Стоголосо дзвонять мідяні ранки. Сонце смокче роси і вмиває заспане лице: ночі у липні такі короткі! Вже кілька днів від станиці приросяними шляхами на всі боки гарби, вози, дроги, будки, халабуди, косарки. В ранішньому повітрі зливається скрип, торохтіння, дзвін, гейкання, іржання, рев, хльоскання батогів і дзвінкі бадьорі голоси:

— А куди тягнеш, Андрію?

— Та до глибокої криниці!

— Пшениця?

— Вона.

— Уродила?

— Як молочай на толоці.

— Це не факт...

— Подленько...

— Соб! Соб!..

— Гей! Гей!..

Ідуть кіньми, волами, на возах кучки з курми й качками; за возами корови, собаки навпередки.

— Кудкуда-ак! Кудкуда-ак!..

— Та цить, щоб ти здохла!

— Ня! ня! ня! Сірко!.. От, бісової душі собака, ще порвуть чужі.

— Гав! гр... гр... гр...

— Му-му-му...

Як із розпоротого лантуха сиплеться зерно, так із станиці розповзаються на всі боки підводи, коні, худоба, люди. Виходите усе, мов по зговору. Що не день, то більше безлюдіє станиця. Рідко де зостається стара бабуся з дітьми, а то — на поле, в степ, де вітер, сонце, запашне привілля й роботи по саму зав'язку.

Сьогодні вирушили й зорівці.

На схід від станиці, шляхом, що до красної межі —

валка.

Через три вози від переду Денис на самоскидці, за ним із лобогрійкою Терешко. За Терешком величезні дві гарби його й Корнійова, а далі трюхикає риженьким Юхим; наостанці дядько Бабій із купою дітей і кучкою з курми.

— Денисе Васильовичу! — гукає Троянів сусіда з-під крисатого бриля, — стало буть, колективом? — показує батогом на валку.

— Комуною.

— Ну, ну, докажіть слави!

— Та вже не підкачаємо.     

— Чиє коситимете?

— Юхимове.

— Самоскидкою?

— Атож!

— Оце я понімаю!

Троян вирівнює коні, оглядається назад, чи чує Юхим, тоді каже:

— А ви не пристали?

— Куди?

— В артіль.

— Побачимо, як у других буде.

— А землю де дали?

— На Кухарикових.

— Погане діло.

— Погане та своє, собствене, як зроблю, так і буде.

— Та воно так...

Котиться віз за возом, жатка за жаткою, розтікаються в побічних шляхах і вузьких обніжках, ховаючись за похилими стінами хлібів.

А повногрудий океан пашні тихо хлюпотить золотаво-зеленастими хвилями й котиться за обрій. Далеко на межах темнозеленими вітрилами дрижать тополі хуторів. Попеліють широкі шляхи сірими слідами безвісних кораблів. А невгомона-вітер кружляє вихрястий танок і виспівує привітно-радісну мелодію. Ось він притиснув і погнав з гори мусянжові переливи хвиль пшениці й розлив їх під горою; звідти поволі вирвався на гору, забурунив металево-сизим волоттям вівса і знову розплюскав під самим обрієм золотаво-сріблясті брижі ячменю.

...Полем стриманий луск іде. То колос випуска своїх дітей із пелюшок на світ. Згинається стебло під ситою вагою, дрижить і тіль-тіль чути: хрусь-хрусь...

Перший день косовиці. Він такий радісний і важкий, цей день. Людське тіло ще повне робочої снаги. Ще не натруджено руки, ще не болить спина. Ех, розмахнутися й косонути, щоб аж загуло! А думка над налитими вагою колосками.

Зорівці отаборилися над Сухим ставком. Там розбили курінь, зоставили худобу, птицю, малечу з жінками, а з двома жатками попрямували до Юхимової пшениці. Вона на самому бугрі, біля високої могили і поспіла скоро.

—Тпру, стій!..

— Приїхали.

Дві гарби й дві жатки зупинилися на шляху проти Юхимової десятини. З жартами, з вереском, як горобці з гнізд, зіскакують дівчата з гарби. За ними Постолака, Мотря, Панько.

Юхим помантачив косу, підтягнув чересок, протер гречані вуса.

— У розгін? — звернувся до Дениса.

— Як хоч, ти хазяїн.

— Ідьоть... Дівчата, зправа по одному, шагом-арш! —скомандував Юхим і подався через шлях. Став край пашні, подивився з-під долоні, прислухався, як шепотів налитий колос:

— Пос-пів... у-же... ко-си-ти... час...

Вдарив п'ятою коси об землю: все в порядкові.

— Ну, господи благослови, як старі люди казали а ми, дурні, за ними, — і замахнувся косою.

— Чшів-чшів-чшів...

Розлюченою змією зачшівкала коса, зашелестіла ядовито-металевим дзенькотом у росяній пашні й почала плигати з боку на бік.

— Ти таки не можеш, щоб бога не зачепити, — докорив дядько Бабій, лаштуючи косу. — От удався!..

Але Постолака не чує цих слів. Він розмірено, розкарячено переступає по оголеній смузі, а ліворуч від нього лягає жовто-мідяний вал скошеного стебла.

Дівната жваво розбирали з гарб вила й граблі, цокотіли.

— Хто за ким? — поцікавилася старша Бабієва дочка Любина і напнула хустку на лице, зберігаючи його білизну від загару.

— А закуталась, як черкеска. Ой, господи, — зареготала Ксенька. — А я не боюся. — І шпурнула хустку на драбину гарби.

— Я за дядьком Іваном, — сказала Мотря.

— І я.

— А я за Юхимом, — заверещала Любина…

Бабій обійшов Юхима, щоб зайняти постать попереду, за ним лаштувався Терешко з Паньком; Корній і Денис вовтузилися біля жаток.

