Весняні дні бігли наввипередки з ночами. Соняшні променисті руки полоскалися в синьому тумані степів і рута ярина плакала срібними сльозами молодої радости. Станиця гомоніла потужним приглушеним гудом. Люди бігали, перемовлялися, збиралися на вулицях, на майданах, довго змагалися, іноді сварилися, погрожували одне одному. Всі кудись поспішали, шамоталися, декотрі сторожко озиралися й кидали розгублені погляди в якомусь небезпечному острасі. Так буває в час довгої жагучої спеки, коли пожовкне хліб і запорохнявіють шляхи, а на обрії раптом ударить чорна громовиця й понесеться сильним вітром над спраглою, висушеною землею. Чи по доброму пройде громовиця, напоївши землю, чи знищить урожай? Тоді кожен по-своєму просить долю: — Коли б ударило!.. — Коли б минуло!.. Станиця готувалася до переділу землі. Хазяї землі, що вік посідали її, мали поділитися зі своїми наймитами, козаки — з городовиками. Ходять похмурі козаки - діди, мурмотять слова молитви: «Господи, одведи нечисту руку, не дай нас на поталу, земля ж наша, дідівська»... А там, у примурках, під обдертими стріхами, ошарпаний і голодний люд готувався на штурм землі. Хіба ж задурно він кров'ю своєю, потом і сльозами поливав її й розгубив радість на чужих ланах? Ой, не задурно, ні!.. Лютували розлючені багатії: — Загарбає гамсел, держіться кучі! Діди гарчали: — Не поступимося!.. А їм на відповідь, як брязкіт зброї: — Короткі руки! На вулицях, у завулках, по хатах, по кутках падала лайка, розсипалася стукотливим череп'яним брязкотом: — Попанували, годі!.. — Нажерлися! А іноді лякливе: — Мовчи, Іване, а то посадять... Або розсудливе: — Та й вони ж люди!.. А то байдуже: — Про мене, Семене... — На всіх вистачить... Станиця шумувала, як опара, заправлена хорошими, свіжими дріжджами. Старим і молодим, жінкам і чоловікам, і козакам, і городовикам зранку й до вечора не сходило з уст: — Землю переділятимуть... І в цих словах спліталася і неприхована, давно сподівана радість, і тваринна злослива лють. Рясніли колодки обірваним жіночим людом і не вгавав стриманий на них гомін — то все про землю. Стара-старезна городовичка жебоніла щербатим ротом, і в неї лице ясніло: — Шпаши, гошподи, нехрищені більшовичькі душі, діждалишя таки й наші дітки швятої жемельки... Скільки то сердець обливалося прозорою світлою радістю, яких чудових снів не наснилося під обідраними стріхами бідних хат! Завше байдужий, неквапливий партійний секретар Микола Скорик, і той якось утратив рівновагу своєї партизанської вдачі. Він вайлувато метушився з кутка в куток по станичному «сполкому», і маненькі його очі світилися переможною радістю. Він зупинявся перед головою «сполкома», чорним, як мурин, вусатим козаком і в якомусь піднесенні говорив: — Шість тисяч душ!.. Та ти ж тільки подумай і уяви собі, що оця вся городовицька капелія дістане землю. Ану, підходь тоді, хто дужчий, кому вони її віддадуть? Та грім мене вбий, коли є така сила, що подужала б тепер нас! Оце тобі: хто робить, той їсть... Путньо сказав товариш Ленін?! У станраді творилося десять революцій заразом. Писарчуки метушилися, мов загнані коні. Секретар мав такий вигляд, ніби його щойно випрягли з коногону. На його насідали, вимагали, просили, смикали за поли. Він дивився стуманілим поглядом, переривав розмову на півслові і біг із дверей у двері, щоб зараз повернутися й продовжувати недокінчене діло. Й коли вже аніскільки не здавав собі справи в тому, що він мусить робити, хапався за голову й кричав: — У штабі був... Львів, забирав... під Перекопом бився... А щоб отаке творилося — господи помилуй... Оглушили!.. оглушили!.. І знову хапався за папери — кидав слова, одбивався ними від юрби. А юрба насідала: —Допишіть ще одного… господь послав... Воно лишня пайка не завадить... — Мене до третьої групи припишіть. — Мене з п'ятої викиньте. — Мою жінку до списків не занесено. — А я свідків привів... Скажи, Андрію, з яких пір я в станиці. А що? — Справку, справку давайте!... предсідатель требує. Про клясовий «принцєп» багато говорили. Спершу дехто думав, що то родичам укупі даватимуть. Та розібралися (Скорика засмикали), аж воно виходить навпаки. Родичам пошани не стало. Бідний бідному за родича став, а багатий до багатого горнувся. Так і гуртувалися. Артілі й колективи, як печериці після дощу, росли, а найбільше з городовиків. Не дурно приказка: «роби вкупі — не болітиме в пупі». Бо землю ж дадуть, а обробити її чимось треба? Троянівський колектив організувався одним із перших. «Зорею» назвали себе. Козаки бачили, що Троян не прогадав, і заздрили на його спритність. Про «Зорю» заговорили всі. Поважні діди-козаки почали при зустрічах не помічати Дениса й позаочі взивали його «камуністом» і пройдисвітом. Це зовсім не доймало Трояна. Навпаки, він був дуже задоволений, що про нього заговорили, а що лихого у своєму учинкові нічого не бачив, то всяке наймення його не тривожило, а «камуніст» — навіть було приємне. Зате голова станради був просто захоплений Трояновим учинком і вихваляв його на зборах, ставлячи іншим за приклад. «І заможний, і козак, а з городовиками одна ложка, одна миска» — казав він. А Скорика переконував, що в станиці «іжджівається сословная розніца». Сам же Скорик ставився якось із підозрінням до Троянівського колективу. Юхимові не потурав. Одного разу