1. НА ПІДСТУПАХ
 

Козак Денис Троян говорить впівголосу, крадькома, ніби боїться, щоб хтось не почув, — така вже вдача.

 — Комуною жити хочу... Хі-і-хі-хі!..

І його руде, чотирикутне обличчя, посеребрене миршавою падалицею вус і бороди, кривиться в загадкову посмішку.

За цією посмішкою Юхим Постолака ніяк не може розібрати, чи Троян жартує, чи ніяковіє. Денис звично, як стрілець, примружує ліве око й запитливо зупиняє погляд на Юхимові:

— Не віриш? Хі-і-хі-хі!..

— Та як же це?

— Дуже просто...

— Шуткуєте?

— Які ж тут шутки?..

— Думаю, що такого хазяїна, як ви, в комуну й ціпом не заженеш! Троян заперечливо крутить головою:

— От і помилився ти... Помилився, кажу... Ну, в комуну, не в комуну, а в колектив піду. От на зло всім і піду!

Провесінній, дощами напоєний, вітер рвучко гасав станичними порожніми вулицями; він кошлатив, бавлячись, солом'яні стріхи, гойдав голі віти дерев, мов сварився на когось, закрадався в пазухи, дмухав, жируючи, в уха.

Юхим умостився зручніше на лавці, щільніше обгорнув поли сірої салдатської шинелі й натягнув на вуха витерту плетянку, що лишилася від недавно зниклих, сполоханих пострілами днів. Дивився на калюжу води, як вітер гнав по їй брижі. На його ще не старому обличчі, з високими вилицями й дебелим, ледь горбастим носом, що спереду поринав у гречаний кущ вусів, застигла загадка:

— Хто зна, може й так?..

А Троян говорив уже серйозно й поважно:

— Колектив організуємо... Ти чуєш, як ворушиться станиця, як стугонить земля? Ти бачиш, скільки до неї рук тягнеться? Поглянь, яка шеремеція йде — в артілі, в колективи, в комуни народ горнеться — заради неї все, землі... Шутка сказать — переділ! Ні, брате мій, таке пішло, що без колективу не можна... Що, не правду я кажу?

Постолака похитав головою.

— Отож... А ти сам хіба нікуди не пристаєш? — знову Троян.

— Я? Звісно, думаю. Як же мені ту землю осісти з голими руками? Та от підходящої партії не знайду. Збираються там — один босий, другий голий, хоч нa  Йордань веди... Ненадійна капелія, безхудобна...

— Да... Воно і в комуні, як є тягало, то й життя сало, а немає соб-цабе, то сам не запряжешся.

Троян перекинув погляд кудись далеко, через присадкуваті хати, де на обрії клубочилися сизі хмари. Дивився, мов пригадував щось, чи вираховував якусь складну задачу. Нараз повернувся до Юхима незграбно всім тулубом, закутаним у критий вовнястий кожух.

Знаєш що? 

Постолака настороживсь.

— Приставай до нашого гурту... В нас і реманент, і худоба, зразу діло поведемо. Чого тобі валандатися з пролетарією?

— Та ви таки насправді?

— Ну й чудило!.. Я тобі кажу!... Я, Денис Троян! Чи ти мене й досі не знаєш?

— Оце так факт!.. Пристати — воно не штука. Та... Ну, одно слово, якось не до пари.

З-під сизих Юхимових вусів зірвалася дражлива посмішка. Троян поспішив на виручку:

— Скісняєшся, що наймитом моїм був? Пусте! Усі скоро в наймах будемо.

— Сами й наймити, сами й хазяї, верно! — згодився Юхим. — Хто ж і хто з вами? 

Для більшої очевидности Денис рахував, пригинаючи палець за пальцем:

— Я, брати — Корній і Терешко, Іван Бабій — з вищої перії, ну й з пролітарської публіки Мотря Біловусиха, городовичка[1], Панько Сиволоб — козак, і ти будеш. Підходяща «комуна» вийде.

При слові «Мотря Біловусиха» Юхимові кров гарячою цівкою бризнула в грудях і потекла дражливими колючими струмками по всіх жилах. «Невже це та сама Мотря?» — подумав. Ім'я пам'ятав добре, а от прізвище?.. Хотілося розпитати Трояна, та почував якусь неупевненість і зніченість, — самому соромно стало.

Троян замовк, чекаючи на відповідь.

По небу отарою кудлатих овець бігли хмари; бавилися, підштовхували одна одну, то змішувалися, то знову кидалися врозтіч. Порскала дрібненька мжичка. З-під тину збігали пустотливі струмки й серед вулиці зливалися в один, що говіркою змійкою пробивав собі дорогу на низ, за станицю, де починала бутніти весняними водами невеличка степова річка.

З Юхимових уст сповзла нерішуча посмішка, й лишила по собі насторожену серйозність.

— Все ж таки даруйте мені, Васильовичу... На віщо здався вам отой колектив? І вам, і Корнієві, і навіть Терешкові. Ну, нам, голякам, одне діло, а ви — хазяї. Невже ви без його гірше житимете?

Юхимові хотілося більше випитати в Трояна, а той усе говорив якось натяками й не хотів розкривати душу до дна. Троян аж об поли вдарив — скажи, вчепився!

– Ну, от слухай же... Одкувала зозуля на вербі, тепер на коноплі пошилася. Не ті порядки, Юхиме, пішли. Скажи на милість: власть — вона для чогось є?

— Та власть же вас не гонить у колективи? Вона не забороняє вам хазяйнувати й так?

Троян поклав руку на Юхимове коліно й лагідно примружив око.

— Слухай, чи не вважаєш ти мене за якогось чудака? Як мені кажуть «ходи в двері», так невже я попруся в вікно? Колектив... Що я теряю? Ну, що я теряю? Землі в мене не однімуть, реманентові я хазяїн. Що не гнутиму спину за трьох нелуплених дурнів та дітвору не мучитиму? Та хай його мама мордує! А потім, правду тобі кажучи, беруть таки нашого брата-куркуля добре за зябра. Багатіти — забудь, та й нащо воно здалося, хіба я так не проживу?

— Нуда... нуда... — погоджувався Юхим, а думка копирсалася в Троянових словах: чи такі вони й навиворіт, як на лице? А по тому заговорив:

— Колектив... Тепер воно й дурному по розуму прийшлося. Хіба ми не бачимо? Он Стоянівці, що зайняли Бурсаківську якономію, хіба не живуть? Пшениця —очерет. Худоба — табунами. За межі не б'ються. Два трактори ходить. Та що там!..

Махнув рукою і замовк.

Троянові заблищали очі: 

— А головне, — трактор. Сів, полоснув... Ріллі тієї — море розілляти, і без худоби, і без людей. Якби то одному можна трактора, давно б я свічку за совітську власть... Ге, ти понімаєш, що то за штука — трактор?

Денисові якось аж не терпілося; йому так жваво бігали очі, що здавалося, ніби він уже сидить на тому тракторі та без звички не знає, куди його повернути, щоб чогось не накоїти.

Ех, матері його кочерга!.. Хі-і-хі-хі!..

