У понеділок, здається, сонце сходило раніше, ніж йому належало. Неохоче прокидався табір. Задиміли кабиці, заворушилися люди. Білогрудий ставок соромливо запинався сизим туманом і дихав вогкістю. На зорівському току лагодилися пускати машину. Лишилося добити кілька кіп Бабієвої пашні, а потім Юхимову пшеницю й десятину ячменю. Троянам та Панькові вже помолотили, а в Мотрі не було з зернового нічого, бо хоч вона дістала до переділу дві десятини на фонді, але нічого не спромоглася посіяти, тільки що посадила картоплю та соняхи. За сьогорішню роботу на полі  Трояни їй обіщали дати по два мішки пшениці з кожного, а дядько Бабій – один. Думала так, що з ними вона дотягне до весни, а в осени вже засіють якось гуртом.

Андрій щось вицокував біля фордзону, а Денис давно вже вештався, розпоряджаючися, на току.

— Ну, ставайте, ставайте, а гей, дівчата! — підгейкував він.

Зіоравшися купою, гомоніли мужики — Корней, Терешко та Юхим.

—Що це не видко Панька? — якось підморгуючи, кинув Корній крізь навислі вуса. — Запанів, що обмолотився?

— Ага, нащо циганові шатро, як на піч заліз, — пожартував Юхим і захитався на міцних ногах. — Мабуть сердега учора сьорбонув?

— Та вже куди там!.. — погодився Корній.

— Ти б його розбудив, Юхиме, — це Бабій.

— Розбудить? Це факт — можна.

Юхим подався до Денисової гарби, на якій, скрючившися довгим сухорнявим тілом, вилежувався Панько.

— Ей, винтрест, уставай, до монопольки прихали, — струсонув він за клуба Панька. — Машину зараз пускаємо.

Панько спроквола розтулив заспані очі й нерішуча підвів голову. Впізнавши Юхима, він мотнувся як коняка, що потрапила-в борозну і не може сама встати, й плюхнувся знову в солому. Кинув сердито:

— Тобі яке діло? Прийде пора — без вас, гавкунів,  устану.

— Та ти не гавкай!.. — підвищив голос Юхим. — Я тобі діло кажу, робота жде.

— Гляди, щоб не перестарався, мабуть, своє пускатимеш? Я як молотив, то не підхльоскував нікого.

— Не підхльоскував, бо не треба було.

— Ну, то й чвалай, ізвідкіль прийшов.

— Ех ти, рептух п'яний, а не колективщйк! — не здержався Юхим.

Панька мов хтось струсонув і витряс із нього всю непротверезену важкість. Він зайорзав довгими ногами і, схопившися рукою за полудрабок, знову підвівся. Очі йому гнівно блукали, а товсті губи задрижали сизими шнурами й оголили щербатий рот.

— Пшов к такій матері! — крикнув.

— Та ти не пішовкай! — посміхнувся Юхим, — бо лежні нам не дуже то потрібні. —І все його-тіло гнівно напружилось, викликаючи на сутичку.

— Руша-а-а-ю!.. — пролунав над током Андріїв голос.

На току заметушилися люди, поспішаючи до своїх місць.

— Та годі бо вже вам!.. — наблизився до них, Бабій. — Диви, найшли годину... Ай, Панько, як тобі не сором! Хіба ж це діло?

Юхим із пересердя плюнув і подався до барабана, на столі коло якого була вже звалена купою пашня.

Зачахкав трактор, заджеркотіла молотарка, вали й триби заджохкотіли в розміреному русі. Панько хвилину подлубався в соломі, і в його руці блиснула пляшка з казенною етикеткою. Шльопнувши вправним рухом долоні по дну пляшки, Сиволоб кинув здалека до Юхкма: 

— Жаль, що тепер ваше право, а то я тобі показав би, де раки зимують, гамсельня голопуза...

Денис, що вештався біля молотарки, почувши Панькову погрозу, сварливо звів угору руку й голосно застеріг:

— Панько, осядься, ай-я-яй!.. — і зневажливо покрутив головою. Потім підійшов, до Юхима, вибачливим тоном заговорив:

—Тверезий — людина, як людина, а вип'є, без натації не обійдеться.

— Та він же ще не пив, — сердито струсонув у барабан пашню Юхим.

— Ну, з перепою.

— Ох, мабуть, злодієві одна ціна, що на весіллі, що на похороні.

Троян ніяково замовк.

Тимчасом Панько зоставався на гарбі. Розкоркувавши пляшку, перехилив до рота й ковтав отруйну рідину з тою жадобливою поквапливістю, що властива тільки тяжким, непросипущим п'яницям. За свій сороколітний вік Панько Сиволоб перепив стільки горілки, що нею вистачило б напоїти доп'яна добру станицю. Це була дійсно пропаща людина. Ставши одиноким спадкоємцем чималого господарства свого батька, дбайливого козака, який помер ще змолоду, Панько швидко перепустив усе батькове добро. Не помогла й твереза старанна жінка, що шістнадцять років поруч, терпляче несла важкий тягар безправної «господині». Безупинна важка робота в господарстві, п'яні чоловікові лайки й бійки та нестерпучі знущання призвели її врешті до домовини. Давно б козак Сиволоб пішов старцювати, коли б можна було продати свій земельний пай. Та цього козакові зробити було не вільно і це врятовувало його, та й не одного його, від повного розору. По смерті жінки жив один-однісінький, як домовий — його відцуралися далекі й близькі родичі. Тільки й роботи було, ідо тинявся по трактирях. Жадне весілля, чи христини, або й похорон у станиці не відбувалися без його участи. Хоч жив Панько не краще від найбіднішого городовика, проте свою марку видержував, не думай хто зрівняти! Не раз траплялося, що заходив до трактирю, де випивали городовики, наливав собі їхньої горілки й пив. Нехай тільки озветься хто, запротестує, так і стьобне нагаєм. А підуть до отамана, то суд відомо який був: козацьке право скрізь.

Панько не скривився, а скоріше облизнувся, вихиливши півпляшки одним духом, крякнув. Замерехтіло в очах, засвербіли до бійки руки.

— Я йому покажу, хто я... Забув? — Гепнувся з гарби й побрів хисткою ходою до Юхима. По дорозі наступив на граблі, вайлувате згріб у руки.

— Ррразтуди!.. Ти наді мною коверзувати?..

— Юхиме!.. Юхиме!.. — боязко гукнув Андрій, — дядьку Панько, що з вами?!.

А Постолака не звертав уваги, аж поки не побачив занесені над ним граблі.

— Розчавлю, бісову душу!... — розлючено заревів Панько.

— Ай!.. — скрикнула Мотря, заверещали дівчата. Юхим рвучко сіпонув за граблі, так що Панько  скрючився довгим сухорлявим тілом і шелеснувся біля гарби з пашнею, глухо застогнав. Юхим із силою пожбурив граблі осторонь і кинувся до барабана. Але Андрій спинив фордзона. Прибіг Денис, Бабій, Мотря, дівчата. Отетерілий стояв на гарбі Терешко. Лише один Корній байдуже споглядав із скирти сутичку, й не рухався з місця.

— Та що це ви? Господь з вами! — заклопотано й лякано забігав Бабій. Метушився Денис, не знаючи на яку ступити. Зніяковілий стояв Андрій.

Панько спробував був підвестися й кинутися до Юхима, але його чоловіки схопили й силоміць потягнули під солому. Юхимові дрижали кулаки.

Не весело йшла молоча. Не чулося ні пісень, ні жартів. Бабій, заступивши Панька, крутив віялку і все розмахував довгими руками та бубонів до Мотрі:

— І не прийнять його було жаль, пропаде ж людина, коли ж і капосний до безчисла. Ох, поганий із його супрягач!..

Мотря поквапливо нагортала зерно, а як підтрушувала мішки, то почувала, що слабнуть руки й дрижать у колінях ноги. Так чомусь неприємно зворушила пригода з Паньком. Відтягнула мішок на сторону й почала досипати відром.

— Та держи ж як слід, — штовхнула хлопця, що держав мішка, й висипала пшеницю мимо: — тьху на тебе!..

До Бабія мовила:

— Хіба не могли найти кращого супрягача? Хіба Денис Васильович не знають?

— Ех, Мотре, жаль же людину!

На обід Панько не прийшов. Після обіду Денис і Корній щось довгенько гомоніли з ним — чи то сперечилися, чи то прохали. Робота йшла жвавіше, Здається, своєю старанністю кожен намагався надолужити неприємну незгоду, що виникла так безглуздо між двома членами їхнього гурту, незгоду, що багатьом зіпсувала настрій. Але, як зупинилися полуднувати, знову трапилася пригода. Батька, як то кажуть, важко бити лише першого разу, а на другий рука сама зніметься. Так і незгода: заманута раз у двір, вона вдруге сама його не мине: протоптана стежка не колеться.