— Нащо ото ще його прокосювать? — невдовольничав Корній, закладаючи косу до лобогрійки.

— Та, — махнув Денис, — нехай не думає, що рук шкодуємо коло його хліба, — менше витруситься.

— «Комуна?..»

— «Комуна!..»

Обидва переглянулися й зареготали.

Ритмічно коливалася висока Юхимова постать на напружених, широко розставлених ногах, як обминала його Мотря. «Який він дужий» — подумала.

І так їй раптом захотілося захисту і прихильности цього дебелого крижистого чолов'яги.

— Разойдісь рука, размахнісь плечо! Чи так, Мотре? — блиснув очима Юхим.

— Ти косиш, мов для тебе це гулянка.

— Буває, що й гулянка важча за всяку роботу.

— Буває, правда, коли на гулянці нема що їсти.

— А робота в гурті, знаєш, як у танку... ступи не так, усім діло спортиш, — ото воно й жару піддає.

Юхим вихватив косу з пашні, дзвінко задзеленьчав мантачкою.

— Ух-ха! Дядьку Іване! Підтягайте очкура, а то дожену.

І коса знову засичала. Далеко в пашні коливався Бабіїв бриль.

— Ти таки без теревенів не можеш... — оглянулася Мотря.

— Без теревенів — ні...

А самому було так легко й серце бісеням жирувало.

Тиха Кубань, тиха Кубань —

тоненьким голоском затягнула Любина, набираючи на вила валок.

Бережечки зносить —

підтягувала сестра.

Бережечки зносить 

— зіллялися обидва голоси далеким відгомоном.

Молодий козак, молодий козак

свого пана просить

Свого пана просить — 

журно спускалися голоси. Юхим оглянувся.

— Е, та ви з піснями. Людям жнива, а вам іграшки! —Йому й самому хотілося співати, але важка коса вимагала ритмічної роботи легенів, і він тільки стиха підмугикував:

Свого пана просить

Свого пана просить...

Налагодивши самоскидку, Денис закурив, і в задумі дивився на косарів та громадільниць, що моторно рухалися разком через усі гони.

— От вона, «комуна», — заворушилася якась заздрісна думка.

Прокосивши середину, снідали. Умовилися так: за Юхима, Мотрю й Панька харчуватимуть на жнивах і молотьбі Трояни, бо посіву перших було по десятині-дві, не більше. Баштани й городину вбиратиме кожен сам. А вже на той рік, тоді в кожного буде. У холодку під гарбами розташувалися й почали снідати Денисовими в'яленими чабаками й огірками. Юхим хрумкав зелений твердий огірок, та до Панька:

— Ну, як тобі комуна?

Той обдирав шкуру на рибині, випроставши далеко вбік ноги.

— Я понімаю так, що хоч би й перекомуна, а як нема випить, то це вже не робота.  

— Кому що...

— Що значить людина укус має, — обізвався з-за гарби Денис і витягнув із кошика пляшку з каламутною рідиною, як буває свята вода по десятьох роках збереження в якоїсь бабусі.

— Ану, хватони! — подав він Панькові невеликий полив'яний кухлик і почав частувати чоловічий гурт. Корній випив і не скривився, за ним Терешко. Дядько Бабій відмовлявся, але зараз же випив. Дійшла черга й до Юхима.

— Боюся, що розварить, і снопа не скину, — сказав він.

— Ну, ну, не карьожся, — підганяв Денис.

Юхим протер вуса, оглянув усіх, кивнув головою:

— Ну, будьмо ж! За нашу комуну й все проче.

— Добре було б оце, — почав Бабій, обсмоктуючи риб'ячу голову, — в снопи в'язати, як на Україні роблять, а то зерна губиться багато — каже аґроном.

— Чого ж... воно людей вистачить, — згодився Терешко.

Дівчата запротестували:

— Пхі, в'язать! Зроду не в'язали, а тепер гнися... Краще в копиці.

— А на Київщині, — вставила Мотря, — так тобі ні стебелини нев'язаної не побачиш. Не то що в снопи зв'яжуть, — колоски всі попідбирають.

— Ну, тож на Київщині. Там поля в кожного — собака заляже, — а в нас... — вставився Корній, і очі йому заблищали роздратовано. — На Київщині наші городовики три чвертки без аршина мали, а тут ось одхватять як дворяни.

— Скільки в тебе виходить землі тепер? — звернувся Денис до Мотрі.

— Питайтесь. Неначе чотирнадцять...

Корній:

— О, бачиш! А в батька скільки було?

— Три з половиною... на вісім душ.

— Щастя людям, — зашепелявив уже підпилий Панько.

Юхим обгриз риб'ячі кісточки й якось докірливо глянув на Панька.

— Да, щастя... Піввіку на чужому полі в три вузлики скрученим. Важкенько це щастя дісталося.

Денис і Корній мовчки переглянулися. Сонце ген підбилося. Роса опала. Дівчата розгойдистою ходою із піснею подалися в ті гони, а Мотря, Панько, Бабій і Терешко зайняли постаті від шляху. Денис із Терешковим хлопцем самоскидкою  під'їхав до пашні.

— Ну, я вперед, — сказав він до Юхима, — а ти скидай так, щоб виходило валком — рівняйся на мої снопи. Рушай! — гукнув він на хлопця.

Жатка смикнулася й загарчала. Крила вимуштрованими салдатами струнко підскакували вгору, йшли колом і падали в пашню, мов кликали когось: «Сюди! Сюди!». Як опинився Денис серед гін, тоді рушив Корній лобогрійкою. Скидав Юхим. Мов невгомонні сварливі свекрухи, заторохтіли жатки. Скошена пашня билася налитим колосом об плятформи й устеляла землю з гін у гони невеличкими купами. А слідом за жатками заметушилися люди, — зносили в копиці, згрібали розкидане стебло. Мотря жваво орудувала залізними трійчаками і, коли проїжджав мимо Юхим, скоса стежила, як упевненим рухом він скидав із плятформи розв'язь, що падала віялом і шепотіла вусатим колоссям.