Сонце причаїлося десь за швидкими хмарами й далеко на півдні, над обрієм, спустило пасма дзвінко натягнутих струн. Вітер вдарив по них хмарою, і вони задзвеніли далеким акордом рясного дощу. Повіяло вогкою таллю.

Юхим загорнув жолобком цупкий папір і насипав самосаду.

— Це ви просто, Васильовичу, мене теє... їй-пра!..

То як же? Пристаєш? Для тебе, наче, ваканція підходяща.

Постолака нерішуче зрушив плечима.

— Е, бачу, ти ще й покарьожитися любиш. Ти, брате мій, забудь за старе, що «куркулями» та «гамселами»[2] раніше дражнилися. Тепер рівноправія, і усіх підрізали, підстригли...

Троян устав із лавки і, обережно беручи під пахву Юхима, добряче заглянув йому в вічі:

— Якщо ти не цураєшся мого хліба-соли, підемо до хати... Помаракуємо, може воно в нас щось і витанцюється.

Юхим нічого не сказав. Він тільки гмукнув і, чалапкаючи важкими рудими чобітьми, пішов, підтримуваний Денисом, до козакової хати.

 

II
 

У великій Трояновій хаті панував святковий настрій.

Троє білявих дівчаток, майже підлітків, і мизатий, із заїдами хлопчик-семиліток — на лежанці колом. Вони весело щебетали, лускаючи насіння, та все поглядали до столу й часом вибухали цілою зливою реготу. Там, край столу, сидів парубок років дев'ятнадцяти, кароокий, смаглюватий, і чуб йому звисав чорною, настобурченою кульшею, яку розгорнув сильний подув вітру.

Загалом у його зовнішності не було нічого спільного з тими дітлахами. Поруч парубка сиділа перед букварем кирпатенька дівчина з гострим тонким підборіддям й туго пригладженим русим волоссям, заплетеним у товсту косу.

— Ну, читай же, Ксенько! — заохочував парубок. Дівчина, нагнувши голову майже до самої книжки, читала:

— С-о-со-б-а-ба-к-а-ка.

— Що вийшло?

— Капуста... — нерішуче промовила дівчина й підвела голову.

А на лежанці знову регіт. Ксенька ляпнула по плечі парубка й собі зареготала.

— Андрію, ну скажи, щоб вони не сміялися, — звернулася вона до свого вчителя. — Хіба його все зразу розбереш?

Тоді одчинилися двері й до хати ввійшов Троян із Юхимом.

— Це вже мені не наравиться, ох, як не наравиться...        Скривився Денис і заскалив око, що майже зовсім заплющилося. То була недобра ознака, і її добре знала Ксенька, а тому раптом зніяковіла.

— От бач, Юхиме, які тепер наймички, замість, щоб хазяїну догоджати та покликати обідати, вона до хлопця залицяється.

Андрій похнюпився, а кульша настобурчилася ніби ще більше:

— Ви вже й «залицяється». Азбуки вчу її. Ну, не потрапить до діла, й сміється.

— Азбуки, азбуки... знаємо ми цю азбуку... Обідать, Ксенько, нам у вищу хату (так звав Троян світлицю, що виходила на горішній бік садиби). — А тоді до Юхима:       — Погано, брате, без старої, хоч би вже дочки скоріше виростали. Ех-хе... Бач, женився двічі, а на старість нікому допуття й борщу зварити.

Дівчина миттю згорнула книжку й кинулася до печі.

Юхим обережно струсонув від дощу шапку й повісив її на кілочку коло порога. Стягуючи важкими чобітьми солому, що нею була притрушена долівка в хаті, наблизився до парубка.

— Здоров, Андрію! Давненько я тебе не бачив. Що ж ти їй неграмотність ліквідіруваєш? Це харашо...

І поручкався валкувато, по-мужицькому, слабко діткнувшися Андрієвої руки.

— Та так-собі...

— Ге, він у мене камсамол, хіба не знаєш? — не без гордощів промовив Троян. — Вчить і вчиться... День і ніч вчиться. А книжок! І де тільки він їх бере? Все ж то вивчить треба. І як почне: дихтахтура, інтернаціонал, більшовизма, пролітарія... Партійним буде...

— Що ж, це добре, — щиро промовив гість, — у всьому треба науки. Наука, вона, як стовбова дорога, хоч у хуртовину, хоч у тумани, а свого дійдеш.

Гостеві слова хазяїн прийняв як повинну улесливість і похвалився:

— Коли хоч, Юхиме, знати, то це він мене надоумив іскласти колектив... Він, нуда...

Насипавши в глибоку тарілку борщу, Ксенька подалася з нею через сіни у «вищу» хату.

Денис спохватився:

— Тьху, ти!.. Треба б той... Ксенько!..

Та швидко з'явилося, хрьопаючи дверима.

— Ану, махни до Прокошки Литвина... Тілько щоб без хузу, чула?

Юхим знав, про що йде мова, й хотів був щось перечити Троянові, але той його зупинив:

— Осядься, осядься! Доволі, що на мене мій камсамол нажимає, — показав він на Андрії, — а то ще й ти, ніби вчора народився.

Денис апетитно потер руки й потягнув Юхима до світлиці.

Троянова хата, що скриня в багатої молодої: висока, світла, простора. У світлиці все по-хазяйському. Широкі кленові лави зійшлися на покуті, а між ними на точених ніжках великий стіл. Божниця ряснить образами, запнутими з усіх боків вишиваними рушниками. Перед іконою Христа рожева лямпадка в мідяній оправі, а під нею велика, блакитна з позолотою крашанка. По боках божниці «Святая гора Афон» і «Лік Богородіци» з сотнею маленьких образків, а під кожним підпис: «Скорбящая», «Троеручица», «Скоропослушница», «Казанская», «Холмская» і багато, багато інших богородиць. Поруч із столом висока скриня, — першої дружини Дениса Васильовича, і залізне ліжко з горою подушок. Гріха нічого таїть: любив покійницю за цю скриню — він, закоханий, молодий. Тепер дочки підростуть, готове придане буде. Простінок займає велике свічадо, що в йому з ногами себе побачиш, а попід стінами жовті віденські стільці. Скрізь на стінах порозвішувано фотографічні картки, – це переважно військовий люд. Ось жовта, ледве помітна, картка бородатого дядька, що стоїть, спустившися на одне коліно, й тримає гвинтівку —це батько Денисів, пластун, а над ним сам Денис, у бурці, — урядник 2 Кубанського козачого дивізіону. На картці напис: «Фотографія   Казиміра  Янушковского в Варшаве». Це тоді, як Денис Васильович служив при намісникові «Привіслянського краю» генералові Скалонові. І ще сила всяких далеких і близьких родичів — у бурках, черкесках, у Георгіях і медалях, з гвинтівками й оголеними шаблями, з револьверами в руках, направленими невідомо в кого, суворих, войовничих, іноді аж страшних, Все військовий, серйозний народ, перед якими ліки святих здавалися зніяковілими й жалюгідними.

Юхим довго обдивлявся світлицю, ховаючи під вусами ледве помітну посмішку. Це не сховалося від пильного Троянового погляду:

— Мабуть смієшся, що в моїй хаті революції не видко?

— Ви вгадали, еге ж — коротко відповів Юхим.