накинувся навіть: — Що, в найми знову захотілося? Така несподівана прозорливість дуже здивувала Юхима, проте прикинувся, що не розуміє. — Про ваш колектив кажу... Що, не знайшов кращої пари? Юхим тільки збирався з мислями, щоб одрізати, а той своєї: — Обчикриже тебе цей куркуль… Скорик, які Юхим, був городовик. Але щодо козаків — у його не було ніяких компромісів, від яких не цурався Постолака. А втім Скорик був такий лише до багатих, Юхим образився: — Тобі цікаво, коли б зібралися ото ми всі голодранці, та й били один на одному воші, — ох, і ко-мунія хльоска була б, еге ж?.. — Ага... — ніяково відповів Скорик і додав: — Шукай молоду по стану, а то спатимеш на лаві, а вона на перині. — А тебе кортить? — Кортить, ще й як... Розійшлися, таки добре докоривши один одному. Юхим роздумував: «Камуністи, вони всі такі. Їм і сіра свита вовком здається». II Як усілися всі по місцях, Денис Троян урочисто почав; — Так от, граждани, діло серйозне... Тут він зробив невелику павзу й оглянув якимсь випитливим поглядом присутніх. Усі насторожилися. Почувалося, що Троян скаже щось нове, цікаве, а що саме, достотне, крім Троянів, ніхто не знав. Денис нарочито цю справу приховав до сьогоднішнього дня. Раніш були лише натяки, що в повсякденній турботі якось забувалися. Мотря інстинктивно підсунулася ближче до Юхима, дядько Бабій простяг довгі руки на коліна і аж рота роззявив, наготовившися слухати. Всі втопили очі в Трояна. Лише Панько Сиволоб байдуже позіхнув, розтуливши щербатого рота, й випростав довгі сухорляві ноги, ніби готувався спати. — Ну, ну, що там? — зробив зацікавлений вигляд Корній. — Ми можемо для нашої артілі получити трактора, — так само урочисто продовжував Денис. — Трактори будуть... Нам треба загодя подати заявку. Що ви на це скажете? Але останнє питання було, здається, цілком зайве. Не встиг Троян скінчити останнього слова, як колективники в один голос загули: — Таке діло! — Що й казать... — Заради чого ж ми й до купи горнулися, коли не задля його... — Подаваймо заявку... У великій Трояновій хаті запанував кликотливий, різноголосий гомін. Посипався цілий ворох питань: а як? а відкіля? а коли? Денис, зарані про все довідався й радо розтлумачував усе, що торкалося трактора. Навдивовижу: спершу ніхто й слова не замовив проти потреби придбання трактора. Кожному здавалося, що без цієї машини й колектив — не колектив. А колись скільки разів той самий Денис і навіть Юхим, бувши свідками, з якими труднощами трактор колектива, що осів на Бурсаківському полі, копирсав здичавіле за часи революції поле, густо поросле полином, з кепкуванням говорили: «А що трактарь? Потрахкаєте, та коні таки запряжете, брешете!» — Хто знає, що тоді говорило їхніми вустами, чи заздрість, чи мужицька консервативність, чи може те й друге? Бо машина «трахкала», а таки без упину краяла давно неорану бур'янову гущавину. Як гомін трохи стих, Денисові майже скліпилося ліве око й хитруваті зморшки поп'ялися в кутках рота. — Взяти, воно, верно, не штука... Але діло таке, що при получці треба виплатити десять процентів усієї ціни, та восени п'ятнадцять, а остачу на два врожаї. Як вам це? Дядько Бабій почухав лису голову й посміхнувся: — Це для нашого брата ваканція трохи не підходяща. — А ти думав як? — позіхнув Панько. — Якось то виплатимо... — процідив глухим голосом Терешко й глянув на Дениса. Той насуплено звів брови. Грошова сторона діла найбільше збентежила Мотрю. Її тонкі брови застигли в лякливому зльоті, і вона аж сплеснула руками: — Скільки ж то воно вийде на цей рік? — Та карбованців, мабуть, із п'ятдесят-шістдесят набереться на кожного, — відповів Юхим. І, бачивши її полохливий погляд, заспокійливо додав: — Не падай духом... Якось нашкребеш... Проте Юхим відчував, що і йому, й Панькові, й Мотрі, й навіть Бабієві таких грошей, без сторонньої підмоги, навряд чи пощастить виплатити. — Да, — посміхнувся він до Корнія, що сидів поруч, — воно й справді для нашого брата якби не підірватися... Корнієві мов хто по губах салом помазав, — аж прицмокнув. Він підгладив настобурченого йоржика й роблено похитав головою: — Я й то подумакую, чи вивезе крива. Бо звідки ж? Хліб на врожай щось не дуже... А там податок, а там штраховка. — І він безпомічно розвів руками. Проте додав: — А трактор, що й казать... без його — не діло. У стриманому гомоні Юхим упівголосу щось перемовлявся з Мотрею, а потім голосно, але якось ніяково, сказав: — Соромно говорить, але я, признаться, аж боюся. Трактор... Важка це штука для нашого брата, — показав він на біднішу частину колективників. — Чи не могли б ми обійтися поки що без його? Адже от у наших супрягачів таки чимало худоби. Хоч, правда, на 150 десятин її малувато та нам би тільки цей год перетягнуть, поки землю засіємо. А там — новий урожай, тоді вільніше, можна б і на залізного коня отягнутися. Він примовк і ніяково подивився на Дениса. А той пильно прислухався до Постолачиної мови й чоло йому запавутинилося зморшками. Повагом почав: — Не думав я, Юхиме, що ти такий боягуз... А ти знаєш, що тепер не год, а година важлива, момент. Тепер-от ми ще можемо встигнути, а через год — хто зна. Тоді колективів, може, наросте в десять разів більше й чи попаде нам трактор, чи ні, це ще вопрос. На мою думку, як би ми на міль не сіли, — піднять півтори сотні