Швидко ширилася щетиниста смуга стерні, підростали копиці. А стіни пашні розсувалися, розбігалися до складу. У дружній роботі людей, у переможному-стукоті машин розливалася Мотрина радість, і хотілося жагуче, щоб узавтрашні дні вітром бігли назустріч.  Не зійшло кількох годин, як на Юхимовій ниві'вже були оголені склади.

— Оце ушкварили!.. — захоплено говорив Денисові дядько Бабій, наливаючи з барила воду, і Терешко бородою посміхнувся.

— Це, значить, діло колесом... І не хочеш робить, само діло робиться.

— Жаль, що тебе скидать не посадили, — стомлена сказав Бабій. — Може б ти тоді не те заспівав. Чи так, Юхиме?

Юхим протер запітнілі, в поросі вуса, заяснів:

— Ні, сьогодні мене не питайтеся, бо те, що скажу, однак не повірите, дарма що долоні спухли.

І він показав широкі долоні, що взялися прозорим білим горохом.

У тих гонах дівчата вершили копиці. Мотря жваво зносила до копиці скошену пашню, ловко, по-чоловічому орудуют вильми. Здається, за ввесь свій вік вона вперше не почувала втоми, її не гнітила заздрість на чуже. Вона-от знала, що давно жадане ось-ось прийде — вона теж матиме нецвілий кусень хліба.

……………………………………………………………

Вставали бадьорі ранки, падали стомлені вечори. Море пашні розступалося, а натомість виростали кашлаті копиці нев'язаної пашні. Вони то тягнулися качиним рядком із гін у гони, то купчилися отарами, то розбігалися на всі боки, як череда на голій толоці.

Зорівці день при дні від ниви до ниви. «Та й обридли ж переїзди» — гомонять колективщики. «Хоч би вже скоріше на нове поле — тоді од краю до краю»...

……………………………………………………………

 

II
 

Тої неділі станиця в перший раз за ціле літо ожила. На полі гарячкова робота поволі спадала, і кожному вільніше було одірватися по справах, яких так багато набралося за літо. Станичний базар — місце, відкіля ще довго живитиметься станичанин усякими новинами. А новини було чимало: переділ землі, що багатьом не давав спокою, новий закон про податок і сила всяких неймовірних чуток, що родяться в глухих закутках, полонили думки станичан.

Широкий базарний майдан оточувало півдесятка кооперативних і приватних лавок. З одного боку у два ряди ятки з усяким жіночим манаттям, з другого молочний ряд, а посередині тічок. Тут зрання гомінка юрба гудом не вгаває. Літні чоловіки тримаються одного гурту, сперечаються, гомонять, дехто вже встиг і чарчину перехилити. У челяді своє товариство. Дженджуристими півнями походжають станичанські франти в цвітних сорочках і каплавухих галіфе. Дівчата в рясних, із таліями аж попід пахви, спідницях, нашмаровані принадною «жировкою», хіба не приваблять парубочих очей? І в кожного, куди не глянь — насіння. І дівчата й парубки лускають його так завзято, мов виконують якусь дуже важливу кампанію. Лускають, не спиняючись ні на хвилину, меланхолійно спльовуючи лушпіння.

Посеред юрби коло. Там із мисочкою в руці стоїть дівчина,, висока, сухорлява, вся в чорйому, як черниця й у синіх окулярах (вона сліпа). Дівчина співає. За шумливим гудом її майже не чути. Жалібно, монотонно лунають слова співачки поневолі:

От спихнуло вутро

І вистріл роздався...

Хто ближче, насторожується, роззявляє трохи рота. Вразливі натури навіть насіння забувають на деякий час лускати; зідхають дівчата й ніяково виходять наперед, щоб кинути співачці копійку. Довго, нудно тягнеться бідна підстрелена «Чайка». Скінчивши пісню, дівчина забирає з мисочки гроші й кладе до кишені, піднявши верхню спідницю. Деякий час мовчить, відпочиваючи, тоді заводить нової:

Скажи мені правду.

Мій добрий козаче,

ІЦо діяти серце,

Коли заболить?

Тужливий голос і чернеча сумна постать дівчини навівають тиху скорботу на гомінку базарну юрбу.

Як серце застогне... —

голосніше в відчаю знімається тужний голос, але зараз же змішується з незвичайним тріскучим трах-канням.

— Трр-бот-бот!.. Трр-бот-бот!.. — лунає з сусідньої широкої вулиці, що виходить на майдан. Настирливі тріскучі звуки спершу поволі, а далі сильніше насідають, заливають базар, луною лопотять по садках. Натовп здригує.

— Трактор!.. Трактор!.. — котиться майданом. Отарою, коли до неї забрався вовк, заворушився базар. Всі насторожуються.

— Чий це? Чий це?

— Та артільний, Троянівський, хіба не бачиш? До юрби, що розступається, даючи дорогу, наближається, човпигаючи лапатими колесами, фордзон. Андрій сидить за кермом, а позад трактора Денис гарбою — з бочками й плугом. Із натовпу вийшов Терешко з Корнієм і ще кілька чоловіка, наближаючися до Андрія.

— Ну як? Ну що?

— Зостановися... Зараз пресідатель прийде. Зустрічатимуть...

Челядь і літні мужики мигом оточують машину, обмацують, заглядають, розпитують, кидають дотепи.

— Конячка для цигана підходяща: годувать не треба…

— Ага!.. Да, да!..

— Якиме, що, зміняєш свого буланого на цього яйшоногого?

— Ой, мабуть ні!

— Таке! Чого ж ти?

— Того легше здвинуть, як заноровиться, а до нього не знаю звідкіля й підходить.