І справді. В Трояновий хаті всі речі, меблі, образи, картки, все було на своїх місцях, як і вісім років тому, коли Юхим, не добувши в Трояна третього строку поспіль, пішов на війну. На всіх хатніх речах лежала печать уміркованости й ситого, здорового життя, що десятками років незмінно текло в цих стінах. Зберегти добро протягом кількох років, коли навкруги ввесь світ ішов оберта й земля була перекопана важкими гарматнями й багнетами рушниць, — це що-небудь значило. А втім Денис навчився обминати всякі небезпечні місця, що траплялися на шляху його 48-літнього життя. Ступати кроками й дивитися вперед за цілу верству — таке було його повсякденне гасло. З такою обачністю не страшні хоч які небезпечні шляхи.

— Других пооббирали, тільки одвірки в хатах позоставалися, а до мене покищо фортуна милосерда. Як то кажуть: «бог не без милости, а козак... не без розуму».  Хі-і-хі-хі!.. — вдовольнено засміявся Троян, перекрутивши відому приповідку на свій особливий кшталт. — Верно я кажу?

— Нащот розуму — це факт. Бо розум іноді й дурня із біди визволить, а щастя й розумного в дурні пошиє..

— Отож воно й саме...

За обідом пили по чарці й по другій. Юхим кожного разу відмовлявся, проте кожного разу незмінне перекидав чарку в рот: очевидно, пити горілку для його не становило великої неприємности.

Як голови налилися п'яною важкою веселістю — довго гомоніли. Говорив більше Троян, а Юхим усе слухав, часто витираючи рукавом стебла вусів і вряди-годи піддакував. Денис умів говорити красно, умів заворожити найтверезішого слухача. На частих гулянках і бесідах Троян був за ту людину, що командою її перехилялися чарки в рот і галасливе п'яне море втихомирювалося з одного слова: «цитьте: Денис Васильович говорить!»

Щоправда, в Юхимовій голові добре таки переплутувалися Троянові слова й багато дечого він не допойняв, чималого Денис, здається, не договорив — це так, але те, що дійшло до Юхимової свідомости, здавалося таким хорошим й привабним, яким у той момент здавався йому цілий світ, рідним, радісним, привітним, де живуть лише одні друзі, словом, таким, яким він ніколи не був і ще нескоро буде.

Чому Троян до колектива йде? Та тому, що земля на новий порядок чекає. Він не хоче оборюватися межами так рясно, як рясна спідниця в сільської дівчини. Не на межах будується новий порядок. Він їх стинає й розправляє лани, як птах крила, що за хвилину злетить угору й опанує своєю гордою волею всі терени за далекими обріями. Що робить станиця? Вона клекотить, бурунить. Вона рветься на поле й нестримною паводдю заллє людський потік землю, щоб перекраяти її, розгорнути межі.

Хто проти — той жалюгідна тріска в бистрому потоці. «Собственик»! Троян не хоче бути «собствеником». Нащо? Мучити дітей, як його батько мучив? А їх же п'ятеро й тільки їсти, а не робити вони ще здатні. На одному Андрієві не виїдеш. Ні. Один шлях — у колектив. Троян усе віддасть: четверо коней, худобу, молотарку, косарку, садилку[3], плуги, борони, все, все. Нехай когось заздрість бере, що Троян не пугукає на власну погибіль. Він не загине. Він житиме, бо знає, куди життя повертає, й не відстає від нього...

Троянові язик ледве-ледве повертається, а в голові стукотить, як сотні коліс на битому шляху. Він нагинається до Юхима й ляскає його по плечі:

— Ех, і комунія ж у нас вийде — сюди дивись!..

Аж геть смерком прощався Юхим із хазяїном. Шукаючи дверну клямку, він посоловілими очима дивився на Трояна й поважно мовив:

— Спасибі вам, Денисе Васильовичу! А нащот колектива я подумаю. Признаться, я не від того...

— Отож... таке діло... приставай... — заговорив Денис, проводжаючи гостя до хвіртки. — Приставай, бо ми вже твердо вирішили... да...

 

III
 
Тоді, як обмірковували справу заснування колективу, в Трояновій хаті були всі три брати: Денис — найстарший, середульший — Терешко й наймолодший — Корній. Сиділи мовчки, мов прибиті до лав, і кожен думку думав. А думка та одна. І лізе вона в голову настирливо, шкрябає мозок, гребеться, що миша в забитій норі. Від того так тупо дивляться очі кожному й слова не йдуть на язик.

Надворі, за зачиненими віконницями вітер з дощем одноманітно вигравали тужну пісню, прелюдію весни, і та пісня холодила душу, і від тихих стін світлиці віяло скребучим сумом.

Пахкнувши цигаркою, Денис обвів поглядом братів:

— Ну?

— Отож тобі й «ну», — озвався Терешко. — Хоч сюди верть, хоч туди круть... в артіль... у колектив...

Кинув кілька слів, замовк. Не щедрий удався Терешко на розмову. Рукою провів по голому тім'ї, а голова йому велика, з довгими пасмами рідкого волосся на скронях, що дві мички, руді-руді. І схилив голову на бік, похнюпився.

Денисові ліве око по-мишачому звузилося, а з-під вій блискав нетерплячий вогник. Проте мовчав: що далі скажуть.

Корній як держав шапку, так і пожбурив нею. Гепнулася вона об грубу, лишивши на білій стіні вогку пляму, й упала на долівку. Цупкі, чорні вуса нависли йому наїжачені, що зуб'я гребки, а під ними губи холодною дротинкою, тверді, сердиті; над носом довгим і гострим звисла непокірлива зморшка і стирчав задиркуватим йоржиком чуб.

— Пхе! Біссові душші!.. Не діждуться з їхніми артілями та комунами!..

— Да... да... да... — затягувався Денис та все збирав думки до купи. А вони такі непокірливі й неслухняно розбігаються, що череда на витоптаній толоці.

— Підійшло...

Корній почухав обома руками чорну щітину голови й припер колючим поглядом Дениса:

— Та ррозкажи ти толком, що там говорили... що вони собі думають?

— Ге, говорили... Землю ж переділятимуть заново. Та вже не як-небудь, не фонди, а всю, під корінець. З весни почнуть, щоб на осінь уже на нових місцях займати.

— Та хіба для нас землі не вистачить?

— Чому не вистачить? Вистачить. Та прийми ж ти у вніманіє, що шість тисяч городовицьких душ наділятимуть...

— Шість тисяч душ?!..

— Шість тисяч душ тих, що ніколи землі не мали...

Під Корнієм мов лава засовалася, він намагався  всидіти на місці й не міг.

— Та де ж їх таку чортову тисню видерли? Шість тисяч душ! Та це ж половина станиці?!

— Так воно й буде.

— І всім землю?

— Усім, т-так і сказав, той, з округи.

Терешко з лави перейшов на солому, що лишилася від топки груби. Брав стеблину по стеблині й перекусював на зубах, і був такий байдужий, як здавалося Денисові, як чумацький віл, що байдуже ремиґає над конаючим хазяїном на безвісних шляхах.

Денис подумав: «Цей переживе... пережує жуйку... перетравить... А я — ні, і Корній ні»...