Кинувши барабана, Юхим узяв довгі граблі й почав огрібати в невеличкому своєму ожереді задню кульшу, що дуже випнулася;

— Дуже випнув кульшу, — гукнув він до Корнія, що стояв на соломі, — гляди, ще осунеться.

Корній підійшов на самий край скирти, погицав, погицав, пробуючи, як держиться солома, шморгнув гострим носом, і голосом, що в ньому чулося неприховане кепкування, кинув:

— Не твого поля я переклав ожередів, а, слава богу, ще не валилися. Упрочім, діло хазяйське. Якщо невгодно, я можу й злізти. Клади сам, як тобі наравиться.

Юхима це роздратувало. Він опустив граблі й не знав, що робити далі.. Сьогодні всі ніби змовилися проти нього. Стало прикро й болісно. Невже не можна сказати слова по-товариському? Невже треба тут, у гурті, підлабузнюватися, підсміхуватися дурником і вибачливо запобігати? Хіба для цього гуртувалися в артіль? Йому щось смикнуло всередині. На обличчі засоталися дражливі павутинки.

— Та чого ж «не наравиться». Нащо такий, ні з того ні з сього, гнів? Ти міг не бачить тай годі, а знизу видніше.

— Мені не повилазило.

— Корнію, — промовив твердо Юхим, — не комизися, не викаблучуй коників. Уклонятися не буду...

— Де там уклонятися... Хе-хе-хе! — уїдливо зареготав Корній. — Всі бачать, що ти за командира тут лагодишся стать.

— Хто? Я?

— Нуда.

Юхимові очі забігали гнівно і на вилицях здулися жилаві пруги.

— Та в тебе всі клепки на місці?

— Ах, клепки! Так я дурень?! Дурень?!

Корній завзято замахав руками, вигукуючи нестриманим потоком лайку й плигнув, із скирти. Перебігаючи через тік, він зупинився перед здивованим народом і посварився на Юхима:

— Підчиненія требуєш?! Брешеш, парінь; ще не доріс!..

— Що? що таке? — загомоніли голоси.

І знову стривожився артільний вулик. Погано ото не по характеру люди. Юхим, охолонувши трохи, спокійно розповів нову сутичку — з Корнієм. Не бажаючи стати за причину незгоди, він після полудня сам пішов до Корнія, що сидів коло свого куреня, й сказав:

— He карьожся, Корнік» Ображать тебе я не думав. Ходімо дороблять: не будь проханий, — мало що в запалі не наговориш.

Але Корній не повернувся. Домолочували без його. Час тягнувся нудно. Робота йшла, як мокре горить. Закінчили пізно ввечері. Це був кінець молотьби.

— От і обмолотилися, — якось важко видавив Денис, коли чоловіки зібралися в гурт, закінчивши прибирати тік.

— Обмолотилися... — зідхнув дядько Бабій.

Стояли понурі, скупі на слова. Юхим ніби почував за собою якусь провину. Спробував розвіяти загальну мовчазність.

— Ну що ж, молочу закінчили, тепер треба порадитися, що робити далі.

— Да, треба б, — хтось озвався з гурту, але далі ніхто більше не підтримав.

Сонце спускалося над обрієм. Над ставком залягали довгі тіні. У затуманілому сизому надвечір'ї курявилися шляхи. На токах зрідка гупали котки. Десь за горою залунала пісня, обірвалася. Як лагодилися вечеряти, Панько відкликав на сторону Дениса й щось довгенько з ним говорив, дивлячись кудись на бік, а той стояв такий понурий, що всі мимохіть звертали на його увагу.

— Уп'ять якась неприятність, — почухав лисину Бабій, сідаючи до вечері.

По розмові Панько попростував ген до вершини ставка, мимо сусідніх балганів і куренів. А Денис якусь хвилину дивився йому вслід і стояв на тому самому місці. Потім підійшов до гурту, що розташувався коло мисок із горячою затіркою, зупинився осторонь.

— Панько виступає з нашої артілі, — тихо проговорив він.

— Як?

— Що?

— Чи він з ума не зійшов? — зірвалися здивовані голоси.

Троян немічно розвів руками, а губи йому випнулися вперед, ніби він хотів, щось сказати, й не міг.

— Туди к сучій матерії. От так ваканція! — оглядуючи всіх, кинув Бабій і поклав на ряднину ложку.

— Та може ви шуткуєте, Васильовичу?

— Е, які там шутки, — прикро махнув рукою Денис.

Юхим сидів мовчки, мов прибитий. «Починається» — кресонуло в голові. Про дальші пляни роботи ніхто вже не заїкнувся. Лиш один Андрій, дивлячись услід Панькові, що широко крокував і розмахував руками, мовив:

— Біжи, біжи, ніхто доганять не буде.

Корнія за вечерею не було.

 

II
 

Другого дня Юхима розбудив тривожний Баб'їв голос:

— Юхиме, гей, Юхиме, вставай!..

Постолака після вчорошнього нещасливого, багатого на події, дня довго вночі не міг заснути. Майже цілу ніч виходив за конем, намагаючися здрімнути, та так і не міг.

Учорашня сутичка з Паньком і Корнієм осіла надовго запліснявілою горкістю: неспроста так ізбіглося. Перед світом, пригнавши коняку до табору, Юхим улігся на возі і в досвітній прохолоді йому голова проважніла втомою. Міцно заснув. Як розбудив його Бабій, вже сонце било блискучим, хоч і не гарячим промінням. Обважнілі повіки з трудом розтулилися. Скинув, шинелю, поправив сіру шапчину, що здавила міцно скроні.

— Погана наша ваканція, — проговорив Бабій. Кудись в одну точку дивилися йому очі й губи криво посміхалися.

— Як? Що? Погана, кажете? — закидав питаннями Юхим — передчував щось лихе.

— Розлазиться наша артіль, розлазиться...

Юхимові розпружинювалися зморшки навколо очей, й зіниці стали нерухомі.

— Що ви, дядьку? Як розлазиться?..

— Та Панько ж вийшов.

Юхим здорово зареготав. Чудний дядько Бабій! Яка небезпека, що непотрібний нікому п'яниця виходить із колективу. Баба з возу, коню легше.

— Та ні, ти далі слухай...

— Ну?

— І Корній, і Терешко виходять. Вже заявили...

— А?.. Та що ви? Відкіля?

Юхим, як ужалений, схопився з воза й тупо вставився на дядька Бабія, в очах якого прочитав неприхований докір, тривогу й настороженість.

— Як же це сталося?

Бабій зрушив плечима, широко розвівши довгі жилаві руки. Потім розповідав.

Ще тільки схід зажеврів блідорожевою фарбою, як Бабій, повернувся з кіньми до куреня. Трояни щось метушилися, поспішали. Корній і Терешко, зібравшися похапцем, поїхали за ставок, мабуть на баштани, а Денис похмурий і ніби розгублений прийшов до Бабія. «Не хочуть хлопці» — сказав він: — «виходять із колектива»... Бабій зразу отетерів. Тупцявся на місці клишоногий, згорблений, прибитий несподіваною неприємною новиною й незграбно розмахував довгими корчуватими, як необтесані гілляки, руками. В обуренні він не міг кричати, лаятись; він тільки застогнав як віл, що на його наклали неймовірну вагу й тяжко вдарили по ребрах. Губи йому сховалися, зморщилися в бороді й до горла підкочувалося щось важке та холодне, — давило тупо, сильно, до. болю. «Та що ж це робиться? Денисе Васильовичу!.. Та господь з ними... з хлопцями... Скажіть їм, може схаменуться... І ти, боже мій»!.. Але Денис стояв байдужий, тільки заскалене око мружилося йому роблено-ніяковою посмішкою. Що ж він тут може зробити: вони не діти. В артілі, де один; хоче коверзувати над усіма, вони бути не хотять. Це категорично.

Бабій довго умовляв, що Юхим не такий, щоб коверзувати, а лише все якось збіглося. Постолака не звик до командування, і якщо винен він, то проситиме прощення, тільки не в Панька. За Паньком ніхто не жалкуватиме. Денис не згодився з Бабієм.

Навпаки, він висловив тверду думку, що з їхнього колективу тепер, як вийшли Корній і Терешко, нічого не вийде. Зостається лише й іншим зробити те саме. Звичайно, це прикро, але що ж робити? Троян повернувся, якось круто, неждано обірвавши розмову на півслові, й покинув Бабія розгубленого, зніченого. За кілька хвилин дві Денисові гарби, навантажені зерном, подалися через гору до станції. На одному з них сиділа й Мотря з дітьми, забравши кілька мішків заробленого нею хліба.