Троян Денис, як бог-саваоф, сидить на гарбі й не може приховати погордливої посмішки. Біля його, похнюпившись, щось муготить Терешко. Андрій трохи зблід і ніби схуд. На обличчі залягала зосереджена думка. Дівчата цокотухи не витерплять: 

Андрію, ти як буярин на свайбі, хоч букета чіпляй!..

Хіба?

А хлопцям заздрісно:

— Сидить, неначе макітру вареників іззів.

— Хі-хі!..

— Трахторист!..

Поки юрба гомоніла, прибуло усяке станичне начальство. Перший говорив голова станичної ради. Забравшися на гарбу й спершися на крижівницю, він голосно сказав:

— Граждани! У нашій станиці сьогодні невеличкий празник: один із наших колективів, як бачите, придбав собі трактора...

Голова станради після цих слів раптом перекинув увагу слухачів туди, за червоний кордон, де Чемберлени, Муссоліні й інша погань готується повсякчас нам напакостити. Вилаяв усіх капіталістів і буржуїв і закликав присутніх до нового будівництва. Голова не забув підкреслити, що до колективу «Зоря» входять козаки й городовики, і вбачав у цьому, що «іжджівається сословна розніца». Наостанці він прокричав многа літа III Інтернаціоналові, Союзові Республік і союзові бідняка з середняком. Закінчивши промову, він утер спітніле  обличчя рукавом, а очі йому ясніли, мов весняний ранок.

Потім на гарбу виліз голова КОВ'у. Він скинув піджака, повісив його на драбині, погладив русу бороду й сказав так:

— Товариші! Ми маємо насьогодні велике достіженіє. І коли подивимося з цієї точки, то ми побачимо, що в нашій станиці стає більше й більше тракторів. А потому нашим біднякам і середнякам стає краще. Як кожний колектив матиме трактора, тоді й КОВ'ові стане легше, бо як наш трактор іспортився, то він пошти нікуди не годиться... Да здраствуїть трактаризація на всі сто процентів!..

Андрія трохи хвилювали й чудачили прості, кострубаті слова промовців. Невідповісти на них було б незручно...

— Тату, — підійшов він до батька, — скажіть же ви щонебудь, а то якось ніяково.

— Та скажи вже сам, що знаєш, — одмахнувся Денис.

Тоді Андрій, не міркуючи довго, плигнув на гарбу й почав:

— Я думаю, що не помилюся, коли скажу, що наш колектив, діставши трактора, старатиметься всяко допомогти ним обробити поле біднякові, — то б він не був — чи городовик, чи козак. А що вже тракторист (тут він показав на себе) — скажу не збрешу, робитиме на совість.

Андрійові ще щось хотілося сказати, але, на момент примовкнувши, він лише додав: «От і все» — зліз із гарби.

По юрбі завіяв ухвальний гомін. Комсомольці підводили, ляпали дружньо по плечу Андрія, говорили:

— Брехав ти добре, побачимо, як піддержиш.

За кілька хвилин трактор простував до Троянової селі, щоб назавтра вирушити в поле.


III
 

Таборний вигін, біля Сухого ставка заплішів токами. Ще тільки перший соняшний промінь гнав через бугор довгі тіні, табір уже метушився людом. Від табору тяглися на поле широкозаді присадкуваті тягалки або поверталися навантажені розв'яззю. На токах гарячилися люди, настеляючи гармани під котки. Десь за бугром гула машина.

І Зорівський тік майже готовий. Жінки й дівчата прибирали гарман, на якому ще вдосвіта ганяли всі (олективщицькі коні, щоб добре вбити землю, й підмітали рівну долівку току. Терешко й Бабій уже повернулися з трьома тягалками, навантаженими Денисовою пшеницею. Денисові молотили першому. Майже всі чоловіки вовтузилися коло молотарки, встановлювали. Із сусідніх токів посходилися мужики і з зацікавленням стежили, як зорівці готувалися молотити трактором. Такого в станиці ще не було. Дехто лише чув, що так молотив Бурсаківський колектив, але до його було далеко й рідко хто бачив це. Дехто з присутніх уже подумакував над тим, чи не найняти на молотьбу й собі трактора. А втім було Цікаво спершу пересвідчитися, як насправді він покаже себе в молотьбі.

Денис востаннє поклав ватерпас на ряму молотарки і, заплюшивши ліве око, подивився, як рухливий живчик повітря зупинився посеред шкельця.

— Так... годі... Чи готовий ти? — гукнув він до Андрія, що саме напував олією трактора, оточеного цілою купою дядьків.

— Готовий...

Троян зібрав всяке приладдя, що валялося коло молотарки: ключі, шайби, мотузки, молотки й всуміш кинув їх до ящика. Став, оглянув критичним поглядом увесь тік, припасовані машини, людей. Лице йому пофарбувала усмішка задоволення: молотьба трактором — первина на цьому степу. Не дурно подивитися на неї з усіх кінців табору поспішають станичани.

— Що ж, може й почнемо? — підходячи до чоловічого гурту, запитав Денис.

— Та, здається, все... — загомоніло декілька голосів заразом.

— Ставаймо по місцях, чоловіки, жінки! — скомандував Троян.

На току заметушилися люди, стаючи на свої місця; Андрій уважно й не без тривоги оглянув присадкуватого фордзона, десь поцокав, щось підкрутив:

— Так пускати, тату?

— Пускай!..

— Ну, ну, Андрію, цвьохни свого коника, — кинув від барабана Юхим, та гляди, щоб не зірвався... Хтось застеріг:

— Не так він припнутий, щоб зірватися.

— Рушаю!.. — натиснув на якусь ручку Андрій.

— Господи благослови!.. — перехристився дядько Бабій і насторожився. Чоловіки розступилися.