Тоді вголос:

— У бомазі так і сказано: наділити землею всіх, що проживали в станиці до 22 року. А таких супчиків, казав предсідатель, на шість тисяч набереться з дітьми — шутка сказать!

— А як не дати бісовим душам! — застукотів об долівку Корній ціпком, — к чортовій матері! Натякав хто на це? Га?

Терешкові пітником полізла борода на шию.

— Не дать! Хто ж то не дасть?

— Говорив хто про це? — допитував Корній.

Говорили... — похнюпився Денис. — Степан Кульша так і одрізав тому, що з округи: «Городовики, каже, не мають права на козацьку землю. Ми завоювали її, та зайдам оддамо?»

— А він? — гарячився Корній.

—А він: «Ви завоювали в татарів та черкесів, а ми у вас. Ви ж були несправедливі — собі всю землю задирали, а ми добріші за вас: беремо собі й про вас не забуваємо»....

— Так і сказав?

— Ну, от до слова.

Нічого собі... умгу... — буркнув Терешко. І перегодя: — Як по-душам, то воно й правда.

Денис, кинув на долівку недокурок і розчавив чоботом, сплюнув важкою слиною. А Корній переступав із ноги на ногу, тупцявся, як кінь, що на його чекає небажана путь.

— Голови б усім поскручувати, бісовим душам!.. Троян бгав під обпатрані вуса болючу посмішку й зупинив холодним поглядом брата.

— Не гарячися!.. Лайка твоя до «їх» не пристане, давай краще до діла. Серйозно, як, суддя, почав:

— Що городовикам землю дадуть — це ще півбіди. Півбіди кажу — вона од нас, однак, не втече. Hy, пойми ти, що з нею городовик робитиме без плугар без худоби? Що він з нею робитиме? Він здасть її з половини, нам здасть. Це покищо не так страшно. Та от лихо... — Денис на хвилину зупинився, а потім майже по складах проговорив:

— Землю розподілятимуть по «класовому принцєпу».

— Що то воно за «принцєп» такий?

— Мудра, брате, штука, тільки хитрого в їй нічого немає. Злидням ближчу землю даватимуть і вдобнішу. І по тому усяким комунам, артілям та колективам, а нам, виходить, заможним хазяям, що сами по собі, ну, куркулям, хоч би таким, як я, та й ти, так аж коло Червоної межі, де Кухаренкові хутори.

— Це за двадцять п'ять верстов?

— Нуда, за двадцять п'ять... та хмереча, та єрки[4], та всяка погибіль. Оце тобі «класовий принцєп». Городовичня те змикитила, так в артілі та колективи зароїлася. Ну, там же на сходці зразу й записуватися почали. Звісно, голе — що воно одне робитиме? А куркульня чухається — жаль нажитого, не хочеться до коша нести.

— Не хочеться... — кепкуючи протягнув Терешко.

— І що ж воно буде? — тривожно запитав Корній.  — Що воно буде? Розор. Це ж як на засланні.

— S що ж ти надумав у колектив і собі?

— Нуда.

— Ого, нічого!..

Корній дріжко покрутив головою, ніби його хтось облив помиями.

— Ну, йди...

— І піду! — рішуче сказав Денис. — Я піду, і ти підеш, і Терешко піде.

Корній зіперся задом на скриню і, помахуючи ціпком, кинув:

— Ні, не по дорозі. Піду до Кухаренкових хуторів, до чорта на балку, а в комуну хай хтось інший, пропади вона пропадом!

І поляскав палицею по халявах. А очі сердиті, як у тхора, й чуб їжаком.

— Підеш, не огинайся, з підскоком підеш, — дражливо повторював Денис.

— Тільки но слухай...

— Слухайте обидва...

Денис устав, глянув по черзі на вікна, до яких щільно притулилися віконниці, відчинив двері в сіни й прожебонів: «Ксенька та має паскудну звичку»... Потім сів до столу й зігнувся, глибоко втягнувши  голову в плечі й почав, здавлюючи голос, хоч і так говорив не гучно:

— Організуємо колектив... З козаків Бабія притягнемо, він ніби нетяга... Панька... Городовиків до супряги... Доб'ємося землі...

Щодалі, голос Троянові ставав ледве чутний, Недоказане він з'ясовував руками, кивками голови, скидав бровами, прицмокував язиком, а в очах світилося переконання й тверда рішучість. Брати насторожено слухали й перед ними відкривався новий світ, що приваблював і дражнив їх. Вони сиділи, широко пороззявлявши роти, ніби ними, а не ушима слухали братову промову. А Денис говорив довго, запально, переконливо. І його майже нечутний шепіт порушували голосні поодинокі слова, що виривалися якось мимохіть під натиском почуття. Так вистукує Гтелеграф, коли зіпсуто дріт: тоді між довгими рядками крапок виринають окремі слова, що збуджують тривогу, дратують і криють у собі якусь далеку, ще неясну радість і тривогу.

…………………………………………………………………

Земля…

Колектив...

Трактор...

…………………………………………………………………

Корнієві поволі м'якшали зморшки на чолі й очі ставали веселіші. Розвіювалося зневір'я й зростала повага до брата, якого й без того цінив.

— Ідьоть!.. Ідьоть!.. — врешті вигукнув він погодливо.

Тільки Терешко, здавалося, не виявляв ніякого  піднесення й захоплення. Лежачи на соломі, він нагадував байдужого вола, в очах якого відбивалася не то втома, не то ситість шлунку. Він валкувато підвівся зі свого логвища й якось чудернацько посміхнувся:

Артільники – крутильники…

…………………………………………………………………

Думки братів зійшлися на одному.

 

IV
 

Розлогі кубанські станиці. Широко-розгульні в них вулиці, як розперезана буйна вдача козацьких пращурів-січовиків. І бачили ж ці вулиці розхристаний бешкет козацький, і оковитні бочки, і ґерць на бистрих конях кучерявих молодиків. Ой, і бачили ж вони прощання, зустрічі, походи, сум закоханих дівчат і сльози матерів, дітей осиротілих! Це тоді у давнину, як дике поле безмежним морем за околицею й буйний чорнозем — творчим соком вщерть.

Проходили десятиліття, й цілина відступала під обрій від станиць, і межі вужчали, а вулиці — такі, як і колись — широкі, як і розперезана, розльотна вдача козацьких пращурів-січовиків.

…………………………………………………………………

Він знав станичні вулиці, Юхим... Він знав, та не помічав їхнього розльоту, ніколи було. Лише тепер, ідучи додому, так широко йому було в грудях і світ просторішим став, і вулиці розбігалися вдаль і широчінь.

Покліпує з-за хмар місяць, кидає шматки розбитого свічада — жовтого, блискучого — на смоляне тло вулиці. Та ой багниста ж вулиця кубанської станиці, напровесні! Вона пливе чорним смоляним потоком, мов там, десь за околицею, перекинуто велику-велику, з гору Ельбрус, козацьку бочку дьогтю.