десятин нашою (зробив він наголоса на це слово) худобою... Тут він різка обірвав промову й безпомічно розвів руками, високо звівши брови, ніби хотів сказати: «Як хочете, а я знаю, що без трактора нічого не вийде». Після його слів Юхим уже каявся, що так необачно, і в останній рішучий момент він завагався. Його лякала ота сила грошей, яких він ніколи не мав, і які конче треба було десь дістати. А де? І потім — розрахувати так сміливо. Тепер він зрозумів, чому Троян зробив наголос на «наша худоба». Ніби виправдовуючись, заговорив: — Це ви дарма, Васильовичу, на мене... Я дуже охочий нащот трактора, й коли всі за його, то я не проти, тільки ж от трошки б нам із духом зібратися, розбагатіти... А через хвилину додав: — Ну, та це тільки так... Нічого.. Я той... голосую... І раптом, серед загального стриманого гуду, вчувся шепелявий Паньків голос: — А якже, розбагатіє воша у блохи на заручинах... —і зареготав. А голова йому, як у лелеки, закинулася на довгій шиї. — Ти це до чого? — уставився на його Юхим. — Та до чого ж? Як ти швидко думаєш розбагатіти, чудило. Тривай трохи. Чи тепер, чи в четвер, — це дуже скоро. Я от, як і ти, — пролітарія, а кажу — трактора треба, бо худоба, вона, знаєш, не наша, все ж таки й зазіхати на неї не годиться. А коли ти вже справді думаєш багатіти, то тільки з трактором це можна. Гроші ж, їх тепер у нас нема, та навряд, що й через год будуть. Я думаю нащот їх, це вже треба прийдімо поклонімося до Дениса Васильовича. Як заставлять своїм капіталом, то так, а ні, то як не наміряйся, а не фицнеш, бо ще одної пари не вистачає. Он що, душа моя... Паньків дотеп трохи розсмішив усіх. А втім у йому була доля правди. У Дениса розтанули на чолі зморшки, й він посміхнувся. — Та ви вже, пожалуста... — звернувся до його ;дядько Бабій. — Коли наша невидержка... і Денис нерішуче розвів руками. Мотря, що найбільше відчувала свою неспроможність, думала, що їй мовчати в цю рішучу хвилину зовсім недоречно, й мовила: — Та вже будьте такі добрі, Денисе Васильовичу... Поможіть... — Що ж, — почав той перегодя, — я не від того... Сами знаєте, я не копиталіст, а десятку-другу якось уже одірву... А сам на Юхима — зирк-зирк... — Ех, та що це ми бідкаємося, — ляснув себе по коліні Юхим, — у нас же банок є! — Закрийся з банком! — зашепелявив Панько. — Банок для тих, хто має заставу, а ми що маємо? Волосся на голові? — Та й то не у всіх— посміхнувся Юхим і показав на дядька Бабія. — То-то й воно... Ну так комітет... ков[7] чи сельком, як його там? Багато, душа моя, до того комітету рук простягають, та мало получають. І декілька голосів, мов по команді, загомоніло: — Та що й казать... — Куди там!... — На всіх не вистачить... Юхим тільки посмикав гречані вірвечка вус і замовк. «Воно таки й правда» — подумав. На просьбу незаможних артільників Троян скоро здався. Він добре розумів, що його супрягачам важко доведеться цієї осени, коли треба буде, крім завдатку на трактор, дістати й насіння, щоб засіяти на новій землі чималий озимий клин. Не потребували допомоги лише Корній і Терешко. Дядько Бабій дарма, що мав нічогеньке хазяйство, а був обтяжений великою сім'єю і теж просив внести за його гроші, бо не сподівався, що до врожаю буде спроможний одірвати зайву копійку. Денис обіцяв підмогу й йому. Отже, діло ніби складалося на добре. Колективщикам лише зоставалося дякувати Троянові за його щедрість. Вийшовши від Трояна, Юхим із Мотрею кварталів кілька йшли вкупі. Постолака якось невпопад ступав по затужавілій уже грязюці і почував якусь ніяковість. Йому здавалося, що всі на його дивляться й оказують пальцями: «Диви, диви, он Постолака з Біловусихою пішов!» А йому так хороше було з нею. Здається, йшов би так далеко, за саму станцію, де весняний вітер гасає вільним полем, слухаючи ще нерішучий спів жайворінка. А думи голову заполоняли й проганяли слова.. — Тобі сюди, — мовила Мотря на перехресті двох улиць. Так. Йому сюди, а він і не помітив. На прощання казав: — Я все ж таки думаю, що нам би треба розстаратися на гроші, бо Троянова застава, це мулько якось... І подав широку мужицьку руку, вимушено й валкувато. Вона струсила віями, мов підбитими крилами пташка, і тихо: — Я й сама так думаю. І пішла швидко, ніби боялася, що Юхим скаже щось таке, чого не можна говорити на вулиці, серед білого дня. ... Суботній день — легкий день. А Мотрі він клунок із каміннями — не важкий, а муляє. Щосуботи, над вечір, повертається Уляна від хазяїна — неділя її повний спочинок, так по закону. Чекає Мотря на Уляну, а сама не знає, чи зажурить, чи звеселить вона доньку. Сказати, що потрібні гроші, що ще один строк? Як же це важко! Хіба вона сама не скоштувала тих-о строків, важких, як камінь, довгих, як гони на чужому полі. Порається Мотря в хаті, а думки кажанами викружлюють. Ні, вона не зажурить свою дитину — вона ж мати. Ба, ось і Уляна. — Добрий вечір, мамо! Уляна зовсім дівча: тендітна, сухорлява, як і мати, гострий ніс і вії полохливі, їй ще й чотирнадцяти немає, а вже обличчя вицвіло і очі жевріють хоробливим блиском. — Кахи-кахи, — забухикала Уляна. Сіла на лавці і стомлено руки на живіт. — Ой, і втомилася ж я, мамо... І в грудях коле. Мотря змахнула на віях росу. Отак щосуботи. Немає — нудиться материне серце, а прийде — ще дужче стиснеться з болю. Хіба вона не