Затарабахкав, трясучися від натуги, трактор, закрутив шків, рванув за паса й погнав його безконечною стрічкою від шківу до шківу, плавко, прудко, нестримно. Молотарка затіпалася своїм повногрудим важким корпусом, дмухнула барабаном, засовала соломотрясними клявішами й загула сердитим мажорним басом:

— Вув-ву-ву-ву! Ов-ов-ов-ов!..

Юхим схопив обіруч оберемок розв'язі, струсонув його віялом і пустив у барабан рівномірною цівкою.

— Гох-ох-ох-ох!... — застогнала рядісним басом молотарка, пожившися смачною здобиччю. Крізь решето засіявся густий золотавий град, що витанцьовув на тугій землі якогось химерного танку, а соломотряс почав блювати брижастою стрічкою пожмаканої соломи.

— Оце я понімаю!..

— Отак да! — приглушено загули голоси. Із підкоченого до столу молотарки возу великими жмутьми летіла пашня. Юхим підгейкував:

— Ану, скоріш, — це вам не булані тягнуть!

Тік ритмічно зарухався, мов кожного машина дер жала на пасу. Жінки одгортали зерно, відкидали солому. Терешко зі своїми хлопчаками (в його теж добрий був кіш) скидав пашню. Дядько Бабій мостився класти полову, а Корній розпочинав скирту. Трохи перегодя заджеркотіла віялка. Панько, ритмічно коливаючись узад і вперед, крутив корбу, не кваплючись, рівномірно (на машиновці — це його фах). Мотря з дівчатами нагортала пшеницю з-під віялки — в чували. Все зарухалося, зашамотілося в роботі. Над током здійнявся вихор куряви, що поволі розвіювався вгорі, спускаючи осторонь довгі сиві пасма. Ще трохи вогкувате вранішнє повітря наситилося танцюристим ритмом стукоту машин.

— Кок-кок-кок... — стугонів трактор.

— Ву-у-у-у... —вторила молотарка.

— Чик-чик-чик-чик... чик-чик-чик-чик... — тарабанила віялка, намагаючися приглушити своїх товарок.

Як усе налагодилося й запрацювало розмірене й припасовано, Андрій підійшов до Юхима:

— Молотимо, Івановичу, — самовдоволено зазвучав його голос.

Юхим струхнув оберемок пашні в барабан і на сторону бликнув очима:

— Аж курява встає!

— На молотьбі без куряви не можна...

— Ні, фарзон, фарзон! Ох, і крутить! Оце, я понімаю, що факт!..

Андрій ховає під роблено байдужим поглядом посмішку з того, що Юхим кожного разу повторює це слово, коли хоче підтвердити свою думку, й вимовляє його «по-мужицькому» «хвакт».

— Скажу я тобі, Андрію, — на мить повертає голову Постолака, — так мені твій хварзон сили піддає, що хочеться заразом цілу гарбу пашні в барабан пустить. Це не коні, ні... там давай і оглядайся.

Шумить, гуде тік. Віз за возом ковтає машина пашню. Виростає поволі пухкий ожеред соломи. З решета зливою ллється пшениця. Мотря набирай вовну жменю червоного зерна, здавлює в пальцях і почуває, як переливається радість у грудях: на той рік і в неї буде хліб, отакий запашний, налитий, і так вона його збиратиме в мішок перший раз за ціле життя. Денис поважно похожав по току, доглядаючи, щоб усе йшло найліпшим порядком: приглядався до машини, підгейкував на дівчат, щоб краще перетрушували солому, перевіряв віялку. Загальна напруженість роботи і чіткі вистуки машин його не захоплювали. Здається, він ізвик до них. Біля Терешка, що лагодився закурювати, він зупинився.

— Ну, як тобі? — почухав колючу бороду.

— Це трактор, як нахідка. Подумай, яке вигіддя!

— Ге...

— Тобі що казали городовики?

— З первої групи вони. Питалися, чи не наймемо трактора на оранку.

Денис підійшов ближче і майже над вухо братові проговорив:

— Мовчи про це... Скажемо, що весною можна буде, а тепер свого поля багато. І ніби крадькома:

— Не я вам казав? Га?

Сонце пригрівало дужче. Порох ставав уїдливіший і густіший.

— Спиняй на сніданок! — гукнув до Андрія Троян.

За сніданком тільки й мови було, що про фордзон. Дядько Бабій усім доводив, що немає кращої машини за трактора. Особливо ж він вихваляв його в молочі[8] і, що не доводиться мучити коні, бо і раніш він молотив машиною, наймаючи її в Трояна, а не котком, як інші.

— Повірите? от не можу дивиться, як ото якийсь бузувір стьобає бідну худобу. Немає гіршої роботи для скотини, як ота машина.

Через своє жалісливе серце Бабієві раз-у-раз на машиновці доводилося брати батіг і поганяти коні, щоб застерегти худобу від важких рук погонича.

— Про що то вони спорять? — раптом звернув увагу Юхим, показуючи на Дениса й Андрія, як вони, зоставшися біля двигуна, щось доводили один одному. Троян сердито розмахував руками і з серцем кивав головою до парубка, але слів не було чути.

— Щось Васильович проштрафився, — висловив  здогад Юхим.

Балачка в гурті стишилася.

— Хто тобі доручав? — долетів тонкий Денисів голос. — Бач, який добряк ізнайшовся. «Ми допоможемо»... Зарано ще за старших розписуватися!

— А, це я  знаю... — несподівано  зірвалося в Корнія. — Що? що?

— Та, так собі, юрунда... — ніяково промимрив той, і вже голосніше — про друге.

Снідати сіли Троян і пасинок у різних місцях.  Андрій мовчав, а вітчим байдуже точив баляси, хоч це робилося з помітною потугою.