Чалапкає важкими чобітьми Юхим, підбирається до тинів. Така непевна путь! Втома наливає ноги, але чому в серце проситься радість? Чому? Може тільки так, може це хміль? Ні, Юхимові й голова не важка, і свіже повітря миє йому обличчя. Так чому ж? Хіба тому, що колишній його хазяїн запросив на чарку горілки? Дурне!.. Дурниця!.. Там, он... земля! Сподівана земля, жадана, що на неї штурмом кинуться не сьогодні-завтра тисячі, і він між ними. Те все, що пройшов, то лиш підступ. І який же він важкий і довгий!.. Через те сьогоднішня радість така широко-розльотна і ясна.

...Батькова хата в селі над Дніпром, і сім'я в десять ротів на півдесятини. Ану, поживи! Старий Постолака (батько) вхопить було себе за чуба й застогне, як різаний: «Ну, їжте мене, їжте!.. О, де та погибіль, чом вона не прийде на мене!» Як стало Юхимові дванадцять, батько сказав: «Іди, сину, йди між люди... може, знайдеш свою долю»...

І Юхим пішов. Пішов куди всі йшли — в маєтки великі панські, на розлогу Херсонщину. З підпаска до воловника зростав на економичеському кандьорі.

Останнього строку добув табунщиком — тоді йому шістьнадцята осінь ішла. Нещаслива осінь. Саме поля озиминою рунилися, а панський табун величезний. Важко встерегти худобу на збитій стерні, коли поруч пшеничне смачне руно. Тремтів Юхим, і не дарма. Зграєю хижих шулік накинувся табун на зеленя. Бігав Юхим, як ошалілий, на очах німих могил, розпачливо кричав: «Ой, пропав же мій строк!.. Пропав мій строк!..» Збив панський табун панську пшеницю. А другого дня Юхима розщитано. Тоді управитель йому сказав: «Хоч шкоди ти наробив на більше, ніж заробив, проте добрий пан прощає тобі недостачу. Можеш іти куди інде». І він пішов, здавивши біль у серці. Тільки тої ночі запалало все панське кубло й три дні тліло, а жандарі зганяли народ гасити пожежу.

... Тікав Юхим манівцями, непроїжджими дорогами, і все в людей розпитував про краї вільні. Так на Кубань дістався. Так ось вона Кубань, країна медова! Поля —непереходющі, пшеницею залиті; шляхи, що твій Дніпро, широкі; села — багаті (станицями тут звуть). Садами обгорнулися хати великі, а в них безжурні, ситі люди і мовою та звичаями рідні. От де життя! Та тут немов усі пани? Придивився ближче, аж куди там: де пан, там і наймит. У світлицях радість, а в примурках — журба. Багатий край на злиднях заробляє. Тут у строк до Трояна потрапив. Думка така: зароблю грошей, хазяїном стану. Як таки в країні медовій, та щоб без меду — не вірилось. Та дарма! Плата така, що старцеві на торбу — саме раз. А до земельки найбагатшому наймитові зась: «горбдовик»,   «гамсел» — закон не дозволяє, хазяїном землі — козак.

Кажуть, багатому краще одинцеві, а в злиднях ліпше вдвох. Оженився Юхим на зайдисвіт-наймичці, такій, як і сам, щоб удвох ділити лихо. Щось так за рік війна розпочалася. І як пішов Юхим, то повернувся лише тоді, коли по станицях революція загула. Тоді шеремеція така пішла — козаки з городовиками за землю змагалися. Що не день — чутніш. А далі й загони. Усяких кольорів вони були: і білі, й червоні, й зелені й червоно-зелені. Не втерпів Юхим — бачив: земля сама не прийде в руки, видирати треба. І він пішов, утретє на віку таки, «за долею». Натерпівся в походах — не розкаже того перо так красно. І гори, і плавні, й піски Астраханські бачили його. З більшовицькою владою до станиці повернувся, тільки непривітно зустріла його станиця.

Тяжко хворою застав свою дружину: закатували її жорстокі месники - денікінці мало не до смерти: про Юхима все допитували. Тут городовикам на краще повернулося. З фондів по клаптику землі роздали, плани[5] почали нарізувати. Почав і Юхим на хату стягатися. А Олена (жінка) не витримала, сердешна. Щось у середині їй пошкоджено було, так і вмерла коло роботи теї осени. А то б зажили вони! Тепер от землю вже геть переділятимуть. Скільки то Юхим дістане? Либонь на десяток десятин набереться! От вона доля коли прийшла.

До кого прийшла, а хто й на аркані приволік.

Чолопкає Постолака в задумі, аж гульк, він уже перед своєю хатою. Вона ще безверха, тільки стіни й димар, а збоку мерзенна повітка. Там Юхимова шкапина — допоміг бідняцький комітет.

З-під повітки вчулося скаржливе іржання рижого. Двоє низеньких вікон зарожевілися кволим світлом.

— А, сукин кот, — промовив на іржання коневе Юхим, — скучив?

Пішов, підкинув цупкої озимої соломи і, дивлячись, як кінь байдуже її розкидає мордою, додав: — Що, не смашна? Ну не падай духом, от у колектив підемо, тоді заживемо!

В хаті тьмяно блимала гасниця і, загорнувшися в шмаття, на полу хропло двоє дітлахів — дівчинка й хлопчик. Юхим прикрив малечу рядном і сам ліг поруч.

Поки сон обважнив йому повіки, пригадував розмову з Трояном, так химерно він говорив, що й не пізнати — чи він, чи ні. «Приперло Трояна — це добре» — думав — «значить діло на нашу руч іде. А може хитрує? О, нашої власті не обдуриш!»...

Думки бігли навперехрестя, як сполохані зайці. З ними заснув Юхим.

 

V
 

Вранішнє сонце висувається з-за голих дерев, і тепласте, м'яке його проміння закрадається в маленькі вікна хатини Мотрі Біловусихи. Воно лагідно лягає на долівку й низьке сирно[6], що серед хати, обливає своєю теплінню троє дитячих облич, що нетерпляче чекають на страву.

Мотря поставила на столик велику полив'яну миску печеної картоплі, блюдце олії й сама сіла на низенькому стільці, мружачи очі проти сонця.

— Їжте, діти...

Але ті не ждали на припрошення. Їхні жовті обличчя давно слідкували за материними рухами, і лише миска з картоплею запарувала на столі, як кілька рученят сплелося вузликом над мискою й жваво облуплювали бараболю. Під натиснем дитячих рухів сирно скрипіло болісним скрипом.

— Федьку, не жируй, та поменше картоплю в олію товчи, — ач, аж по підборіддю потекло...

Федько — хлопчина років десяти, синьоокий, як, і мати, довгоголовий пустун, лизнув олію з нижньої губи, як бичок на жуйці.

— Ой, незгеба, руки не маєш! — посварилася мати. Хлопчак образився:

— Пхі, «незгеба!»... А на тракторі хто їздитиме, а що? Га?

— Коли ж то ти їздитимеш?

— Коли, як коліктів буде!

— Чи ба куди гне!.. Найдуться й без тебе.

— Пхі, «найдуться!».

І він, удаючи стернового, ухопив обіруч край столу й злегка затряс ним.

— Дрик-рик-ик-ик!.. Ррр!.. бук-бук-бук!.. Стережись, трактор їде!.. — гукнув він, уявляючи якогось розшолопу перед собою.