— А трактор же як? — сіпнув за полу Юхим Бабія. — Нащот трактора ви говорили?

Аж тепер схопився старий Іван, він зовсім забув за долю фордзона.

— Ви ж тямите, дядьку, чим це пахне? Завдаток за нас він же давав, Денис, та й за вас частку. Виходить, ми до трактора ніякого діла не маємо! Розписки ж він одібрав і в мене, і в Мотрі...

— О-ох!.. ой, господи!.. — застогнав Бабій, ударивши руками об поли.

— От який факт!...

— Він так і присвоїть може, Юхиме! Ну да... Ой. Що ж ми наробили, Юхиме? Та це ж грабіж!

Дядько Бабій затупцявся, замахав руками, а губи йому беззвучно ловили повітря, як людині, що випірнула з глибокої води.

Юхим погордо рішуче струсонув руками, на яких напнулися пружними смугами жили, стиснув кулаки. Він сильно ляпнув Бабія по плечі, що аж самому ніяково стало.

— Руки їм короткі, дядьку, нащот фордзона!.. — І вилаявся неподобним словом. — Не їхнє тепер право!.. Чуєте?.. — По тому майже бігом кинувся за конякою. За кілька хвилин він уже сидів на возі, і, стьобнувши рижого батогом, подався слідом за Трояновими хурами.

Бабій ще довго тупцявся на місці, не знаючи, в який бік йому йти, і тільки шепотів: «Господи, боже мій. Ох-хо-хо»!..

 

III
 

Виїхавши на бугор, Юхим погнав що сили свого коня і вдивлявся вперед. Далеко-далеко улоговиною, серед широкого степу, тягнулися до станиці вози, з обмолоченим збіжжям. Серед темних плям возів він нагледів два, що йшли близько один за одним. «Мабуть, Денисові» — подумав і погнав коняку ще дужче. Дорогою міркував: «що ж його робити? З чого починати»? Зайнявшися своїми думками, Юхим не помітив, як із-за високої стіни сояшників виринула невеличка гарба, запряжена однією конякою. На гарбі сидів ще не старий веснянкуватий чоловік, напнувшися рядном. Не доїжджаючи кілька сажнів до Юхима, він якось чудернацько зареготав, вишкіривши нерівні, почорнілі від тютюну зуби.

— Жени, браток, ато спізнишся! — крикнув він до Юхима, і аж потім привітився: — Здоров! — і зупинив коняку. Юхим став і собі.

— А чого б то я поспішав? — удаючи розважного, запитав Постолака: — день великий.

—Як! Ти нічого не знаєш?

—А що ж мені знать?

— Та не тю на тебе! Як так?

— Як бачиш..

— Та ти при розумі?

Іван Гливтяк — так звали веснянкуватого чоловіка — нахилився через полудрабок і вставився на Юхима:

— Як? Ти не знаєш, що твій славнозвісний Денис Троян вашу артіль похерив.

— Звідки ти знаєш?

— Уже могорича с Паньком випили... Та тю на тебе, чого ти баньки вирячив? Не знаєш!..

Гливтяк підібрав на руку мотузяні віжки й жваво заговорив:

— Проти понеділка, вночі, з нардому я йшов. Коли це в бур'яні, коло ковівського млина, чую, щось п'яним голосом бурмотить, аж стогне. Я туди. Коли дивлюся, то Панько Сиволоб.. Ах ти ж, бенеря на твою голову! — ввесь у блювотині. «Намогоричився? — кажу. — Які такі в тебе торжества»? — питаю. А він: — «Комуну свою пропивали з Троянами. Ех, мать, та й випив же»… «Куди ж ти подінешся, пропащий?» — кажу. «Куди подінуся?» — белькоче Панько. — «Мені Троян (це Денис) дає лошака і за мірошника в млині наставляє». Цебто ковівський ув оренду бере. «А артіль же як?» — не відступаю таки я. — «Може не захочуть розбігтися ваші супрягачі?» — «Не безпокойся, каже, — Денис — уже підвів машину... Я завтра на неї п'ятами накиваю... А Корній і Терешко теж заявлять, щоб зразу налякать нашу пролетарію, — самі розбіжаться... боргів злякаються за трак-тора»...

Юхим слухав, затаївши дихання, а Гливтяк усе розповідав і наостанці залився глузливим гоготом.

— Ах, нечиста його сила!.. Гадина!.. — зірвалося з розгарячених Юхимових уст. — Так я ж йому покажу глитаєві!..

Постолака сильно сіпонув за віжки й стьобнув рижого. Віз рвучко зірвався з місця. Гливтяк ще хвилину затримався, дивлячися вслід Юхимові, і його товсті порепані губи перекривилися в злорадну посмішку. «Так йому й треба, кулацькому підлабузникові. До нашої артілі не захотів, — забагатіти при Троянові думав».

Гливтяк був одині з тих «кругом шістнадцять», що з переділом землі склали колектив, до якого не рішився вступати Юхим, — його привабили Троянові обіцянки.

«Так ось воно що?  Ось чого Трояни шепотілися кожного вечора.. Тепер усе ясно» — думав Юхим, трясучись у таратайці, що сильно гицала на вибоїнах заїждженого шляху. — «Ні, ми ще поборемось... Ще побачимо, хто кому в'язи зверне!»

Юхим вирішив найперше побачити Мотрю. Заїхавши в станицю, він повернув із великої вулиці в глухий провулок, щоб не натрапити на Трояна. На одному з перехресть Юхим побачив, як одна з Троянових підвід, що нею правив сам Денис, повагом їхала в напрямку до його садиби великою вулицею. «Це, значить, уже від Мотрі» — подумав. Під'їхавши до Мотриного подвір'я, Юхим накинув віжки на стовп сусіднього тину й подався просто в удовину хату.

— Здрастуй! — голосно сказав він, переступаючи порога. Хотів був зараз же заговорити, розпитати Мотрю, може докорити в тому, чого вже не виправиш. Але відповіді не було. В хаті вдовині дітлахи щось копалися в кучі старого лахміття, привезеного із степу й мовчки поглядали на матір. Мотря напів-зігнувшися, на невисоку стару скриню, стояла спиною до дверей, підперши голову руками, а плечі її тряслися, як підбиті в птаха крила. З грудей виривався глухий стогін.

— Мотре... — м'яко промовив Юхим. — Мотре!..

— Мама плачу-уть, — скривився найменший хлопчина в довгій забрудненій сорочці.

Юхим зайшов із боку, обережно торкнувся рукою Мотриного плеча:

— Та годі тобі, Мотре... Годі...

Вона випросталася змахнула рукавом сльози і, Овіявши Юхима сумним поглядом, уривчатим голосом заговорила:

— Ну, що я... тепер робитиму?.. Діждалася землі... Думала... Ну, що я робитиму?..

— В Юхима самого в горлі щось давило, а розважливі слова ніяк не йшли на думку. З великим зусиллям він посміхнувся: 

— Не плач... не плач... Ну, що ти! Ех, ти!.. Не падай духом... От факт...

— Та як же, Юхиме?..

— Не падай!.. Заяви не подавала? Не требував він?

— Требував... — твердішим голосом; проговорила Мотря, — та я не подала, сказала, — не знаю... потім... Натякав, що нічого мені бояться... з'оре й засіє... Та знаю, що то на те, аби ми розбіглися тільки...

— Ах, он що?! Тепер ясно!.. Хай він виоре на свою погибель! Ну, розважся, — нічого! Це ти добре зробила. Заяви не подавай нізащо, чуєш? Ми його прижмем. Він знатиме. Я зараз до Скорика, той йому скрутить роги.

Мотрі в очах спалахнув вогник надії, і зігнута її постать випрямилася.

— В понеділок увечері хотіла тобі сказать, та ніяково було... Трояни тоді шепотілися... Це нарочито все, я так думаю...

Юхим розповів Мотрі про свою зустріч із Гливтяком і, підбадьорюючи її, подався до Скорика за порадою.

Скорик саме лагодився чаювати, як заявився до нього Постолака.

— Сідай, — присогласив він, — чайком побалуємось.

— Куди там!.. — одмахнувся заклопотано Юхим. — Тут такі діла, що не до чаю.

— Як?

— Розсипається наша комуна...

— Це хороше діло, — серйозно, без тіні посміху промовив Скорик. — Давно пора, а що скоріше, тим краще.

Юхим ховав зніяковілий погляд, не знаючи, куди' себе подіти. Тепер візьме його в роботу Скорик. Тепер розпаплюжить він його за легковажну спілку з Трояном. Остерігав, тай не вірилося. Юхим розповів події останніх днів і годин у їхньому колективі й підготувався слухати довгу уїдливу Скорикову нотацію. Але, диво, той — нічого.