 

IV
 

Мила, воркотлива юносте! Чим згадую тебе, далеку, чарівну, що промайнула легкокрилим птахом над придніпровими полями? Як давній, напівзабутий сон, виступають в уяві високі стерні, зоряне небо, закоханий у землю місяць, і відчувається запах гостро-запашного з памороззю повітря, що розпирає груди. Поле німіє. Хрумтить і фиркає кінський табун. Десь у плесі стогнуть качки. А коло вогнища допізна жарти й співи веселого товариства!..

Хто не згадає тебе? Хто не пошкодує за тобою, юносте?

……………………………………………………………

Під неділю не вгаває вечір над таборам коло Сухого ставка. Тільки-но гаснуть коло куренів кабиці, й стареча лагодиться загадувати спокійні сни, тоді над балкою прокидається молода пісня, спочатку нерішуча, одноголоса, тиха; далі вона сильнішає, розрізнені голоси наздоганяють одне одного, чіпляються докупи, зливаються, дужчають і вибухають нестримним дзвінко-мідяним потоком, що переливається з берега на берег і тривожить сонну воду завмерлого ставка.

 

Та стоїть явір над водою,

В воду похилився,

Молоденький козаченько

Тяжко зажурився.

 

Чи можна повірити, що як заворожить землю своєю нелинючою красою місяць, а зірки навперейми зацілують свого коханця й задрижать у любовній спразі срібляним блиском, чи ви повірите, щоб молодість журилася? Але ви напевно повірите, що коли б у людини була лише одна радість, вона (людина) нарочито вигадала б журбу...

— Хлоп-ці! Гу-у-у! — розлягається над ставком і перекочується луною: — у-у-у!..

— Дів-ча-та!... Ух-хи-и!..

— Ухикни на свою маму!..

Десь коло ставка розплескався голосний дівочий регіт і заїржав басистий парубочий голос. На піп-горбку, коло криниці, зашамотіли голоси, а потім зірвалася раптом пісня й припала до землі. Осторонь рипнула сердитим басистим голосом гармонія й залилася переливним дзвоном.

У зорівському таборі вже розповзлився по куренях. Одна лише челядь гомоніла всячину, прислухаючися до пісень.

— Андрію, — защебетала Любина, — ти б нас городських пісень навчив; гляди, навчився там усяких?..

Місяць обережно розлив на Андрійовому обличчі  прозоре молоко й кинув осторонь наїжачену, незграбну тінь. Стояли колом.

— Ну, наслухався, то що? Ви ж слів не знаєте.

— Так ти скажи, а Ксенька запише, — вона ж тепер грамотна — вколола Любина й задріботіла сміхом.

— А ти звідки знаєш?

— А ти як учив, щоб ніхто й не знав? У Ксеньки чудернацьким ріжком випнулася над лобом хустка, надавши їй насупленого вигляду:

— Нащо б ото я глузувала?

— Умкхи!.. — роблено кахикнула Любина.

— Цить уже, причепа, — вступилася Одарка.  Ксенька вхопила під пахви Любину й міцно залоскотала:

— А будеш? будеш?.. будеш?..

Та пручалася й зайшлася сміхом. Андрій стояв і дивився, як клубочилися дівочі обриси в сяйві місяця. Йому самому захотілося бігати, жирувати, обдати гарячим тиском дівочий стан.

— Е, та що ти на неї так насіла? — крикнув він на Ксеньку, — добре, що здорова, — й миттю подався до дівчат і схопив за поперека Ксеню. Любина виприснула з рук дівчини, але тутож повернулася і, якось нерішуче ткнула Андрія під пахву рукою. Відчувши дражливий дотик її руки, Андрій здригнув і відскочив від Ксеньки, не знаючи, що йому робити. Це зрозуміла Любина й дражливо заверещала:

— Ревнивий, ревнивий, ревнивий...

Тоді Андрій кинувся за Любиною і погнався хутко- хутко. А та тікала, ще більш розпалюючи хлопця.

— Тікай!.. Тіка-а-ай!..—кричала Ксенька, й в голосі її почувалося щире бажання, щоб Андрій не догнав свою здобич.

Пробігши з чверть гін, Трояненко піддав сили і вхопив Любину за талію. В ту ж мить він відчув, як рука дівчини міцно стисла його лікоть, не відводячи від стану.

— Як ти пру-у-дко... бігаєш... — промовила вона повертаючи через плече голову, і очі їй олиснули близько-близько перед Андрійовими.

— Ага, піймалася!.. — прошепотів Андрій, і відчув що язик його липне до піднебіння. Дрижачою щокою він торкнувся дівочого уха. І раптом Любина вислизнула з парубкових рук і подалася туди, де зосталися дівчата. Андрій пішов поволі.

А над ставком розлягалися, пливли пісні, то радісно-бадьорі, то сумно-тужливі й перетиналися здоровим, безтурботним парубоцьким реготом, ухиканням, дівочим голосним вереском.

Як підійшов Андрій до дівчат, Одарка скрикнула:

— Гляньте!.. — й показала на той бік ставка.

— Диви!.. Диви!..

Над темрявою, що залягала в балці, високо вгору підіймався жмут рожево-сизого полум'я, освітлюючи веселу юрбу челяді й цямрини колодязя.

— Ой, пройдисвіти, без вигадок не можуть, — якось незадоволено й із зацікавленням мовила Любина, — то вже віхоть на звід почепили.

Всі стали, як зачаровані. Жмут полум'я хутко здіймався вгору, широко освітлюючи місцевість навкруги, а потім раптом падав униз, розбризкуючи веселі феєрверкові жарини на голови юрби.

— Ходімте, — присогласила Ксенька, — інтересно, їй-пра...

— Інтересного мало, — мовив Андрій, — хібащо звід іспалять, то ніяк буде й воду витягнути. Любина запишалася: 

— Пхі, тим комсомольцям нічого не інтересно!..