бачить? Хіба не знає? А що зробиш? Злидні. — Як наймав, — легко робитиметься — говорив. А тепер коло худоби сама, коло коней сама. Ні рук, і ні ніг не чую. У Мотрі вуста кривляться, як п'явки на воді, а сама бадьориться й голубить ласкавим поглядом Уляну. — Ну, потерпи, дочко, ще трохи, і більше годі. Тільки строк добудеш. Тепер ми ж землю матимемо... і багато землі... в колективі... І трактор буде, тоді заживемо... І Мотря посміхається кривою посмішкою й бачить, як прояснюється погляд в Уляни, що повторює: — І колектив? І трактор? Тоді серце Мотрі сповняється глибокої надії, що справжнє життя — воно йде. Воно неминуче прийде. III Як надійшло повідомлення до станради, що в окрузі відкриваються курси, зорівці зібралися обміркувати справу, кого послати вчитися на тракториста. На зборах в один голос вирішили, що на курси треба послати Андрія. Хлопець він був, як кажуть, розбитний, скінчив станичну школу — й до науки мав добру кебету. Сам Юхим був дуже задоволений із того, що в їхньому гурті знайшлася підходяща людина, що на неї можна було напевне покластися. Власне й до троянівського колективу він наважився йти лише через те, що в особі Андрія почував доброго спільника, який зріс на тому «городовицькому» ґрунті, що й сам Постолака. В Троянову сім'ю Андрій попав кілька років тому, як щойно встановилася радянська владана Кубані. Тоді удівець Денис Троян оженився на Олені Морозенчисі, вдові, Андрієвій матері. Була вона вродлива молодиця, та врода в злиднях, що старцеві рай на тім світі, від того легше за життя не стане. Проміняла вона злиденне життя на білий Троянів хліб і вийшла за нелюба — не про себе, про сина більше дбала. Денисові до смерти подобалася Олена Морозенчиха. Не знавши любови за першою жінкою, він у літах уже її скуштував досхочу, хоч і мусив був заплатити за своє недовгорічне щастя всиновленням Андрія. А в тім, як людина практична, міркував, що нічого від цього не втрачає. Пасинок заступив йому повсякденного наймита, з якими ставало за нових порядків так багато клопоту. За його спиною сподівався Троян виростити й дочок. Жилося Андрієві в новій сім'ї не можна сказати, щоб уже так тяжко. Хоч, правда, іноді на хлопця накладалося не по літах важку роботу, і Андрій почував, що він все ж таки відрізаний кусень у Трояновій сім'ї, не син, а пасинок. Це саме намагався показати хлопцеві й Денис, щоб, як доведеться ділитися майном, Андрій не розраховував на велике. Юхим більше знав Трояненка по хаті-читальні, де він, бувши комсомольцем, жваво провадив роботу, за яку поважали його не тільки молодь, а й старі. В день від'їзду до міста Андрій прокинувся рано й почав метушливо збиратися в дорогу. Він забрав кілька книжок, про які думав, що вони здадуться на курсах. Занотовував ще для пам'яті, про що треба довідатися й що придбати з літератури. Від комсомолу йому надавали багато всяких справ, які він конче мусів розв'язати в окружкомі. Андрій сидів у світлиці серед всяких записок, заяв та книжок і лаштував невеличку дерев'яну вітчимову скриньку, як до його ввійшла Ксенька. Вона знічено на хвилину спинилася біля порогу, потім чогось весело подавилася сміхом і підбігла до парубка. Чудним, розгубленим поглядом подивилася на Андрія, якось нерішуче запитала: — Що, їдеш? — Та їду ж, — мовив Андрій і здивовано глянув на дівчину. По її зніяковілому обличчі бачив, що вона сказала не те, що думала; вона хотіла, щоб її думку висловив він сам. Але йому цього не хотілося, він не мав на це сили. Трояненко бачив, що їхні товариські стосунки Ксенька намагається раз-у-раз обертати на інтимні, а серце йому було далеке від цього і тому йому стало не по собі. Навіщо це все — подумав. — Ну да їду, — повторив він удруге, якось ні з того ні з сього насупившись. — Ти вже всі харчі склала, що батько казали? — Та всі, — стишеним голосом проронила Ксенька і замнялася, одступивши назад. Потім швидко повернулася, мотнувши рясною спідницею, і Андрій тільки загледів, як на дівочій спині гойднулася товста коса і зникла за дверима. Йому стало жаль Ксеньку. Але він намагався не думати про це. На дворі чекали майже всі колективщики, що зійшлися провожати Андрія на курси. Почувалося, що Трояненко стає для них цінний і потрібний, що без його ніби ні до чого й та машина, що ще більше з'єднувала артільний гурт. Прийшла й Любина, старша Бабієва дочка, русява, повновида, з чорною, як тернина, родинкою на лівій щоці, цокотуха. Вчора, після «вечора відповідів і запитань», вона нерішуче спитала Андрія: „Їдеш?", а парубка це здивувало, бо майже ніколи вона з ним не говорила й не цікавилася його особистим життям. Він радий був відчувати в цьому короткому слові більше, ніж звичайну цікавість і не втримався, щоб не запитати далі. «А що?» Вона жартівливо засміялася переливно-дзвінким сміхом і звела багатозначно русі брови: — І не жаль, що Ксенька занудиться? — А вона мені хто? — Як хто? Всім дівчатам роздзвонила, що ти на їй женишся. — Хіба? — Тобто й не знаєш нічого? Вийшовши з хати, Андрій помітив, як на лавці, біля тину сиділи Любина й Мотря та про щось гомоніли. Він раптом забув про випадок із Ксенькою і пригадав учорашнє. «Вона недурно прийшла», — подумав про Любину. Тимчасом Троян під'їхав дрогами до самого порогу й сказав, посміхаючись: — Ну, ми готові! Колектившики обступили