Не те що не гримає, навіть не згадує про їхню попередню розмову. Немає ні докору, ні кепкування в його словах. Обміркував справу з усіх боків. Що виступають Корній і Терешко — це брехня. Вийдуть вони, як дітися їм уже буде нікуди. А поки що ясно. Вони на терпуг беруть неспроможних Юхима, Мотрю, дядька Бабія. Закидають вудку, витягнути їх із колектива першими, а самим прибрати трактора, взяти ковівський млин в оренду (довідався Скорик про це раніш од Юхима) і заробляти грошики. Вирішили так: з колективу не виступати ні за яку ціну. Нехай усі Трояни вийдуть, і тоді держатися купи.

— А чим же ми трактора виплатимо, та борги Троянові? — тривожно запитав Юхим.

— Я вам замість Троянів найду таких хлопців, що викопають гроші з-під землі, і ви вдержитеся, — не вагаючися запевнив Юхима Скорик. — Тільки не поступайся ні за що! Чуєш?

Юхим ішов від Скорика й дивувався. І звідки і в його така впевненість: скаже, як рубоне, і так тобі смирно, не кваплячись, без галасу, без крику. «З його був би добрий командир на фронті» — зробив висновок Юхим. І соромно було за власну гарячковість і хвилювання.

А Скорик зоставшися один, міркував: «Шутка сказать — найду... Який же дідько полізе тягатися з Трояном, що в кожен закапелок може пролізти? Хто стане ризикувати своїм добром?»

Він довго ходив із кутка в куток і не міг придумати, на кому можна зупинитися. Проте вирішення його було тверде — колектив треба'врятувати, бо Троянова перемога була б його, Скориковою, поразкою, і поразкою тої справи, якій він служить.

 

IV
 

Біля Сухого ставка токи обгорнулися високими ожередами соломи й довгастими присадкуватими загатами полови. Зрідка гупали котки на гарманах. На полі копиць порідшало, а ті, що заставалися, самотньо поприсідали до землі й чекали на своїх хазяїв. Збита стерня почала ховатися в заруненій отаві мишію. Запорохнявілими шляхами котилися до станиці вози, навантажені зерном, половою, усяким збіжжям. Хлібороб поспішав зібрати додому дари родючої землі — нагороду за важку працю.

Вже обидва Троянові половники були насипані горою. Андрій підгорнув кучу збоїн і викинув п'ятирики на гарбу. Нерішуче підійшов до Трояна, що на розстеленій ряднині різав жовту пахучу диню.

— Що ви собі думаєте, тату? Скинувши з руки покраяну диню, Троян підвів голову. — Що? — «Знову допитуватиме» — подумав, а сам прикинувся незнайком. Дістав із мішка білу пухку паляницю, одрізав окраєць потягнувся за скибкою дині.

Андрій присів на землю.

— Та про оцю катавасію, що в нас почалася. — Карі парубкові очі блиснули сторожким роздратованим огнем, вилиці нервово засмикалися.

— Ми не повинні вийти з колективу... На рідких Денисових вусах звисли цукруваті крупинки м'якишу дині, ліве око вичікаюче примру жилося.

— А тобі що, печінка болить?

— Понятно, болить, бо люди ж вам нічого не винні.

— Хе-хе-хе... «Не винні»... А хто ж винен, що Троянові дихать не дають?

— Хто ж не дає?

— Ге... Ти ще питаєш? Хіба це життя на їхніх нормах? Нам треба волі, слободи, горілки за двадцять копійок півпляшки, і щоб моя рука була владика — ось чого нам треба!.. Я не хочу, щоб мої здібності вихалащували, як паскудного, нікуди не здатного, жеребця; я повинен мати право прикласти на свою користь свій розум.

— Чудні ж ви, тату. Воля... слобода... Вони не на те, щоб верхи на комусь їздити... для того й норми, понятно... Проте вам ніхто не забороняє направити свій розум на власну користь, аби тільки іншим від цього не було шкоди.

— Я не хочу, — жбурнув обгризену скибку дині Троян, — думати про інших. Я — сам для себе. Всяка голова повинна служить тільки тим ногам, що її носять, і наплювать мені на когось!..

— Ну, це дарма! — рішуче глянув на вітчима Андрій, — вашої задиркуватости нічого не вийде.

— Як то? — не зрозумів Троян.

— Трактора ви однак не дістанете.

— Хто ж то не дасть?

— Люди не дадуть...

— Які люди?

— Юхим... Бабій...

— Ну, ну, кажи: ІОхим, Бабій... Андрій, еге ж? Чи не думаєш, буває, ти в кумпанію до них?

— Може й думаю...

— Як??!..

— Може й думаю...

— Ах!..

Жилавий Денисів кулак зафурчав у повітрі, й Андрій упав горілиць, випроставши ноги. Троян ухопив ножа, люто застукотів колодочкою об коліно:

— Шкуру здеру!.. Розчавлю, як голоцуцвенка!..

В Андрія хлинула з носа кров і полилася буряковою цівкою через губи. Очутившися від удару, він схопився, застуляючи носа рукою, й одбіг осторонь.

— Не дуже, батьку!.. Чуєте, не дуже!..

— Ти страхать?!

Троян схопився з місця й погнався за пасинком, але тут же побачив, що йому не догнати Андрія, — зупинився. Здаля сваривсь:

— Так ти он що викаблучуєш?! Підожди, я тебе ще провчу! Я тобі, латрижнику, нагадаю, що батьком верховодити ще рано. Йому добра хочеш. Для його дбаєш, а він... мерзотник поганий!.. — прохрипів Денис і повернувся назад.

Денис довго не міг заспокоїтись «Яка чорна невдячність» — думав. — «Я його за рідного сина мав... із чорного тіла витягнув, а він»...

Троян почував, як йому голова запомарочується й наливається важкою, гарячою втомою. Він передчуває, що зроблений крок призведе до чогось страшного, і до чорної глибокої прірви, переплигнути яку в його не вистачить сили. Може зупинитись, не йти? Ні, він не з таких! Невже в його не лишилося більше сили? Брехня! Троян знає, як треба жити. І коли на свіжій пороші нового життя видно його злодійські кроки, то він знає, як ходити, щоб заплутати сліди.

Андрій більше не вернувся до батька. Обійшовши тік, він запріг коні в гарбу й повіз полову в станицю, знічений і розбитий.

Шумливо торохкотіли вози, наздоганяли й зустріч чалися з Андрієм, а він нікого не помічав. На околиці станиці йому трапився Юхим, що вимушений був зостатися тут від учорашнього дня. Не довго думаючи, він накрив парубка мокрим рядном.

— Ех, сволоч ти, сволоч, та й більше нічого!.. А я тебе за путню людину вважав, — суворо процідив він, — а ти...

Андрійові від образи залоскотало в очах гарячою росою. Він заворушився на полові, зажестикулював руками, знесилено, втомлено. Уривчастим голосом просив:

— Що ти, Юхиме... Як тобі... не совісно... Я ж... я...

— Не якай! Бачу вас, супчиків, наскрізь! Що твій батько викомарює, ти не знаєш? Такий ти комсомол?!.

Андрійові важким клубком підперло під груди й залоскотало в горлі. Він хотів зараз же розповісти про сутичку з вітчимом, але, почуваючи безсилля, з яким він спасував перед погрозами, йому стало соромно. Соромно за свою хлопчачу, майже дитячу податливість, знічення. Хіба він повинен бути таким? Хіба такі перемагають? 

— Юхиме, не лай мене!.. Ти взнаєш, що я.....

— Що ти? — обірвав той.

— Що я не йду за ним... Я з вами.... з тобою, Юхиме... їй-бо!.. Правду кажу!..

Юкимові трохи одлягло од серця, й ніяково стало за свій наглий напад.

— Ну, ждать не довго зосталося... побачимо!.. — промовив він спокійніше, і рушив далі.

«Що ж далі»? — думав собі Андрій. Коротка, трохи загрозлива, явно призирлива, Юхимова розмова лишилася на серці важким грузом, що муляє й давить вагою, якої немає сили скинути. Бо й справді. Що тепер він зробить? Добре мріяти про щасливі береги за бистрими ріками, звідки відкриваються далекі, обарвлені вранішнім сонцем, рожеві надобрії в прозорих переливах фарб, що своєю мливістю манять, і чарують, кличуть і говорять про вічну радість оновленої землі. Це з того високого берега. Але як його дістатися?.. Шлях туди лише один — через бурхливу  каламутну бистрину життя, що чорториями вирує в глибокому мінливому річищі. Чи кинутись? чи плисти? Що подужчає: молода сила, чи темна бурхлива стихія? І думка Андрійові працює швидко й стукотливо, як колеса запізнілого поїзду, що йому конче треба дістатися на місце призначення в точно визначений час.