— Та їж уже, вигаднику поганий, бо я тебе!.. — й ляснула пустуна по руках. Той шпарко їх відняв од столу, а його сусіда, хлопчак-семиліток, у подраній на ліктях сорочці, зайшовся сміхом, широко розкривши рота, набитого картоплею.

— Не можуть таки мовчки, бісової пари діти!

Найменшенький лупатий мамай запроваджував неяуплену бараболю до рота й похвалився:

— Мамо, а я просто з шкаралупою, — та й добра ж!.. І аж прицмокнув.

— Ти бравий, сину, — похвалила мати, — їж, їж... Діти вгамувалися й поквапливо ковтали картоплю. А Мотрі жарти Федькові з думки не сходили. «Теж вигадає: «за тракториста», «в колективі». Коли б Степан тепер... Яка б то радість! — Сини ростуть... три сини... і на землю сядемо...»

Тоді, давно, на далекій Україні вони побралися. З'єднало їх спільне горе й люті злидні. Ще року не минуло, як помандрувати довелося на Кубань — від злиднів утікали. В новий край принесла вона сум відцураної доньки — в серці, а в очах — блакить неба запроданої панам батьківщини. Новий край не привітав. Роки йшли важкі, як мури кам'яниці. Щорік — дитина й строк. В пашні роджала, сповивала під копами і проклинала безталанну любов, розгублену на чужих ланах. І побіч він — Степан, терплячий, як волова шия. Тягнув накинуте злою долею ярмо, аж поки кров'ю не захаркав. Тої самої весни й помер. Скільки тому? Либонь років із п'ять. Як пережила, як виплекала дітей — сама не знає. Спитайтеся, коли кінчався день і наступала ніч — не скаже Мотря. На заробітках цього не знали. Та перетерпіла усе, й до волі дожила. Снила сни про ясне сонце й дні радісно-тривожні, зустрічала долю на скривавлених волею ланах. Таки прийде воно — інше життя...

За думками не зчулася Мотря, як хрьопнули двері й на порозі з'явилася велика, трохи сутула Юхимова постать.

Не випускаючи з правої руки клямки, що ніяк не могла потрапити на своє місце, Постолака зняв шапку, привітався.

— Здоров був! — відповіла, трохи здивована, Мотря й підвелася зі стільця. — Нехай я сама... — Вона швиденько хотіла взятися за клямку, наблизившися до дверей, але пальці її руки якось ніяково зустрінулися з Юхимовими і той відчув, як вони стріпонулися й зараз же відскочили. Двері, ніким не здержувані, відчинилися в сіни.

— Ну, от... — пробурмотів ніяково той і зімняв у руках шапку. — Удвох зачиняли, як то кажуть: у сімох няньок...

Мотря причинила двері й прошла до лежанки, стала обіпершися:

— Сідай, гостем будеш... Яким вітром тебе занесло? — промовила й пильно обгляділа Юхима.

Мотрі було вже за третій десяток, проте вигляд мала куди молодший од своїх літ. Струнка, пружна постать, здається, ніколи не гнулася на тяжкій роботі. Повні груди надмірно випиналися з тісної кохти, від чого вся її постать здавалася зігнутою вперед. Лице спокійне, з сухими смаглюватими щоками й високим чолом, із трьома зморшками, що збіглися гострим кутом над переніссям, надавали вигляду якоїсь упертої терплячости.

Юхим хотів зразу ж розпочати свою ділову розмову, але сам не зчувся, як йому з уст зірвалося зовсім недоречне:

А ти не постарішала... як і була...

І чомусь ніяково посміхнувся.

— Не постарішала? Де ж нам старітися від такого безжурного життя! На перинах виросла. Ха-ха-ха! —пожартувала.

Юхим усвідомив, що почав не з того, що треба, й каявся: від жінки нічого не сховаєш.

Тоді, опановуючи себе, удав непримушеного балакуна й перейшов на друге:

— А ви, гвардія, работаете? — звернувся до дітей, дивлячись, як ті завзято доминали картоплю. — Работайте, ваше діло таке...

— Ці нароблять, аби тільки в мисці більше було.

Так і треба. Нехай не падають духом до землі.

На Мотриних губах заграла ледве стримувана посмішка.

— Чого ж нам падать, кажіть хлопці: лихо зосталося позаду. Тепер от землі ніяк не пощитаємо, скільки нам наріжуть.

І перегодом:

— Та й у колектив збираємось... Еге ж?

— А я трактором їздитиму... дрик-дрик-дрик! — засміявся Федько.

—Кому що, а курці — просо. Все йому на тому тракторі хочеться.

Юхим на хвилину запнувся й відчув, як йому всередині щось сіпнуло й стукнуло в голову.

— Це правда? До Троянів? Саме про це я й хотів довідатися... Бачиш, і мене присоглашають... — заговорив скоромовкою.

Сьогодні вранці він довго міркував про розмову з Трояном. Денисова пропозиція здавалася йому не зовсім щирою. Знав його натуру, як власну кишеню. Раз Троян робить, то себе не обійде. До того ж боявся наговору своїх спільників по походу, голоштаних городовиків. Теж, мовляв, знайшов побратимство!

Тільки Андрій, Троянів пасинок, якого він уважав за свою людину, спантеличував його з пуття. До Мотрі йшов, вагаючись думками. І здається — скажи йому хтось у цей час не спілкувати з Трояном, він і одійде. Йому хотілося це почути від Мотрі.

— Так ти справді вже записалася?

— Авжеж.

— І ти думаєш, що це діло чисте?

— Що ж тут нечистого?

Юхим і сам не міг усвідомити, в чому ж полягає те „нечисте", що в йому він обвинувачував Трояна. Проте відчував, що воно є, конче є.

— А я б не радив тебе.

Мотря стріпонула бровами, і її обличчя стало ще строгіше.

— Трохи дивно, що так кажеш.

— Дивно? Нічого дивного нема. Троян милостині не дає дурно.

— А хіба це милостиня? — Усі ж робитимемо. А коли це милостиня, то не знаю від кого, чи від Трояна, чи від мене: його душать, а людині жити хочеться.

Тут Юхимові збігло на думку, як він учора слухав Денисову сповідь, і йому ніби й зараз учувався Троянів потайний голос: «Одкувала зозуля на вербі, тепер на коноплі пошилася».

Діти покінчили сніданок і один по одному вибиралися з підскоком з-за столу.

— Е, та вони в тебе безвірники, — зауважив Юхим, бачивши, що діти не христяться.

— Та це ж оцей, школяр, і малих одучив, — кивнула Мотря на Федька.

Юхим посміхнувся і жартома:

— Моліться, діти, а то бозя битиме.

Найменшенький зупинився насупроти Юхима й лице його млинцем розлилося в посмішку. Він підсмикнув одною рукою штанці, що ледве трималися, і промовив несміливо:

— Гму... «битиме»... То тійки мама якають так. А я скійки не моюся, та й байдузе.

— Молодець! Отак до всього власним розумом доходь, — попестив його голову Юхим. — Жили з богом, погано було, побачимо ще, як без бога прийдеться.

