коли її вже не було. Раненько виписали.

Літовченко стояв і думав: чи це йому сниться, чи це наяву? Хто її повіз? Якою машиною? То що — вона вже дома?
У першого зустрічного спитав, котра година, з'ясував, що зможе встигнути на поїзд і подався до залізниці.
Був так втомлений від несподіванок і безсонних ночей, що задрімав у кутку при вікні. Коли прокинувся — побачив, що проїхав свою станцію. Треба було їхати потягом до кінця, а потім вернутися назад.
Він загорнувся у своє стареньке демісезонне пальто як у повивач і заснув. Спав гарячковим сном: кидало у жар, а то морозило, але виснажений мозок уже не працював.


ЕПІЛОГ
Те, що забрали Гординську, більшого враження не справило. Про це всі знали, але не говорили, бо про таке говорити «опас-но». Одна Ногіна вирвалася по-дурному: «Я сразу подозрєвала што-то нєладноє». Натомість ніхто не говорив, але всі знали напевно, що Гординську видав Літовченко. Відповідно, зовсім змінилося відношення до нього. Всі ставилися до художника-самород-ка з повагою і певним острахом. Директор став величати його Григорій Опанасович і ніхто з колективу не наважувався більше звертатися до нього фамільярно на «ти». Тільки Мозгова продовжувала трактувати Григорія звисока та іронічно.
А він у свій вільний від роботи час малював, і говорили, що кінчає велику картину «Жєньщіна і тігр», за яку в районі пообіцяли йому тисячу рублів. Це енергійно заперечував Сіроженко. Казав, що бачив сам, як «цю сороміцьку картину Літовченко порізав ножем, а потім спалив — точно спалив, бо від масляних красок ішов вонючий дим».
Після ревізії у квартирі Гординської Діна закріпила за собою все її майно і спала в її ліжку з хлопцем, якого підшукала собі у селі на комсомольських зборах.
Мозгова перейшла на клас переростків, Зіні повернули її місце, а години підмінного вихователя розділили справедливо між усіма. Так що несподівана вакансія пішла тільки на користь колективу.
А все інше у школі-інтернаті текло звичайним руслом: збори, наради, семінари по графіку. Правда, Кузьменчиха час від часу натякала: «При моєму таке б ніколи в школі не трапилося», але Гнатюка ніхто ні в чому не звинувачував — він продовжував носити під гімнастеркою свій наган і безоплатно користати з інтернатської кухні.