Приїхавши додому, Андрій довго сидів на полові, не рухаючися. Нарешті він ізліз і сів на призьбі під хатою, здавивши скроні руками. Голова йому важніла й тяжка образа, кинута Юхимом, давила серце. Вчувалося: «Ну, ждати не довго зосталося... побачимо!..» Що він мусить зробити, щоб виправдатися перед Юхимом, перед тими, хто так довірився його вітчимові, та й йому самому. «Йти на нову сутичку з батьком? Ні, це тільки старого роздратує. Що ж тоді? Тікати... тікати» — душить його думка.

Андрій випріг коні, поставив до ясел і вийшов на вулицю. Старі акації стиха шелестіли сірим від пилу листям. Зрідка воно зривалося жовте, тоненьке і, п'яно кружляючися в повітрі, безсило спускалося на землю. Трояненко пішов уздовж вулиці понурий, не помічаючи навколишнього життя, ніби очі й уші йому запнуло товстою, важкою, оболонок». Довго він блукав станицею, переходячи з вулиці в провулки, аж поки не добрів до хати-читальні. На дверях читальні висів замок, а по дворі блукали чиїсь свині. Навколо не було ні душі. Трояненко заглянув у вікно комсомольської кімнати, де він узимку вчив комсомольців політграмоти. «Вчив... Хіба я можу вчити?» — думав Андрій, притулившися до віконної шибки. — «Хіба може чому навчити той, хто сам собі ради не дасть?»... Як усе тоді здавалося легке і яке воно стало тепер важке. Кривою порохнявою вулицею він спустився до річки, що тихо котилася через брід, під похилі верби. Обійшов городи понад берегом — розгубленою ходою подався вподовж течії. Куди йти? Хто його прийме? Там, де річка ширилася й робила завороть, ховаючись в очереті, Андрій сів під кущем бузини, що покірливо нахилила хрупкі віти з буряково-стиглими гронами. Сонну водь очеретища збуджувало меланхолійне крякання і тихий плеск жаб. Андрія опанувало якесь сонне напівзабуття. Так пройшло чимало часу. Потім він устав і рішучим кроком попростував попід породами. На самім краю станиці жила його тітка, рідна сестра покійниці-матері, — їй він вирішив повідати своє горе і шукати в неї втіхи.

Слідом за Андрієм у станицю приїхав і Троян. Побачивши випряжені коні, Денис дуже здивувався. «Це щось не сплоха... на обід же випрягати ще рано» — з'явилася думка. Він голосно почав гукати на все подвір'я, але Андрія не було. Щоб попередити Троянів гнів, Андрійова тітка прийшла ввечері сама й розповідала Троянові про небожеву втечу. Вона довго докопувалася причини незлагоди вітчима з пасинком, але так і не могла дізнатися правди. Бо Денис говорив про Андрійову грубість, розповідав усякі вигадки, приховуючи справжню суть діла. Проте Андрійова втеча не дуже стурбувала Дениса. Боявся він, що як не лишити на деякий час у покої Андрія, то він, чого доброго, може ще й до Юхима перейти. А це йому було небажано і просто невигідно. Тому не подав виду, що не перестав сердитись на пасинка, однак і не висловив бажання, щоб той повернувся до його хати. Певніше — не міг зважитися, якої руки держатися. Час, на його думку, був найкращий порадник. І він вирішив почекати.

 

V
 

Минали дні. Зорівський табір зовсім роз'їхався. Корній і Терешко переїхали на баштани і на тік не показувалися. Мотря й Юхим перебралися додому. Іван Бабій зі своєю сім'єю переїхав на кільки гін від току убирати соняхи й пшінку. Денис щодня звозив полову й солому в станицю. Тут він кілька разів несподівано натикався на Юхима, але робив вигляд, що не помічає й старався скоріше зникнути. Не набивався особливо на побачення й Постолака, бо, правду кажучи, його Троянові підступи так ізнітили, що, власне, не знав як же бути далі, а дядько Бабій ладен був зовсім спасувати. Між Троянами та Юхимом і його прибічниками зав'язалися приховані, мовчазні стосунки, які бувають між двома заклятими ворогами, що з них кожен ще не зовсім певен власної сили, щоб зустрінутися в відкритій сутичці й тільки таємно гострить зброю на свого супротивника.

Не мавши майже ніякої надії розв'язати конфлікт із Трояном мирним шляхом, Юхим, проте, вирішив іще раз і остаточно переговорити з ним. Що він хобі думає? Для чого він усе це затіяв? Якщо Троян гадає перемогти їх, пороснувши грішми, то це дарма.

Юхим теж ізнайде гроші, щоб сплатити завдаток Троянові. Він позиче, він украде гроші, він їх із-під землі викопає, а трактором не поступиться.

Що не день, то більше Юхим почував у грудях наростання твердої непоборної сили й завзяття. Йому знову пригадувалися минулі дні, коли він голодний і голий з тисячами інших таких, як сам, бився за волю. Так хіба тепер він зупиниться? Коли вона відчулася ось там, на колективному полі, в спільній праці, в гуркоті машин. Між тим час ішов. Треба було думати і про сівбу, і про оранку, а Троян уникав зустрічі. Непевному становищу треба було покласти край. Але Юхим довго не в силах був зібратися з мислями й остаточно вирішити, чи зможуть вони втрьох вдержати колектив на випадок того, якщо слідом за Корнієм і Терешком піде й Денис. Правда, після того, як розкрито Денисові карти, спілкувати з ним було б легкодухо. Та в його руках сила — трактор, за якого він виплатив своїми грішми завдаток за Мотрю, Юхима й Бабія. Гроші наче й невеликі, та крім їх ось перший строк платежу підходить, — тут не у всякого духу вистачить. Юхимові насамперед потрібно було перебороти себе. Треба було підготовитися до найгірших несподіванок і знайти силу подолати найбільші перешкоди. Це коштувало йому великих зусиль, але він вирішив твердо стояти на своєму. З дядьком Бабієм багато було роботи, поки його Юхим умовив не здаватися. Одна Мотря ніби не виявляла ніяких хитань, тільки не раз плакала й згадувала Улянку, що її доведеться посилати в строк… "Та коли б здорову ж, — а то... "— скаржилася Мотря. Врешті, змовившися з Мотрею й Бабієм стояти за одне, Юхим із ними одного вечора нагрянув до Трояна.

— Ну, що скажете — зустрінув їх Денис, колюче посміхнувшись.

Але було помітно, що йому зараз не до сміху. В рухах і поглядах прибулих було стілько певности й рішучости, що це зразу занепокоїло Трояна. Навіть Мотря тримала себе якось згорда й незалежно.

Перший почав Юхим:

— Не будемо довго патякати, бо, здається, все ясно. Ви тільки скажіть нам точно: Корній і Терешко вийшли?

— Вийшли, — рішуче відповів Троян.

— А заяви їхні є?

— Заяви? Чудак ти, нащо заяви? Вийшли вони й край. Хто ж їм може заборонить?

— Ну, а далі що?

— Далі? Самі знаєте що...

— Ні, ми  нічого не знаємо, — відповів Юхим  гнівно. — Нічого не знаємо...

— Так я скажу, щоб знали. Тепер ми не будемо говорити, хто винуватий, чи ти, Юхиме, чи Корній, чи Панько, чи ми всі. Ясно одне, що нашій артілі прийшов швах. І коли хоче Бабій, коли хоче Юхим, щоб у край не розоритися, то один вихід: зараз вийти, бо згодом буде пізно.

— Як то? — вставився Бабій.

— Питаєте? Виплата за трактор підходить? Ану розкиньте на чотирьох те, що припадало на сімох. Витягнете? Та в вас тільки вугли од хат позостаються, ви це знаєте?

— Це діло погане, — роздумуючи, процідив Юхим, — подленьке[10]...

— Не то що подленьке, — розор!.. Куди там!.. — якось по-чудному закричав Троян і замахав руками, ніби його хто допіру пограбував.

— Що й говорить, — журно похитав головою Бабій, — так скрутно виходить, як ото, буває, маховиком тебе зачепить і тягне, тягне. Бачиш, що закрутить, потрощить, а вирватися не можеш...

— Як не можеш?

— Сили немає...

— Ніякої сили не треба. Взять тай розійтися, як зійшлися.

— А ви ж як? Теж виходите? — запитала Трояна Мотря, що до того мовчала.

— Чудна ти! Що ж би я мав робити один? Пойнятно...

— Вийдете? — насуплено звів брови Юхим.

— Таке діло...

— Ну, вилітайте, — сказав Юхим із притиском, — а ми покищо не думаємо.