підводу, весело перекидалися короткими словами. З хати вийшов із скринькою Андрій і поставив на дроги. Все було готове. Тут парубок помітив, як Любина, швидко попрощавшися з Мотрею, пішла ліворуч вулицею і не оглянулась. Переступаючи з ноги на ногу, Іван Бабій висловив догадку: — Поки скінчиш, Андрію, свою науку, може й трактори прийдуть... Так ти той... верхи на нього й катай лугами-берегами додому.... — Добре, добре... — якось розгублено згоджувався Трояненко, поглядаючи на вулицю. Підійшла Мотря. — Не задивляйся там на городських дівчат, — пожартувала, — а то швидко обкрутять. — Це діло таке, —піддакнув хтось. Андрій розважливо посміхнувся: — Куди нам до городських, коли й у станичанських в великій пошані. Денис сів на дроги й перехристився: — Ну, час добрий!.. — і нокнув на коні. — Та вчися добре, — напутив Терешко, — щоб на пятьорках вийшов. І Юхим зауважив: — Цей не дасть маху — вийде... — Тепер не ставляють отметок, — сказав Бабій, який був дуже незадоволений з того, що за радянської влади не ставлять дітям «отметок». Як підвода опинилася на вулиці, Юхим гукнув услід: — Не забудь же, Андрію, купити оту книжку, що Скорик казав, — про колективи. Сурйозна книжка... На вулиці Денис струсонув віжками, і коні з копита кинулися по битій дорозі. Колективщики стояли коло Троянових воріт, аж поки підвода не зникла за поворотом. Тоді Бабій мовив: — От і тракториста свого матимемо. — Коли всі розійшлися, Ксенька зачинила ворота довго стояла на хвіртці — про щось думала. Може про те, що тепер нікому її буде довчати азбуки, аж поки не повернеться Андрій, чи, може, про щось інше. Вітер-пустун грався кінчиком її коси. Буває так. Після темної вогкої ночі віковічний ліс зустрічає сонячно-льотний ранок. Усміхнуться столітні кремезні дуби, зажебонять лапатим листом, блисне в золотому промінні сльозяною радостю травиця-лісовиця, й лише одні сухостої мертво-понурі стоять... (їм не треба сонця, вони вже віджили). Як стане сонце серед неба, п'яніють тоді велетні-дуби в сонячному вині купаючись, але плаче лісова травиця в ногах дубів, окутана їхньою тінню, й простягає бліді руки вгору, туди, до сонця, й зашелестить тоненьким своїм листом, просить: «та ближче ж, ближче: тебе я давно ждала, кому ти світиш, кого ти поїш своїм вином?» — Хе! — всміхнеться сонце, — хто там такий бурчить? не чую. І шелестить травиця лісова: — Це я, травиця-лісовиця. За що така нерівність: дуби у мороці нас держуть?.. Хіба я права на радісне життя не маю? Чи не однаково я — плід землі? — Ха-ха-ха... — гоготить палюче сонце. — А моє то яке діло? Із моєї ласки користується всяк, хто як уміє й може! — Ах, так!..— зашелестить травиця. — Прийди ж, о вітре, грозо, і знищи все, що сонце застує, мене ти виведи на світ!... Тоді вітер хмарою заступить сонце й погонить чорні буруни, з-за обрію на ліс. І піде лісом гуд, страшний трівожний, насторожений; завирує, зашумить, закружить лист, пригне столітнє дерево додолу, натягне луки й пустить із громовицею мільйони стріл в серця дубів тисячолітніх. ……………………………………………………………………………………………………………………………… IV Вже третій день станрадівський двір стогне рокотявим гудом, нестримним, як море в шторм. Голова станради випрямляється на весь свій великий зріст і високо задирає голову, оглядаючи розхвильований натовп. — Граж!.. ни... Граж... — Ол-ол-ол-ол! Гу-гу-гул! Ік-ік-ік,—клубком роїться гамір. Різноманітні постаті, в свитках, шинелях, пальтах, кубанках, сірих плетінках, замусляних картузах, з ціпками, з батогами, вусаті й безвусі, бородаті й голобородьки, перегукуються, сперечаються, сміються й журно кивають головами. Лише чути вигуки: “земля”, «переділ», «групи», «куркулі», «бідняки», а далі все зливається. — Граждани!.. — напружує щосили голос голова зборів, молодий білобрисий хлібороб у будьонівці. — Вніманія!.. — Граждани!.. Гамір поволі спадає, мов юрба разом починає віддалятися, а луна ще довго блудить десь тут, по кутках, приглушеним гомоном. Голова ради розправляє чорні перевесла вус і починає: — Так от, граждани, наш плян такий: перша група від станиці повз річку до захарівської межі... Друга група коло неї. Третя група од вигону до високої могили. Натовп заворушується... Гомін зростає. — Четверта .. п'ята... — продовжує голова. І поки він доходить до останньої — восьмої, — юрба вже не гомонить, а клекоче буряним потоком. — Еге, он бач!.. — Їм до левад, а нам бугри?!. — Чого ж то так?!. Чоловік у будьонівці витирає з лоба перший піт (бо буде ще й десятий!) і заспокійливо кидає: — Уніманіє, граждани!.. Обміркуємо поволі... часу багато. А тепер ось послухайте, як розподілятимемо землю в групах... Натовп трохи стишується: він не спішить, він ще своє скаже. — Як ви вже чули раніш, — каже вусатий голова, — землю розподілятимемо по клясовому принципу; це значить так: у кожній групі бідні дістануть землю біля станиці, середняки далі, а заможні ще далі... Крім того... Але доповідача вже ніхто не слухає. Тут зривається ціла буря вигуків, що шматують повітря, заполоняють увесь станрадівський двір і луною котяться вулицями, завулками. — Е, он що!.. — Яка ж це рівноправія?!. — Бач, що вигадали! З густого натовпу на вільну містину висувається борода з ціпком і тикає ним у повітря, а очі горять хижо й розлютовано: — Ні, ти скажи, хто то — «бідні»? Нас не