— А що ж неправда? «Інтересно», — покепкувала Одарка, — гасали б отам, а то ще звід палять.

— Ходімо, побачимо — що то воно за такий розумний... не інакше як Кривий Яшка муштрується — здогадувався Андрій.

Дівчата, взявшися «під-ручку», а Андрій осторонь — пішли. Ксенька затягнула тугим, майже чоловічим альтом:

По той бік гора

По цей бік друга.

Дівчата стиха підхопили пісню.

Мотря, обнявши коліна, сиділа в задумі біля свого куреника й дослухалася пісень і гомінких безтурботних жартів, що неслися оддаля, від ставка.

Хіба вона отак; не проспівала на панських цукроварнях своє дівування. Вдень спина не розгиналася  на бурякових загонах, а ввечері троїсті музики. Танцювала Мотря до упаду, бо молодість поборювала все, а старість молодістю живе. Танцювала, щоб згадати було що. І як шепітливий вечір брав її в обійми і посилав чорнявого Степана, хіба не мріяла вона літати під зорями? Нуда. А коли б хто навіщував те, що довелося перетерпіти, —зарання б наклала на себе руки.

Поволі з нічних сутінок висунулася важка Постолачина постать. Юхим став перед Мотрею похилий, стомлений, пропахлий потом, як випряжений із ярма віл.

— Сидиш?

— Так трохи.

Важко спустився навкарачки. Загорнув цигарку, пихкнув і мовчав.

До них долітав молодий реготливий гомін, уривки пісні, перегук; перелив гармонії. Все зливалося в якусь чудернацьку музику далекої оркестри, дириґент якої був чи надто закоханий, чи п'яний.

— Слухаєш?.. — пихкнув Юхим. — А правда воно якось чудернацько оддаля?

— Чудно, правда.

Звуки пливли, тікали, наздогоняли один одного, бігли попліч, спліталися в химерну мельодію. Мотря глянула на Юхимове засмагле обличчя, що забарвилося рожевою стиглістю від цигарки, потім мов про себе:

— Прислухаюся оце до вечора, й самій хочеться в своєму житті знайти щось таке, як оцей вечір. Воно ніби й було... І пісні, і радість, та якось так... у тумані, що й на думку не йдеться.

— Достоту отак я. Прожив ніби й чимало, а жизні самої не бачив.

І перегодя:

— Може от тепер...

Мерехтіли м'яко зорі. Нерухомо срібним більмом дивився місяць. Із-за гори налітав свіжий подих поля. Юхим кинув недокурок і присів на коліна.

Місячний світ падав просто згори. На Юхимовому обличчі чітко виступили риси: прямий, трошки з горбатинкою ніс, випнута нижня губа і мов обтесані вилиці; сіро-молошний світ місяця позбавляв їх м'якої живости, зафарбувавши твердою металевою суворістю.

Мотря дивилась кудись удаль і раптом скрикнула:

— Дивись, дивись, парубки на зводі вогнище хитають, — і її рука м'яко лягла на Юхимове плече. Він обернувся всім тулубом, а Мотрина рука тихо сповзла йому на коліно і така була тепла-тепла. Юхим спроквола м'яко обняв Мотрину руку своїми товстими долонями.

Мотря тихо сказала:

— Пусти... — і відчула, як лице їй наливається чимсь гарячим.

Юхимові долоні зціпилися сильніше. Він подивився їй у вічі, та вони були в тіні, і здалися двома глибокими криницями.

— В тебе чудні очі... Глибокі-глибокі... — нахилився Юхим, не випускаючи її руки, — їм дна не видко.

— Очі? Які ж вони?.. — Мотря злегка посміхнулася, підвівши голову вгору. Блідий світ розлився молоком на сухому чолі, а очі блиснули жагуче, маняче, таємним глибоким блиском.

Постолака раптом обдав її важким диханням і здавив у міцних обіймах.

— Мотре... — шепотів його благаючий голос. Вона затріпотала, забилася всім тілом, як піймана рибина.

— Мотре!..

Але вона вже рвучко випорснула з обіймів і, відскочивши осторонь, часто дихала.

— От ти... який...

— Який же я?

— Ффа... щось холодить... — прошепотіла вона, здригнувши.

Постолака хвилину мовчав, не підводячися з землі. Потім устав, обтрусив коліна, поправив картуза й промовив:

— Слухай, Мотре...

— Ну, ну... Слухаю...

Постолака трохи виждав:

— Чого ти схопилась, мов опечена?

— Я так... так...

— Слухай, Мотре, давай ми тобою той... поберемося...

— Поберемося?!.

Мотря жваво й боязко озирнулася: навкруги і замотала полою бурнуса.

— Та чого ти така чудакувата? —  сказав просто Юхим: — ти ж не дівка!..

Він ізробив кілька кроків до Мотрі, але вона ще раз озирнулася й відступила назад.

— Тривай... тривай... Як же це? Ти насправді?

—Та вже ж не жартую?

— Не знаю... їй-бо, не знаю...

— Чого ж не знать?.. Ти вдова, я вдівець... У тебе діти, в мене діти. Землю от получили.... В колективі не пропадемо... — Юхим заговорив швидко, й замахав руками, від яких падали й зникали на землі химерні тіні.

— Колектив... колектив... — повторювала в задумі Мотря. — Хто зна ще, як він буде... — Потім рішуче кинула:

— Ні, ні... Що ти, Юхиме?!:.. Та в мене ж дочка, дивись, уже дівка!..

В курені сонно забелькотав дитячий голос, а потім почувся виразно боязкий крик:

— Мамо, де ви? Я боюся-а!.. Мамо-о!..

— Я тут, сину!.. Зараз!.. зараз... — заспокійливо мовила Мотря й стишеним голосом до Юхима:

— Бога ради!.. не стій тут!.. Якось поговоримо!.. Йду, сину, йду!..