Троян раптом одхилився від столу, що на його був ісперся, витягнув шию і заблискав очима, ніби їх запалив хто.

— Ти з умом? А трактора хто виплатить?

— Якось виплатимо, — байдуже кинув Юхим і пільно подивився на Дениса.

— Він здурів!.. — схопився з ослону Денис. — Виплате!.. Ха-ха-ха!.. Виплате!..

Юхим торкнувся вуса рукою й було помітно, як вона нервово задрижала, обличчя залило буряковою фарбою.

— Здурів? Ха-ха-ха!.. Не смійтеся, щоб на кутні не довелося сміятися, й не думайте того, що думаєте!..

— Чого?

— Бо трактор вам не вигорить!.. — гостро з притиском майже закричав Юхим. Троян скипів. На таку самовпевнену відповідь він ніколи не сподівався. Обернувшися лицем до Юхима, він чванькувато підвів голову й злорадна посмішка заграла на його обличчі.

— Ах, так?! А грошики хто платив?! Дай мені зараз п'ятдесят карбованців, що зa трактора!.. Зараз мені давай!..

— А ти думав, — відрубуючи слово по слову й  переходячи на «ти», почав Юхим, — що тепер тобі отаманські порядки? На бога хотів узять! Дістати земельку та ще й трактора загарбати? Млина в комітеті налапав... Багатіть задумав? На дурних хотів виїхать? Ні, забудь, вовче, за кошару, бо й зуби визбираєш! Не такі тепер порядки. Що розпечене залізо, спущене в льодову воду, зашипів Троян:

— Ти .. ти... злидень!.. Так ти пам'ятаєш хазяйський хліб?! Геть із моєї хати! Щоб духу твого!... В мене син у комсомолі, а ти що? Шваль! Прохач! старцюга!..

Вони насувалися один на одного роздратовані, червоні, розмахуючи руками, ладні кинутися на кулачки. Бабій і Мотря посхвачувалися із своїх місць, і боячись бійки, кинулися між них.

— Цур йому, — умовляв Бабій Юхима, відтягуючи його на бік. — Ходімо, що ж говорити здря.

А до Трояна кинув:

— Ех, і совість же в вас слизька, Васильовичу! — і потяг Юхима до порога. Троян, лишившися один, довго бігав по хаті, мов звір у клітці. Ніколи він не сподівався, що опиниться в такому прикрому становищі. Як вони сміють? На що надіються? І так незламно й нахабно держаться! Невже всі його великі пляни повинні рухнути? Пляни, за допомогою яких він мріяв оволодіти землею, наділеною нетрудженим злидням, взяти млина. Йому вже ввижалися ворохи залитої пшениці, й ожереди соломи на полі, з якими знову повернеться до його рук влада десятками, а коже й сотнями городовицьких нетяг, що вклонятимуться, запобігатимуть його ласки. Що йому на це можуть сказати всякі Скорики? Адже він для «держави», щоб земля не гуляла. І от тепер ці пляни хоче зруйнувати якийсь там приблуда, галушечник, йото колишній наймит. «О, помиляєшся, нетруджений зайдо! Дарма, що ти гнув шию три строки в Трояна, але ти його не знаєш. Не таких спритних Троян скручував у баранячий ріг. А він? Він надіється на банок, на комітет  (Троян це знає). Безтямник! Хто ж у тих банках та комітетах сидить? Чи вони сьогодні на світ народилися? Чи не знають сили грошей? Ану, побачимо, чи не запаляться їхні очі злодійським вогнем, чи не задрижать їхні руки, як Троян струсне тугою кишенею? Брехня!.. Брехня!.. Ввесь світ брехня!»

Троян переживав справді якусь закляту, уїдливу лихоманку. Голова йому лускалася, як розпечений чавун, наливалася важким розтопленим металом. Такого з ним давно вже не було. Він бігав по хаті, сідав до столу, щось підраховував, знову схоплювався, жестикулював, кидав короткі слова без з'вязку, без змислу, хапав себе за скроні. Спати ліг пізно, і сон йому був тривожний, гнітючий. У голові стугоніло, мов навколо лютував страшний зловісний гураган, який трощив і рвав усе, що надибував на своєму шляху.

 

VI
 

Від Трояна Юхим із товаришами йшли пригнічені наслідками невдалих перемов. Лише один Юхим намагався підбадьорити своїх товаришів. Дивлячись на розгублену, зігнуту Баб'єву постать, що якось по-дитячому, несміливо коливалася на клишоногих ногах, він ляпнув його важкою долонею по плечі й промовив:

— Ех, дядьку!.. От каша!.. Ну, не падайте духом до землі...

Хто зна, де там жевріла в Юхима надія. Може, рішуча Скорикова відповідь піддавала йому сили, чи, може, присутність Мотрі, що йшла обіч висока, пружна і кликала своєю мовчазністю й блиском полохливих очей. Проте становище було досить скрутне і його треба було обговорити. До Мотриної хати було найближче, і вони, не вважаючи на не зовсім ранню добу, зайшли до вдови й довго радилися.

Всі розуміли, що за всяку ціну треба виплатити борг Троянові, бо без цього їм нічого й пред'являти свої права на трактора. Але де тих грошей узяти? Юхим і Бабій спроможніші,— в них є що дати під заставу, й вони мали надію дещо дістати в банкові. Найгірше доводилося Мотрі. Продати зароблену пшеницю — нічого буде ні їсти, ні сіяти. Малося ще невиплачених хазяїном Уляні за строк карбованців із двадцять, та витратити їх, значило зоставити свою дітвору босою й голою на цілу зиму. Проте іншого виводу не було. Мотря зціпила губи, промовчала, придушила розпач, що холодним вужом закрадався в груди.

Другого дні Юхим із Бабієм рушили до банку по гроші. В сінях довго змовлялися, скількома то вони зможуть обійтися. І вже Юхим узявся був за ручку дверей, щоб увійти до канцелярії, як ізвідти, мов цеповий собака, вирвався Троян. Обидва оторопіли.

— От тобі й на!.. — розвів руками Бабій.

— Погане діло.

Думка, що Троян неспроста зробив візиту до банку, кольнула обох. Так воно й вийшло. Голова банку (так називали станичани кредитове товариство), що раніш обіцяв Юхимові позичку, тепер скоса, непривітно глянув на прибулих і процідив: «а»..., що вийшло схоже на те, як мукає корова. Догадуючися про причину приходу, він сказав:

— Доведеться зайти вам через тиждень, бо зараз грошей нема...

Голова банку був стріляний горобець, що добре наспеціялізувався на банковій справі ще за старих часів. Він знав, як вести справу так, щоб відсотки на видані гроші потрапляли не лише до скарбниці, а й до власної кишені. Мало не вся станиця знала про цю його вдачу, але всі його вважали за спеца, і він ось уже кілька років і за нового ладу сидів у банкові.

Змова з Трояном, і, мабуть, не без хабаря, була очевидна, Юхим і Бабій вийшли з банку ні з чим. Проте вирішили ждати. Кожний день їм здавався за рік. Не минало й дня, щоб хтось із них не навідувався до банку. Так минуло більше тижня. А час летів, як налякана ластівка. Врешті, втративши всяку надію на банок, Юхим і Бабій вирішили вибиватися власними силами. Бабій продав теличку, трохи збіжжя та одвіз кілька возів кавунів до міста, стягаючися на гроші. Юхим, кинувши всім об землю, загнав свою шкапину й половину врожаю пшениці — ішов на одчай божий: що буде, те й буде, аби не поступитись Троянові. Мотрі пощастило в КОВ'і дістати насіння на сівбу, отже вона, продавши трохи заробленої пшениці та додавши 20 карбованців зароблених Уляною, могла майже повнотою сплатити Троянові борг. Такечки з величезними труднощами Юхим, Мотря й Бабій стяглися на гроші, щоб розквитатися з Денисом. Тепер треба було вручити їх своєму кредиторові.

Одного дня вони зібралися всі троє й пішли до Трояна. Той саме вийшов із хати з ціпком у руці — очевидно зібрався йти на станицю. Забачивши нежданих гостей, він зупинився, насторожившись, і почав нервово копирсати ціпком землю.

— Що ще скажете? — невдоволено запитав прибулих.

— Та ми ось... — почав несміливо Бабій, якого лякала Троянова суворо-насторожена постать.

— Довги свої принесли, — рішучо заявив Юхим.

— Які довги? Що ви од мене хочете?...

— Як які? Ви ж за нас платили... за трактора...

Руда Денисова борода загорілася в прикорні, тулуб йому швидко завертівся то в один, то в другий бік. Потім він повернувся до прибулих, гордо звів голову, і, обдаючи їх сердито-призирливим поглядом, хрипло процідив:

— Ніяких я грошей не знаю!.. Платив, — за себе платив... На чуже добро нічого зазіхати!