обдуриш. Казав би городовики, та й годі. А як же, їм коло станиці, — вони ж тепер красні дворяни. А в юрбі: — Ха-ха-ха!... Го-го-го!.. Голова виправляє: — Не городовики, а всі, в кого худоби немає. Є й козаки такі, не всі ж багатії? — Та ти завернеш... — кидає з-за спини, барилкувата постать: — Захотів кіт сала, та якби с... напала. — Гй-ги-ги! Хо-хо-хо! — Тю! — Гу! Від реготу й тюкання юрба розгойдується, а над нею звисає тонкий голос чоловіка в рядняній куцій свиті і салдатському зеленому картузі: — А ви думали сироваткою ввесь час нас годувать? Ні, брат, годі!.. А хто ж тобі винуватий, що ти не хочеш заробить? — кидає борода. У вас заробиш... ярмо на шию! — Тю-тю, дурний!.. — Не тюкай, сам такий! — Гамсел! — Куркуль! — Цу-цу! — Тю-тю! — Та бий його!.. — Га-га-га!.. Го-го-го-го!.. Гамір стоїть, як на пожарищі. Ввесь натовп клубочеться темною суцільною масою, як велетенська тварина. Чоловік у будьонвіці підіймає вгору руку і кричить що сили, намагаючися примусити слухати доповідача: — Граждани! Граж!.. Але голос йому хрипко обривається, і він, безнадійно махнувши рукою, спускається на стілець. Руки йому хапаються за скроні, а очі розгублено блукають на чернетці протоколу, що його пише секретар. Голова станради, склавши папір, спирається на президіюмський стіл і так нерухомо застигає. А натовп вирує. Лаються, кричать, погрожують, люто кидаються один на одного. Насуваються лавою на лаву, довго й уперто змагаються, мов кремезні бики, що, зіткнувшися тупими лобами і вгрузаючи в землю, намагаються подолати одне одного. Довго не вгамовується розгойдане людське море. І коли в найзавзятіших горланів починає першити в горлі, тоді притихають, щоб, зібравшися з силами, загомоніти при першій нагоді. Зорівці стояли на зборах купкою коло тину й готувалися захищати своє право. Були не всі. Денис нарочито звелів не приходити Терешкові й Корнієві. Боявся, що перший буде дуже угодливий, а Корній своєю різкістю зможе зовсім зіпсувати справу. Юхим стояв у товаристві Мотрі й дядька Бабія, не втручаючись у загальні суперечки. З напруженням чекав, де приділять землю їхньому гурту. А Мотря була якась просто налякана. Ніколи не мавши землі, тепер вимагати її з такою сміливістю й упертістю, як це робили інші, на це в неї ніяк не вистачало духу. Коли збори стишилися, голова ради продовжував: — Артілі «Червоний Партизан» — за гробками, понад бугром... Колективові «Зоря» поруч, гонами до третьої групи, що йде через Макітерку. Денис із полегшенням посміхнувся й глянув на Юхима. Той був серйозний і насторожений. Радіти було надто зарані. Земля в цьому місці була досить добра, зручна й недалеко від станиці. Охочих на неї було чимало. — Колектив «Червоний Козак»...—говорив далі доповідач. — Стій! стій!..—раптом закричало декілька голосів: Ми, червоні партизан?, та поруч із Трояном? Та ми!.. Тут невеличкий на зріст чоловічок, нашкандибуючи на костурі, кинувся до столу президії, а за ним ще кілька чоловіка. — Ми кров проливали, та тепер на бугри? — Ми... ми... — Та пішли ви під три чорти, — голос іззаду. — Давай до низької левади!.. Од гробків!.. — вимагали партизани. — Ач, які!.. Їх було десятка півтора, рішучих, сміливих. Вони замахали палицями, мов молотники на току, запротестували палко, бувши добре свідомі своїх прав. А з гурту крадькома голос: — Ми всі воювали!.. — Воювать, то воювали, та з ким і де? — А Троян теж воював? — Ха-ха-ха!.. Голова дав справку. — Він не один... У них бідняцько-середняцький колектив... — Бідняцький?.. — Середняцький?.. — прискіпувалися голоси. — Святий та божий!... Зібрав півтора городовика та думає, що збіднів! — У «комуну» пошився!.. — Паняй, на цих виїдеш!.. — До Кухаренкових хуторів його, там для комуни зручніше!.. Голоси насідали сміливіше й завзятіше. Партизани вимагали свого. На них насідали багатії. Зорівців приперли з обох боків і городовики і козаки. Городовикам не до вподоби був Троян, багатіям — його супрягачі городовики. Суперечка завзялася знову. Тоді з гурту вийшов Юхим, підніс угору руку й мовив: — Ану, дайте мені сказать!.. Дайте сказать!.. Широке море голів насторожилося. — Ну, ну, бреши!.. — пожартував хтось. Юхим посміхнувся, а очі горіли йому палючим вогнем. — Брехать тут нічого. Хай бреше той, хто вовче тіло прикрив овечою шкурою, а я ввесь тут... Бачите оцю подрану шинелю, — показав він на свій одяг, — з неї клапті позоставалися і в чагарях чорноморських ущелин і в астраханських пісках. Чули про отряд товариша Ковтюха? З наших ніг бризкала кров на каміння; тіло поїдом вошва їла. Ви про це не знаєте? Так за чию ж чортову душу ми страждали? За для чого? Щоб до Кухаренкової межі йти?.. Чи вас заздрість бере, що Троян із нами? Хе-хе-хе!.. чом не так!.. Спробуйте ви зробити так, як Троян, чи не засвербить у вас за своє добро? Еге, —мовив він кепкуючи, — я бачу, що кулакам це не до вподоби.. Їм жаль і кума, жаль і пива. Так ні чорта не зробиш! Мені моє дай!.. Лусни, а дай!.. Протягом Юхимової промови стояла тиша, як ніколи. Станичани знали партизана Постолаку і ніхто з них не наважився щобудь перечити після його коротких, але міцних доказів. Про Трояна Юхим знав, що голота була проти його, але він навмисне закиди проти Дениса приписав куркулям, бо інакше було не можна. Це збило з пантелику городовиків, і вони стихли. Колективщики