І, не глянувши на Юхима, швидко зникла в темній пащі куреня. Юхим окинув поглядом курінь, хвилину подумав, провів по спітнілому чолі шкарубкою долонею й пішов до себе. По дорозі кілька разів оглядався, чи не вигляне з куреня Мотря, але вона не показувалася.

 

V
 

Другого дня, як і завжди в неділю, табор прокидався пізно. Після шістьох день важкої роботи так хочеться відпочити, проспати зайву часинку. Лише малеча, вставши з першим променем сонця, вже борюкалася на вигоні та копалася в поросі збитого шляху. Та ще ставок гомонів плеском молодої птиці (вона зростає тут, на привіллі, швидко, — і днює й ночує на воді).

Вже сонце геть підбилося, а Юхимові ніяк не хотілося вставати. Соняшне проміння настирливо закрадалося в його курінь, ставало парко. А він повертався з боку на бік думав про вчорашню зустріч із Мотрею. Було так тепло й ясно на душі. Уява сплітала рожеві мережива мрій, привабливих, принадних, чарівних. Не хотілося вірити в те, що Мотря не буде його. Він уже не мислив життя без неї. Його не переставало вабити в Мотрі те, як суворість її обличчя переходила в теплу ласкавість і строгий зліт брів м'якшав над пестливим поглядом блакитних очей. Тоді так несподівано й солодко щось розливалося в грудях і недосяжне, далеке ставало таким близьким і рідним.

Юхим пригадував її слова й намагався розібратися в них. Ні, в них не було відмови. Вона хоче пережити своє почуття й примушує його до цього. Що ж, він почекає. Це так надає сили, це так бунтує кров і робить життя урочистим, переможним походом, для якого не може бути незламних перешкод. Чому в неї сумніви? Чи, може, це лиш один вигаданий привід? Юхимові стає чудно згадувати своє вагання, як гуртувалися в артіль, бо тепер він бачить, що-дружним гуртом вони дійшли більшого, ніж те, на що він сподівався сам.

— Дядьку Юхиме, ви не спите? — раптом почув він голос. Над дверима куреня стояла Ксенька. Вона швидко присіла збоку куреня й тихим голосом заговорила.

— А ви знаєте, дядьку?..

По її голосу Юхим зрозумів, що вона хоче розповідати щось цікаве і насторожився слухати, підвівши голову. А самому стало якось досадно на дівчину, що та одірвала його від улюблених мрій.

— Що ти так говориш, наче банду якусь набачила? —(знав її вдачу, схильну до таємниць).   

Ксенька натягнула спідницю на червоні литки, побиті стернею, й заговорила швидко-швидко, мов лускала насіння:

— Спала я вчора на возі... Ну, ще не спала, а тільки лягла... Коли це чую, неподалеку дядько Денис із Корнієм гомонять. Дядько Денис кажуть: «Об'язательно треба перехопить... Млин добрий, на ходу... Триста пудів на день можна перемолоть... Підпряжемо трактора, Панька на мірошника наставимо і пішло борошенце до сапета»[9]...

— Та про який це млин ти кажеш? — перепитав її Юхим.

Ксенька оглянулася й знову нахилилася до дверей куреня.

— Як вони гомоніли, то, виходить, наче комітетський, бо часто дядько Денис усе «ков» ізгадували. Тільки допаду не второпала, бо вони все пошепки, щоб я, видко, не чула...

Юхим добродушно розсміявся й зацікавлено вставився на дівчину.

— Чого ж ти так говориш, ніби вони змовлялися вбить кого?

— І, дядьку!.. — втерлася долонею Ксенька: — коли б вони спроста балакали, тo так би не ховалися та не шепотіли.

— Ну, і що ж ти ще чула?

— Хто зна, багато вони турчали, та всього не розібрала.

Юхим розсміявся знову, що аж дівчина зніяковіла, — це її вразило. Вона схопилася на ноги й хотіла йти.

— Підожди! — зупинив її Юхим. — Що ж твої хазяї, ще сплять?

— Де там! — махнула та рукою. — Ще ні світ, ні зоря подалися в станицю. Дядько з тіткою і Корній, та й Панька взяли.

— Гм... — роблено задумався Юхим. — Так який же відціля хвакт? — І протер вуса, ховаючи посмішку.

— І, як ви смієтеся... — вже якось жартуючи мовила дівчина. Метильнула спідницею й побігла. — Піду обід варить, коли ви такі...

Юхим виліз із куреня, сів на пригорбку й закурив. Пахкаючи цигаркою, посміхався в вуса. Чудна ця Ксенька. Вона думає, що довідалася про великий секрет. Велике діло, що Троян думає заорендувати в кова млина, адже він один не візьме, це ж для, колектива, бо трактор спільний. «Хай договорюється, може що й вийде» — думав. Тільки чому ж не порадитися з усіма? Потім пригадував: Троян любить підносити приємні несподіванки, так було з трактором, так може бути й з млином. «Нехай — діло покаже, що до чого».

Довше йому на цьому зупинятися не хотілося. Він все перебував під впливом вчорашнього вечора, і йому конче хотілося побачити Мотрю. Повільною ходою він побрів до її куреня, що був поруч із Трояновим балганом. Але там Мотрі не було. Тоді він повернувся до ставка, щоб скупатися. Наближаючись до берега, Юхим помітив у вершині Мотрю, що, виправши білизну, скидала її собі на плече, й пішов назустріч. Та раптом зупинився: Мотря, забравши білизну, швидко пішла в другий бік. «Не хоче зустрічатися» — подумав, і йому стало досадно і якось ніяково. Сонце палюче припікало. Тиха вода виблискувала проти сонця й манила до свого прохолодного лона. Юхим роздягся і з розгону кинувся в воду. Широко змахнувши руками, він поплів на глибину.