Мотрі така розмова не зовсім подобалася. Вона  належала до тих людей, безвір'я яких випливало  підсвідомо. Проте, коли чула хулу проти того, в кого її примушувано вірити змалку, вона в якомусь острасі тікала від таких жартів. На хлопця гримнула:

— Іди вже, йди на піч, балакуне замурзаний!.. А ти, Федьку, до школи швиденько збирайся.

Федько напнув на себе стару, з довгими рукавами й вузькою талією материну кохту, перекинув через плече рядняну торбинку зі зшитками й подався з хати. Мотря почала прибирати зі столу. Й від того, що нагнулася, її груди стали ніби ще повніші, й тягнули за собою ввесь стан.

Юхим хотів був розповідати про свій намір пристати до іншої артілі, але його зупинила думка, що раптом блиснула: „а що як вона не захоче?.." Чи піде тоді він сам? А йому ж стало так хороше, так якось тепло тепер, коли він бачить її строге чоло і очі, повні теплого світу. Не спускаючи погляду з Мотрі, Юхим ураз помітив, що її очі на мить зупинилися на йому, кольнули гострим блиском і відвернулися, лишивши в серці непевний вабливий слід. Він промовив:

— Так це вже наверно, що ти пристаєш до Троянів?

— Та отож таке й наверно. Якщо не розвалиться партія, то чого ж мені?

— Так... так...

І примовк. А далі якось нерішуче:

— Чомусь мені здається, що коли б до своїх, то воно якось зручніше. Бідняцьким, бач, артілям тепер же казна й грошей позичає. Можна стати на ноги.

Мотря подумала, і з жалем посміхнулася одними очима.

— Голій за голого як іти, то краще вік дівувати. Поки там гроші ті дістанеш, а тут усе на ходу.

Юхимові чомусь здалося, що Мотря відповідає не на те питання, що він висунув, а на те, що зосталося невимовлене, приховане.

— Ой, не кажи! І старці бувають щасливі. Хоч, правда, ні один старець не перестає мріяти, що колись то, а стане він паном.

— Нехай і так, а я таки на своєму буду... — сказала рішуче Мотря, й гострий трикутник над переніссям ще більше загострився.

Стало ясно, що Мотря свого рішення не змінить, і Юхимові робилося досадно, що він із такою, як йому здавалося, упертістю намагався перетягти Мотрю на свій бік, а нічого не вийшло. Що ж далі?

Як подумати, до чого ж людське життя вередливе  й вибагливе на вигадки! Воно — мов гірська стежка: то в'ється високо між скель, то вирине над бескеддям, то спуститься в широкую долину; пробираючися нею в останню мить думаєш, що прийшов куди думав, а обдивишся, впізнаєш місця, звідки вийшов. Юхим впізнавав давно вже пройдені місця. Їх старанно стирали важкі роки роботи в людях, але він пригадує.

То були запашні вечори на чужому полі, коли втомою налите тіло просило відпочинку, а молоде серце наливалося жагою теплих жіночих пестощів. Такого вечора під копою пшениці Мотря годувала дитину (вже заміжня була). В її очах відбивалася втома й привабливий блиск, а засмаглу грудь, що її держала в губах дитина, місяць облив молоком. Він учасливо спитав: «Втомилася?» Вона зніяковіла, затулила груди краями кохти, поправила косу, що смоляним джгутом звисла на плече, й мовчала. Тільки глянула проти місяця, а потім на Степана, що оддалік лежав на стерні. І більш нічого. По тому обминати її став, боявся...

— А ти ж то як? — спитала МОтря й довгим поглядом пригріла Юхима.

— Та, мабуть, що ввійду. Подумаю... А ти, той... не хвалися Троянові, що ми говорили, а то ще спльотки підуть. Я тільки так...

І пішов.

А вдома довго чомусь не знаходив собі спокою. Ходив від хати до повітки й не знав, до якої роботи братися.

 

VI
 

— Ти де шалаєшся до цієї пори? — суворо запитав Денис Андрія, підводячи скуйовджену голову на ліжкові.

Було вже за північ, як повернувся Андрій додому, Ішов і дорогою думав, що вдома чекають на нього неминучі вітчимові докори. Так воно й сталося. Троян не спав. Чутки, що пішли по станиці в зв'язку з організацією колективу, надто турбували його. Дехто казав, що Троян під виглядом колективу просто хоче держати в господарстві наймитів, інші, а особливо старі діди-козаки, розповідали, що Денис перейшов цілком на сторону городовицької голоти. А знаходилися й такі, що твердили, ніби Троян уже «записався в комуністи» і всі бачили, як він пив самогон у Прокошки Литвина й хвалився, що тепер він «не свій брат». Так чи інак, а багато з козаків було приголомшено звісткою про Троянівську «комуну», а найбільше тим, що «Трояни злигалися з городовиками». Денис боявся, як би всі оці балачки не нашкодили розпочатій справі.

Андрій сів до столу й почав вечеряти. Вітчимів докір його неприємно шпигнув.

— Ви так питаєте, тату, — образливим голосом почав він, — ніби я лазю по чужих коморах, а не діло роблю.

— Знаємо твої діла! Що за діло до цієї пори?

— Ну, вчу ж комсомольців... політграмоти...

— Робити нема чого? Не грамоти їм, а по-вовчому вить учитися. Дні й ночі через них пропадає. А гроші ж коли заплатять?

— Ну які ж там гроші? В нас не полагається цього.

— А, «не полагається!» — заскалюючи проти світла око й підіймачи вище голову, глузливо посміхнувся Троян. — А тобі воно дісталося як, дурно? Кажи, дурно?

— Я ж грамотний, то й сам вивчився по книжках.

— То й вони нехай сами вчаться, безголова жебрачня!

І додав сердито:

— Узавтра ж напиши своєму предсідателеві, щоби жалування тобі поклав, а як ні, то нехай вони ви здихають укупі зі своєю політграмотою... Теж найшовся вчитель на свою голову.

— З комсомолу викинуть... — коротко відповів Андрій і подивився на вітчима. Заскалене Денисове око розплющилося:

— Так то без усяких і викинуть?

— Церемонитися не стануть.

Троян випнув у бік голову й здивовано закліпав очима.

— Ну, то нехай за начальника якого наставлять, чи в кооперацію, чи в ісполком пошлють, або на які курси.

— Вже як заслужу, то й пошлють.

Троян полегшено зітхнув:

— Ну, вчи, хай їх чорти візьмуть! тільки ти їх не дуже, а так, аби-аби, бо ти знаєш, виростуть курчата —квочку покинуть. Так-так!.. Тоді ти й непотрібний станеш.

Андрій одрізав шматок сала, порізав його кришениками і якось із сумом заговорив:

— Та воно й так, мене збирається дехто з комсомолу висадити. Кулацький син — кажуть.

— Ге, сто чортів! Кулак... А твоя матір хто була, не знають? Як за власть узялися, то всі козаки в них були за куркулів, а тепер приділили — той бідняк цей середняк, а той глитай — кулак. А чому ж їхні синки раніше не йшли до комсомолу? Чому? А Троянів пішов. А тепер «кулак»...

— Ну, не могли розібраться, що до чого.

— То-то, що не могли.