таки добилися свого. Землю дали їм там, де саме й було намічено. По чотирьох днях безугавних балачок, суперечок, лайок, божби, матюків і навіть бійок, нарешті вирішено кому де приділити землю. Довгими смугами-прямокутниками тяглися землі неорганізованих господарств, — окремих земельних груп, між ними вкраплялися колективи, артілі, комуни, в залежності від їхньої заможності то ближче, то далі, з кращою, у гіршою землею. Зорівці справляли першу перемогу. Здавалося їм, що вже половину діла зроблено, інше прийде само собою. З цього приводу Троян навіть бесіду влаштував із випивкою й промовами. Були всі певні, що спілку між окремими членами колективу закріплено міцно, і в Юхима оплітали сумнівні думки, а радість закрадалася в груди — земля із мачухи на рідну матір оберталася... V ...Квітневі ранки вмивалися позолотою й світилися кришталем. Станиця потопала в молочній паводі цвіту й млосно зідхала в п'янючому запаху яблунь. Парувала земля під свіжим подихом вітру й дзвонила стоголосим пташиним співом... ...Юрби людей чорних, обвітрених, засмажених, важкими гупотливими кроками виміряли колись незміряні лани. Зелені килими ярини мережалися чорними борознами. На делеких обріях манячили тички. Пухку, ситу землю краяли залізні плуги, а вона терпляче розкривала чорне черево й пашіла тривними соками, наливаючи ними свої груди, щоб нагодувати колись невизнаних синів своїх. Зранку до вечора ходять юрби й повітря дрижить радісно й боязко: — Аж тепер одміряємо!... Гупають чоботи битими весняними шляхами, і розперізується мужицьке серце, ласкою сонця напоєне. — Кидай жеребки!.. — Не хочемо! На трясцю!.. — Давай оцю — і квит. Чорна, обідрана, як старцева торба, постать падає на землю, простягаючи руки, мов хоче її загарбати собі, геть собі... Голоси глузують: — Ще не абиякої, а з-п'д пару?! Заманулося котові меду. — Нічого... Після сирівцю, воно й мед не завадить. Кажу оцю — й годі!.. Від межі до межі — з лайкою, з криком, з прокльонами. Сто п'ятдесят десятин колективу «Зоря» довгастим прямокутником окреслено чорною борозною. Невеличкий рівчак зберігає спокій ланів, що чекають на супряжну працю без кривди і чвар. Та чи без чвар? VI Над Кубанню місто присіло, розкинувши над луками рясні садки. Чадіють од спеки важкі кам'яниці, пригинаючи голови під холодну тінь високих тополів, і осокорів. А палюча злива ллється і ллється з неба й заполоняє вулиці, майдани, завулки. Перехожі туляться в тінь, перебігають майдани, зникають під склепінням кам'яниць і в заплутаних завулках. Самотньо трюхихає вагон трамваю, і його шум тане в прозорому повітрі. Під важким берестом куняє візник, — млосно, до сну склепіють очі... Велика триповерхова кам'яниця примружено дивиться сотнею вікон на майдан. Ще недавно тут зрання й до пізнього вечора жила бурхливим гомінким життям педтехнікумівська юрба. Тепер кам'яниця завмерла. Роз'їхалися її вихованці по рідних станицях і селах ста лити сили до дальшої науки; нині їх вітають рідні стріхи в запашних степах і в зелених гірських полонинах. Пустками лишилися місткі авдиторії кам'яниці. Заснули лябораторії в запаху кислот з пукатими колбами, ретортами. Лише крізь нещільно причинені двері одної з авдиторій чути сторожкий шепіт і рівномірний чіткий перелив молодого голосу. Там за партами до півсотні людей — загорілих, засмалених, з потрісканими губами, шкарубкими цупкими пальцями. Видно, що їх недавно привітали педтехнікумівські стіни, й сліди сонця та степового вітру ще не згладив міський затишок. На бородатих і безвусих обличчях в однаковій мірі лягла печать уваги й свідомости якогось священнодійства. Авдиторія з дитячою простотою втоплює очі в лектора й насторожено ловить кожне його слово. Вона над міру серйозна й уважна. Це окружні тракторні курси. Викладач — молодий, бритий, червоновидий, як печений гарбуз, юнак — часто витирає хусткою обличчя й розповідає про випарник трактора. Він швидко малює на клясній дошці цілу схему приладів і з'ясовує призначення кожного. — Це — перший бак — на гас, — каже він, — оцей другий, на бензину. Але для рухання трактора треба обернути ці дві рідини на пару, і на це є спеціяльний прилад — карбюратор. Авдиторія насторожено ловить незнайоме, чуже слово й повторює в найвигадливіших варіяціях на свій лад. — Карбуртатель... — Карбуратель... Юнак добродушно посміхається й пише на дошці, повторюючи по складах: — кар-бю-ра-тор... Присутні, мов по команді, відповідають різноголосим гудом, силкуючись достоту виговорити так, як каже навчитель. І цупкі, як ракові клешні, руки під малюнком виводять «карбюратор», виправляючи кожну літеру по декілька разів. Андрій сидить у першому ряді. Нова наука йому здається незрівняно легше проти інших, і чужоземне слово не таке «дике», як для інших. Він виправляє свого сусіду, поважного вусатого дядька, що довго потіє над цим гемонським словом. Та все ж Андрій хоче, щоб мимо його вух не пролетіло жадне лекторове слово. Він акуратно записує, що є важливого в лекції. Вже не один зошит він ісписав за кілька тижнів на курсах, — це наука на цілий вік! Але Андрієві ще більше кортить працювати коло самого трактора. Він нетерпляче чекає на годину, коли курсантів ведуть у сарай, де стоїть напіврозібраний, занатомований труп фордзона. Ще недавно ця машина здавалася Трояненкові якоюсь