Все до кінця вияснилося, коли в лютому місяці до школи приїхала поважна комісія з партійних та освітянських керівників області. Зібрано всіх педпрацівників для ознайомлення зі статтею, поміщеною у Львівській газеті «Вільна Україна» .
Стаття займала цілих дві сторінки і знайомила з антидержавною шкідницькою діяльністю націоналістичної злочинної групи — «охвістя» заокеанської ОУН. Автора статті найбільше обурювало те, що в цю групу входили студенти львівських вузів. Студенти, яким радянська влада дала доступ до освіти! Злочинна група, звичайно, була ліквідована, а її учасники покарані по закону.
У цьому місці представник обкому партії перервав читання і поклав газету на стіл, щоб засвідчити своє схвалення оплесками. Його негайно ж підтримав педколектив.
Як стихли оплески, газету взяв представник облвно:
«Деякі злочинці втекли від правосуддя і перейшли у внутрішню еміграцію. Ці люди скривалися під чужими прізвищами і, використовуючи підроблені документи, продовжували виконувати вказівки своїх заокеанських патронів. Але, завдяки пильності радянських громадян, усі злочинці знайдені і будуть покарані згідно статті карного кодексу СРСР «Зрада Батьківщини».
Під час читання вчителі переглядалися, помахували головами, мовляв: «Он воно що! От хто така Гординська! Недаром так недолюблювали її всі у колективі!»
А коли вийшли зі зборів, у коридорі Калюжна наздогнала Літовченка і похвалила його:
— Маладєц, Гриша! Разоблачив цю бендеровку. Ой-да маладєц! Потім Сіроженко казав, що Літовченко плюнув тоді Калюжній
«у саму пику», але Сіроженкові не вірили, бо того, крім нього, ніхто не бачив.
А Калюжна повторяла при кожній нагоді:
— Гриша і Валя незабаром розпишуться. От побачите! Ще тільки невідомо коли: чи літом, чи в новому навчальному році.
Зима тиснула недовго. Вкінці лютого вже ніде не було снігу, між сухою травою на коротких ніжках зацвіли маргаритки, на кущах верболозу над річкою розпустилися котики. Старожили казали, що це віщує пізню весну, бо «як у лютім морози — готуй вози, а як розтане — готуй сани».
І справді, у березні знову повіяв морозний пекучий вітер з північного сходу і гола земля взялася грудою. Голі осокори та тополі насмішкувато дивились на обмерзлі верболозові котики, що обсипались з гілок.
Калюжна вбігла в учительську:
— Танцюйте, дєвочки! До восьмого марта привезли крупу — всім по три кілограми!
Дєвочки натхненно заворушились, шукаючи гроші та завбачливо підготовані полотняні мішечки, коли в учительську ввійшов Гнатюк. За ним з папкою під пахвою похнюплений ішов По-півняк. Обличчя обох були дивно змінені, незвичайно неспокійні.
— Помер товариш Сталін, — шепнув завуч.
— Хто? — обличчя Калюжної ще ніколи не мало такого тупого виразу.
її штовхнули ліктем:
— Дура! Глуха, чи що?
Директор повільно підійшов до стола, м'яко підняв ліву руку, легко опустив її на стіл:
— Товарищі! Сьогодні відійшов від нас наш вождь і учитель, — голос Гнатюка ставав все більш патетичним, — помер Генеральний секретар центрального комітету комуністичної партії, генералісимус — Йосиф Вісаріонович Сталін.
Калюжна приготувалась плескати, але вчасно спохопилась і тільки зойкнула. Всі інші опустили голови.
Директор непевним голосом давав розпорядження відносно громадянської «паніхіди», що відбудеться у сільському клубі.
Плели вінки, шили жалобні пов'язки. Колектив школи-інтер-нату у повному складі ішов до села.
У сільському клубі на широкому, вкритому червоним полотном столі стояв серед вазонів, поперев'язуваний чорними стрічками, величезний портрет Сталіна у світлому, прикраіпеному золотими зірками героя, мундирі.
Довкола з жалобними пов'язками на рукавах, зі схиленими головами, у скорботній задумі стояли представники райкому та місцеві партійні й комсомольські функціонери, розставлені в залежності від рангу ближче або далі від імпровізованого катафалка. Решту місця у залі займала «чернь», залишаючи вільним прохід від дверей, засланий кольоровою доріжкою.
Мертва тиша стояла у залі, коли враз на цю доріжку кинулася Діна Бабець, впала на коліна і так повзла до портрета, чергуючи пискливе завивання з розпачливим криком:
— О батьку наш! На кого ти нас покинув?
Сльози Діни падали на кольорову доріжку, випозичену у школі-інтернаті для глухонімих дітей до жалобної церемонії.




1. Фройд Зігмунд — основоположник психоаналізу.
2. МК — місцевий комітет.
3. Посядлосьць — (поль.) маєток, помістя.
4. У СРСР було Міністерство Народної освіти.
5. Сутерина — півпідвальне приміщення.
6. Оксана Петрусенко — співачка, «український соловей», померла молодою.
7.Семирічка — неповно-середня школа
8. Сурдопедагогіка — спеціальність, що готувала вчителів для школи глухонімих.
9. Підлітків у шахтах використовували для закладання вибухівки; вони повзли у задане місце, потім швидко поверталися, бо ударна хвиля вибуху несла шматки вугілля, що вбивалося у шкіру.
10. «Чорний ворон» — автомашина, яка забирала політичних у тюрму (переважно вночі). 
11. Вставати! 
12. Не розумію! 
13. «їсти» розумієш? 
14. Розумію, розумію.
15. Союзники — антигітлерівська коаліція.
16. Злотий — назва польських грошей. 
17. «Цястечка»(поль.) — тістечка.
18. ВКП(б) — Всесоюзна комуністична партія (більшовиків).
19. Генералісимус — найвище військове звання.
20. Т. зв. «Другий відділ» — відділ, підпорядкований КДБ.
21. Свідоцтво про народження.
22.  Дактилологія — алфавіт на пальцях, яким користуються глухонімі.