Троян замовк, зіпершися на лікоть. Він із задоволенням згадував про те, що він не розгубився, як інші багатії, коли прийшла більшовицька влада, і тим урятував свої позиції. Де піддакнув, де не поскупився якомусь пройдисвітові горло заткнуть, кому зорав, кому посіяв. А як задумав Андрій до комсомолу, то не перечив, знав, що це йому, Троянові, не завадить.

Але тоді було одне, а тепер друге. Легше на тім світі кипіти в смолі, ніж на цім загнати колючку. Та Троян і тут не здрейфив. Знають воли, що з борозни не тільки цоб, а й цабе можна вийти.

Повечерявши, парубок лагодився вже йти відпочивати, як Троян його запитав:

— А не чув, часом, що там каже Скорик про нашу артіль? — і загадково заскалив око.

— Сміється, — якось ніяково відповів той. — Не то що сміється, а так... Ви ж знаєте, які поголоски ходять про наш колектив, так от він, мабуть дечому й вірить.

— Чому ж він може повірити?

— Та всі турують, що ви за пана лагодитеся стати над своїми супрягачами.

— А їм що, кортить? 

— Мабуть же кортить.

— Проклятущий народ! — вилаявся Троян і натягнув на себе велике картате бабовняне одіяло. — Розумом не дійдуть, так підковирюють, як свині.

Надворі сонно перегукувалися півні, сполохуючи спокій ночи. Денис позіхнув.

— Ну, йди вже, спати, а то ти стільки світла випалюєш...

Андрій узяв лямпу й попрямував до дверей боківки, але на півдорозі зупинився. Вагаючись, промовив:

— Скажіть, тату, чого ото дядько Терешко якось по-чудернацькому натякає на наш колектив? Радилися ви втрьох так, мов по секрету.

Троян ніби не вчув. Парубок знову повторив запитання. Тоді Денис засміявся колючим сміхом.

— Ти б менше слухав усяких дядьків. Ото ще мурига! Мовчить, мовчить, та й ляпне якусь дурницю. Найшов кого слухати.

Андрійові нічого було більше говорити. Він щільно причинив за собою двері й сів на ліжко. Кілька годин, проведених на заняттях у задушливій, накуреній до-нікуди кімнаті осередку, нагнітили голову важкою втомою. А тут ще оці химерні чутки і в'їдливі посмішки товаришів. Вже не без того, щоб тут чогось не крилося. Потайну вітчимову вдачу знав. І в останніх його словах відчував приховану недоговореність. Трохи не по собі було й від того, що важлива умова родичів про організацію колективу обійшлася без його.

А хіба він зайвий би там був? Адже це був його почин...

А втім, набігали інші думки й аспокоювали роздратований мозок. Його ідея поволі втілюється в життя, — чого ж більше треба? Перешкоди будуть — він це знає. Але, тим дужче б'є морська хвиля, що міцніший берег. Радість перемоги відчувається лише тоді сильно, коли ця перемога дістається нелегко. І Андрій почуває, як у грудях йому колотиться щораз дужче серце і сповнюється задиркуватою жагою кинутися на ті препони. Нехай вони будуть, нехай вони обступлять його міцним кільцем — це надасть йому лише завзятости. Андрій ліг, не роздягаючися, на ліжко й розкрив книжку...

Морок у глибині віків. Дикі волосаті люди крадькома пробираються первісним лісом. А ліс гуде й дрижить від реву звіра і гаддя. І ось забачив звір людей. ^ У його піна на губах і вилиці дрижать від жадоби роздерти людське тіло й напитися людської крови: вона така хмільна. Звір сильний і страшний, а люди — лише люди. Вони в невимовному жахові тікають від тварі лютої, на дерева, в печері, і лихо тому, хто не вміє прудко бігати, лихо матері з дитиною: дикий звір досхочу нап'ється п'янкої людської крови й закусить солодким м'ясом.

А як золотий блискучий бог робить у небі менше коло й ховається за хмари, то знову лихо. На землю пада білий пух і лежить горами цілими, а вода в річці стає тверда, блискуча та холодна. Тоді людина дрижить від холодного духу; від білого пуху їй ноги зболять і вона ховається в печерю, закриваючи своє тіло звірячою шкірою й довгим своїм волоссям — лице. Сидить вона злякана й у темряві холодній нидіє та розпачливо чекає на милість золотого блискучого бога.

І поміж людей старих ходили перекази давні — дивні, що золотий небесний бог в темну громовицю на землю кидає нездоланну силу свою й запалює непроходющі ліси червоним жаром, що пожирає все. Тоді ревіли звірі і в божевільнім жахові тікали світ-за-очі, але й людям ніколи було радіти звірячому лихові: сами вони, затаївши дух, тікали у безвість від лютої сили золотого бога. А то ще грюкав підземний грім, — проривалися верхів'я високих гір, і з неба йшла болотяна задушлива злива, а з гір текли гарячі, розпечені, багнисті ріки. Вони знищували на своєму шляху все; від них розтавав холодний білий пух і затверділі кам'яні річки, й ставало тепло. Людина лише як заборонену думку носила в серці — як би здобути тої гарячої сили, що все знищує, що дає тепло й розганяє звіра, а між тим, вражена стихійним її проявом, ніколи з неї не скористала. Вона тікала далі й далі від цього манливого і страшного пекла.

В такій людській громаді жив юнак, прекрасний своєю волосатою вродою й непереможною силою славний та на розум багатий. Либонь, Прометей його звали. І надумав цей юнак тої страшної теплої сили в золотого бога вкрасти й громаді принести, щоб вона в холоді себе могла зогріти й від звіра дикого врятуватися. Довго він блукав долинами, бескеддями й горами; тікав від звіра й гадів страхо винних. Нарешті він на Блюй-горі. І звідти бив струмінь гарячий жарива. Тоді юнак завзятий, Прометей, сидів три ночі і три дні та думав усе, як тієї сили теплої дістати й громаді передать. Громада вже і за живого не вважала юнака. Яка ж то радість їй була, коли юнак по довгім часі й небезпечними дорогами вернувся цілий і вручив їй найбільшу в світі силу — огонь, — назвали так її. Із тих часів громаду не проймає жах, як ховається в хмари золотий небесний бог і річки кам'яніють і падає на землю білий пух. З тих часів здобуло людство зброю для перемоги над звіром диким, і вийшло з мороку віків, осяявши далеку путь високо вгору знятим смолоскипом.

— Що ти робиш там?—сердито гукнув Троян, помітивши в дверях світло. Відповіді не було.

Андрій так захопився цікавою книжкою, що й не вчув батькового оклику.

— Ти чуєш?

— Га? Що?.. Нуда... Що ви кажете? — недоречно відповідав Андрій, одриваючися від книжки. — Та тут ось на завтра трошки на врок підготовитись думаю, — вже сонно відповів він.

У відповідь донеслося роздратоване:

— Годі вже! Не бійсь за свої уроки ще й на гас не заробив. Лягай, тобі кажу!..

Андрій наставив над лямпою книжку й голосно фукнув. Стало темно. В нічній тиші парубкові довго марилися волосаті дикі люди, що йшли переможним походом, знявши вгору смолоскипи...