— Як так?!.. — підступив до його Юхим.

Мотря, ахнувши, сплеснула руками:

— Дядьку Денисе, що ви кажете? Хіба ж ми гуртом про це не вмовлялися, як думали трактора брать...

— Кажу те, що чуєте. А по чужих дворах нічого дражнить собак, коли вас не прошено...

— Мошелнику патентований, так ти он що?!.. — заревів не своїм голосом Юхим і кинувся з кулаками на Трояна. Але той, як собака, що вирвався з петлі, винувато згорбившись, боком відскочив осторонь і побіг геть до другого кінця садиби. Юхим рвонувся був наперед, але дядько Бабій його здержав.

— Нащо це здалося, Юхиме!.. не треба..

Добігши до сусідської загати, Троян на хвилину зупинився й кинув:

— Спізнилися ви трохи, було б раніш... А ти, товстоносий зайдо, — посварився він на Юхима, — за такі слова, начувайся! Я знайду на тебе право!..

Постолака ввесь дрижав, як на лютому морозі. В грудях йому клекотіла нестерпима злоба. Лихе слово просилося на язика, і тільки присутність Мотрі здержувала його. Всі троє стояли як тороплені. Нікому і на думку з них раніше не спадало, що справа обернеться в такий спосіб.

— Що ж... до суду треба його, — сумно проговорив Бабій.

— Да... оце значить «комуною жить хочу»... Ха-ха-ха!.. — зло зареготав Юхим. — Будь же я трижди проклятий, коли я не доб'юся свого й не скручу тобі в'язи!...

І до товаришів:

— Ходім!

……………………………………………………………

 

Мотрі дрижало підборіддя й вії обважніли прозорими росяними краплями.

Денис мав рацію відмовитися від грошей. Міркував так: поки Юхим із товаришами ходитимуть по судах, тимчасом надійде другий строк виплати, до якого він зуміє зібрати гроші, а що колектив формально не ліквідований, то він зможе знову сплатити внесок, на який у його ворогів безумовно грошей не вистачить, і юридичне право на володіння трактором зостанеться за ним.

Уперед, ніж притягати до суду, Юхим спробував був передати гроші Троянові через станраду. Сторожив там цілий день. Нарешті Троян з'явився. Але він подав на Юхима й його товаришів такий рахунок, що Постолака тільки руками розвів. Тут і косовиця, й молоча, й харчі. Виходило так, що Юхимові треба було ще два рази постільки ж докласти, щоб розквитатися з Трояном. Стало ясно, що їх може розсудити лише суд. Тому й лишилося чекати на його вирок.

Та подавши позов, Постолака й на цьому не міг заспокоїтися. Він надумав використати ще один засіб, що, як йому здавалося, був чи не найпевніший і міг  найшвидше прискорите розв'язання справи з фордзоном.

 

VII
 

Велику кучу соняхів обсіла вся Бабієва сім'я. Дітвора жваво вибивала посохлі бурі головки й перекидалася жартами. Любина й Одарка сиділи поруч і щось жебоніли, очевидячки про останні вуличні новини. Торохкотіли вибивалки, насіння прискало на землю й змішувалося з головками. Іван Бабій сидів мовчки, неохоче стукаючи качалкою по рудій шляпці соняха, про щось думав. Нараз коло Бабієвого тину показалася висока Юхимова постать і жвавий оклик:

— Здрастуйте!..

Юхим швидкою ходою підійшов до Бабія й зупинився. Вся його постать виявляла якесь нетерпляче чекання, а по тому, що поздоровкався весело і голосної, було помітно, що він у доброму гуморі. Його настрій зразу передався Бабієві, і той схопився на ноги в надії, що прибулий має розповісти щось цікаве, Він не помилився. Доторкнувшись злегка до Бабієвої руки, Юхим одвів його трошки осторонь і тихо сказав:

— Надумав я, дядьку, сурйозне діло...

Козак чомусь іскинув картуза, провів долонею по блискучій лисині й дивився на співбесідника своїми добрими очима, в яких світилася недавно втрачена надія. Він мовчки потягнув Юхима до хати; там вони сіли на призьбі, і Юхим почав:

— Надумав собі ось що... Радився із Скориком і він таке совітує.. Напишемо ми на Трояна в газету... Не майстер от я писать лиш, а доручать комусь не хочеться, щоб не розплескали, та щоб Троян попереду нас не поспішив. Думаю собі так, напишемо, як уміємо... В хаті-читальні, може читали коли, є газетка, що нашою мовою пишеться. Бабій, пригадуючи, зморщив лоба.

— Чи не «Червоною», бува, зветься?

— Вона, вона... «Червона Газета»!

— Так це Омелько Вергун виписує, сусіда... Він частенько мені її читає.

— Отож я думаю, — продовжував Юхим, —чирконемо ми до неї як уміємо, по-простому, по-мужицькому, там поймуть... Бо читав я раз, як одного кулака там протягнули за те, що задумав сам торгувати, а на одного наймита патент узяв. І за це його так прохворостили, що мабуть йому не солодко довелося. Це ж така сама сторія і з нашим Трояном.

Козакові радісно заблищали очі.

— Прохворостили?! Ото... Нуда... така сама. Давай, давай, чому б не написать? Може воно й поможе...

Тоді вони обидва пішли в хату і там довго-довго митикували, складаючи свого дописа. Дядько Бабій був грамотніший, тому писав він, а Юхим усе підшукував такі слова, щоб були влучні та дотепні і до того ж смішні. Так, йому здавалося, буде дужче. Казав: «Щоб, прочитавши, людина й сміхом і слізьми пройнялась»... Списали все: як Троян їх умовляв пристати до колективу, щоб дістати кращу землю, як підкупив п'яницю Панька вийти з колективу, як він ошукав, заплативши за них завдаток за трактора, а тепер не хоче від них брати грошей, щоб не довелося позбутися машини, все, все.

Нарешті дописа скінчили. Обидва почували таку втому, ніби викосили добру десятину пирію. — Оце то вшкварили, — промовив із підсміхом Бабій, витираючи піт.

Потім перечитали від початку до кінця. Виходило, ніби краще й не треба. Бабій переписав ще раз, начисто. Розглядаючи рукопис, він не без задоволення зауважив:

— Ну, побачимо, як тепер на цугундер візьмуть Дениса.

— Жаль, як це ми раніше до цього не додумалися, —шкодував Юхим.

Вийшовши від Бабія, Юхим зараз же подався на станцію верстви за дві від станиці, щоб здати листа на пошту. Що в його не було конверта, то він купив там у поштаря, попросив його написати адресу й туто ж укинув у скриньку. Поштар, лисий, чисто виголений і надто чемний панок, щось довго розглядав Юхимого листа, похвалив за сількорство і на питання запевнив, що перший же потяг повезе Юхимового дописа до Ростова, де видається «Червону Газету».

Повертався додому Юхим щасливий з того, що зробив таку важливу справу. Він ішов і міркував, як там, у далекому великому місті чужі, незнайомі люди читатимуть його листа, як вони обурюватимуться на Трояна, як вони співчуватимуть йому — Юхимові. Він уявляв, як за кілька день прийде в станицю газета, де друкованими літерами будуть ісписані всі шахрайства його ворога, з яким зацікавленням читатимуть її всі станичани що віднині взнають, що за один той Троян. Юхимова уява сягала ще далі. Йому вже ввижалося, як із міста приїде людина в окулярах (обов'язково в окулярах) і з портфелем та прискіпається з допитом до Трояна. Врешті бачив останню картину цього кола подій: вартові міліціонери забирають Трояна й ведуть садовити в холодну, а люди кидають йому слідом слова призирства і зневаги. А трактор... Ну, багато ще дечого гадав Юхим...

Але ні про що він би не мріяв, нічим би себе не тішив, коли б знав, що той самий поштар, який прийняв його листа, однедавна став за доброго приятеля Троянові, й що Троян останніми часами мало не щодня навідувався до його.

 

VIII
 

Сірим туманом клубочиться осінній день і сіє холодну мжичку. Перлами-росами плаче шумлива отава, що недовго їй зеленіти зосталося. Вітер-пустун бабиним літом закосичує землі й навіває сум осінньої самоти, тянучої, холодної, дріжкої.

Юхим важко ступає по мокрій землі, стиха погейкуючи на коні. Сум опанував його душу, і тому йшов мовчазний, похмурий, як далека хмара. Цвьохнув по конж батогом, оглянувся на Бабія, що чолопкав клишоного за плугом, і посміхнувся болісно.

Ха-ха-ха!.. От так одідрали колектив!

Га, дядьку Йване? 