незрозумілою потворою, до якої не знати з якого боку й доступитися, а тепер — ні. Що не день, то безхитроснішою стає ця вигадка людського розуму, що раз, то простішою здається ця, на перший погляд складна, незрозуміла машина. Тепер він знає: ось мотор — серце трактора, — там циліндри з хлипавками й толоками. Ось заплутані бубликами рурки — це радіятор. Ра-ді-я-тор! Чиє серце не сповняється гордощів при свідомості, що розкрито нові тайники людської думки, що так скоро пізнано те, над чим працювали покоління протягом віків і що дає тепер перемогу над природою й підносить людину на до того ще не досягнуту височінь. Як же не любити оцих гвинтиків, валів, трибів, рурок, циліндрів, що стають за такі близькі й зрозумілі? І Андрійове серце сповняється радістю й неприхованою погордою. Ще кілька тижнів, і він сяде за стерно машини й поведе її на розлогий степ. Там, на колективному полі, він розпушить смоляний ґрунт крицевими лемешами й співатиме молоду пісню новому життю. ...Щойно скінчилася лекція й Андрій заскочив у канцелярію заглянути, чи немає, часом, із станиці листа. Одірваний уперше з дому, він трохи скучав. Щоправда, не так за домашніми, як за веселим гомінким товариством, яке щовечора збиралося в невеличкому помешканні комсомолу, охрищеному хлопцями комсомольським клюбом. Трохи й турбувався, А як воно? а що? Бувши сином бідної городовички, він відчув, що комсомол для його не чуже товариство. Тому, як тільки в станиці заснувався осередок, він одним із перших вступив до його лав. Не перечив цьому й сам Троян. Він розраховував, що пасинкове комсомольство буде для його, Трояна, тою заслоною, що стримуватиме нагніт місцевої влади, на його, як багатія і людину, що не могла завжди ховати свою ненависть до сучасного ладу. Але під Андрія підкопувалися всякі куркуленки, для яких двері комсомолу були закриті, їм хотілося вижити з осередку Андрія, і вони спритно вигадували про його всякі пльотки. Андрій підійшов до скриньки, що в ній зберігалися листи для курсантів, перегорнув декілька конвертів і на одному з них упізнав Троянів почерк. Порився ще, але від хлопців не було. Вітчимова уважність трохи здивувала хлопця. «Подумаєш, іскучив!» — міркував собі Трояненко. Вийшовши із канцелярії й умостившися зручніше на підлокітникові коридорного вікна, почав читати списаний карлючкуватими літерами великий аркуш паперу. «Любезний і дорогий наш син Андрій Денисович! — писав батько. — Шлю тобі всеуніжающе почтеніє і желаю доброго здоров'я в ділах рук твоїх». Андрія неприємно покоробило від цих слів, старих, заялозених, набутих Трояном іще в салдатчині, слів, зміст яких зоставався поза ними, а від урочистого стилю віяло чужиною. Парубок швидко пробіг майже цілу сторінку, де ішли поклони від родичів, і читав далі: «Землю в станиці переділили. Вся голота аж гопки скаче од радости, що дістала кращу землю. Та це добре: нехай бідні люди не страждають, — їм теж жить хочеться. Нам, слава богу, нарізали там, де хотіли, — коло Макітерки. А дядькові Микиті, що не захотів пристати до нашої артілі, приділили аж коло Захарівської межі. Тепер йому хоч кидай усе, бо від станиці за 30 верстов, і води немає близько. Юхим Посталака, таки спасибі, постарався на сходці, що нам добру землю приділили. Виходить, він не такий дурний, як я думав. Поки-що це байдуже, а далі хто зна, може воно б краще було, коли б коло нас було більше дурнів. Міркую я, сину, аби ти добре свою науку пройшов, та дістати трактора, то зажили б ми не горюючи, як і раніше». Від останніх слів війнуло холодом і Андрійові стало соромно й прикро за вітчима, який взиває дурнем того, хто щиро пішов із ним на спілку. «Невже в його нечесні наміри?» — закрадалася думка. Він боязко озирнувся, чи не підглядів, чи не розгадав, буває, хто його думок. Але ні. Курсанти купами збиралися в коридорі, жваво обмірковуючи щойно прочитану лекцію, і ніхто не звертав на його уваги. «Іще я тобі пишу, — читав Трояненко далі, — що Скорик казав (люди чули): «Коли б Троян не пішов до колективу, то виперли б ми й його до Кухаренкової межі». По цьому йшов рядок, закреслений вздовж і впоперек. Андрій повертав на всі боки листа, намагаючися прочитати закреслені літери (вони завше здаються такими цікавими), але зміг розібрати лише окремі уривки: «йому»... «соб»... «лику»... «купу»... А потім стояло: «Не такий дурний Троян, як він думає». Наостанці батько радив: «Ну, вчися, синку, та добре вчися, бо не для кого ж, а для себе. Веди себе смирно та слухняно. Якщо є там ячейка, то впишися, може на комуніста скоріше вийдеш, тоді не один с... носом закрутить. Посилаю тобі, сину, про всяку нагоду 15 карбованців. Може де рипить, то... сам знаєш»... Нагло задзеленчав дзвоник, і курсанти гупотливою юрбою посунули в авдиторію. Пішов і Андрій. На лекції він як не намагався зосередити увагу на лекторовій промові, але уривки з вітчимового листа ввесь час не давали йому спокою. «Чого ж хоче він? Чому радіє? На що сердиться? Чому Скорик (Троян пише С. .., це він) закрутить носом, як Андрій за комуніста стане? — роздумував парубок, крокуючи довгим коридором на перерві. І заспокоював себе: «старе, залежало, — закваски треба — перебродить, пойме». І вирішував, як прибуде додому, добре взятися за вітчима, щоб витравити з нього те, що заважає їм порозумітися.