Той копирснув істиком по обліпленій поличці плуга і вийшов із борозни.

— Лиха наша доля, Юхиме. От і до редакції написали... Либонь, два тижні минуло, а не пишуть...

— Не пишуть, — понуро мовив Юхим.

— Що б таке сталося, як ти думаєш?

— Думаю я, що коли б наша риспонденція та не потрапила до Трояна, бо вже занадто якийсь улесливий той поштар до мене був та-лисицею стромляв носа в наше письмо.

— А — свободна вещ, свободна вещ, —згоджувався Бабій.

— Ні, — почав якось, невдоволено сам на себе Юхим, — який чорт нам надав послать на тракториста того мимрю, Андрія? Комсомол, із бідного роду, мати з наймів не виходила, аж поки не під брав Денис, а на тобі, крутиться, як муха в окропі, а од вітчимових ясел, не бійсь, не наважиться од йти. Тьху, шкураї.

Постолака сплюнув і цвьохнув по конях.

— Молодий, малодухий, що ж до його?...

— Ні, до чого я це кажу? — перебаранчив йому Юхим. — Кажу це я на те, що знавши б я, як орудувати трактором, давно-б він зашумів із-під Троянової повітки. Нехай тоді він нас судить, а не ми його, коли такий.

І натягуючи плетінку на вуха, з досадою на промах, якого вже не поправити, вилаявся грубо, міцно, що аж Бабієві стало ніяково. І раптом, пригадавши останню розмову з Андрієм, швидко заговорив.

— Да, ви ж нічого не знаєте? Троян трактора на цеп припнув під повіткою й на замок запер, га? Як вам це? Знає кішка, чиє сало ззіла!... Це Андрій хвалився. Сидів ото він, бачте, в тітки, — думав, що Троян його проситиме, щоб повернувся... Чудило!.. Троянові цього й треба було. Так от не діждався, сам із повинною прийшов. Дивиться, аж трактор уже припнутий... Ге, а ви думали... Боїться, стерво, й на Андрія не надіється, мабуть. А то хіба б вислав орать плугом?

— Ото історія, — дивувався Бабій. — Хто б тільки думав, що таке вийде? Хто б тільки ждав?

Кілька хвилин Юхим ішов мовчки. Дощ уїдливо мжичив, розстеляючи на приземлях туман і звужуючи обрій.

— Он він, розбагатілий бідняк, щось куняє над плугом, — показав він на Андрія, що десятини через три від них зупинився на зайнятий ділянці. — Що то воно собі міркує? Ех, горенько наше...

Коні дійшли до шляху і круто звернули соб. Юхим кинувся вперед і крикнув на передню (орали трояком):

— Гайда, гайда прямо! Но!

Зайшовши в борозну, орачі стали відпочити. Юхим налагодився закурювать.

— Знаєте що? — рішучо сказав він. — Піду я зараз до Андрія. Це ж заріз!.. Я без коняки зостався. Ви тільки подумайте: орать нам нема чим, що ми засіємо? Другий строк платежу не за горами... Поки ми добиватимемося права, а він обкручуватиме нас. Піду. Хіба не я буду.

І він покрокував через ріллю, важко вгрузаючи в землю. Бабій трохи з острахом дивився вслід Юхимові, що віддалявся. «Коли б не накоїв чого лихого» — думав.              Юхимове становище ставало дійсно безпорадне.

Продавши за безцінь коняку (кому потрібна така шкапа?), тепер він, аби що засіяти, випросив в одного свого знайомого коняки спрягтися з Бабієм. За те мав викопати погріб. А засіяти чим? А далі що? Мотря, та зовсім руки опустила. Витратити гроші на найм худоби не ризикувала, а КОВ одмовлявся помогти, говорячи, що в його й так злиднів до біса, «а в вас, кажуть, колектив, звертайтеся до кооперації». Лише один Бабій із гріхом пополам міг посіяти як не в ріллю, то хоч під борону, бо мав пару конячат. Щоправда, Юхимові товариші не сплять. Вони стукають де можна, кричать де треба, вони сподіваються, що візьмуть гору, але, як кажуть, поки хвалько нахвалиться, будько набудеться. Як не квапить Юхим суду, але там черга, і на неї треба чекати, та й справу з одного маху навряд чи розрубаєш. Редакція покищо мовчить. Якесь зачароване коло, давлюче,  задушне. Його треба розірвати, тоді видніше буде...

Тимчасом Андрій сидів над борозною похилий, пригнічений якимсь важким тягарем. Зір його блукав десь далеко, за навислими туманами, а думки комашником ворушилися. Помітивши Юхима, він схопився й наказав Ксенці поганяти, а сам стояв похнюпившися й обчищав грязь, що поприлипала до чобіт. Підійшов Юхим. Розгублений парубків вигляд стишив його пристрасть, що недавно сполум'яніла.

— Ну, як діло? Чом же ти трактором не ореш? —

І в голосі забреніло кепкування.

— Сам знаєш, — похнюпився Андрій і ледь посміхнувся.

— Слухай, Андрію, — промовив чітким, але не грубим голосом Юхим. — Виручай!.. На тебе, брате, надія.

Парубок чомусь часто заморгав: повіками, стояв мовчки.

— Ти ж сам понімаєш, на якій ти землі виріс, де твій ґрунт... Чи не твоя мати, як і я, гнула спину на чужому полі? Чи не своїми мозолями вона заробляла таким-от жеретіям, як твій вітчим, на пуховики? Та й сам ти хіба не скуштував гіркої долі? А тепер? Бачу я, куди Троян гне. Він хоче за твоєю спиною вигодувати дочок, та щоб ти своїм горбом і головою придане їм надбав. Ти, думаєш, йому потрібний? Подумаєш, усиновив!.. Усиновив він, щоб зідрати було легше з тебе три шкури. А світу не тільки, що в вікні... Та що тобі говорить, — копирснув Юхим мокру землю пужалном, — ти сам комсомол і знаєш, де того світу більше і як до його йти.

— Я знаю, про що ти хочеш сказать, — сумно мовив Андрій. — Про це я ось тепер думав. Та куди ж я подінуся?

— Куди? Переходь, хоч і до мене, — не прожену. Тільки солодощів у мене нема, та ти, мабуть, до їх не  дуже й звик. Проте не в цьому справа... Без трактора нам заріз... Осьдечки що нам треба! Тобі одному це доступно, бо я тут безрукий і сліпий, як кріт. Ех, Андрію, Андрію! От вона війна, брате, підійшла! З одного боку хронт, з другого хронт, як у войну гражданську... Он воно як... Давай же, брате, на бій... Бо як обійде неприятель з крила, ми пропали... Чуєш? Ми тебе в науку оддавали, ти в нас ніби за пулемьотчика повинен тепер... Чуєш?

Щодалі говорив Юхим, Андрійові густішала фарба на лиці і в очах виблискував огонь щораз твердішої рішучости й завзяття.

— Я знаю, що ти хочеш, — промовив парубок рішучо, — про це я ось і думаю. Йому голос міцнішав і обличчя ставало мужнім, навіть суворим. —Я знаю... і я зроблю — сказав, як одрубав.

Небом клубочилися розірвані хмари; вони то густішали, то рідшали, мов виривалися десь далеко, з невидимого димаря велетня заводу, що роздмухував тисячі палючих горен.

Юхим ще довго стояв і слухав палкі, повні надії й щораз повніші назламної рішучости Андрійові слова.

 

IX

Андрій стояв під повіткою, намацуючи в руці ключ. Вийняв, обглянув такий малесенький почорнілий шматочок заліза — з кільцем і тризубою борідкою. Давно він не бачив цього ключа. Після одної гострої суперечки з Андрієм, що знову ледве не скінчилася бійкою, Троян старанно переховував цей дорогий шматочок заліза. Кілька днів Андрій націлявся вкрасти в вітчима ключ, і все не щастило. Троян пильнував його більше, ніж власного ока, не розлучаючись ні вдень, ні вночі. Лягаючи спати, він кожного разу клав штани, до яких був прив'язаний на мотузочкові ключ, під голову, щоб було безпечніше від чужих рук. День при дні підстерігав Андрій Троянову неуважність і безпечний сон. Але все ні до чого. І лише сю ніч, вставши серед сну, Андрій надибав на батьковому ліжкові його штани і ключ, заповітний ключ.

Тепер він тут, в його руках. Андрій міцно стиснув чорний шматочок заліза й посунув руку до кишені, — ніби боявся, що хтось несподівано наскочить і видере його. З твердим переконанням не зупинятися на півдорозі пішов запрягати коні в гарбу.

На поле збиралася вся сім'я, вкупі з Трояном. Треба було докопувати картоплю, бо зачастішали дощі й починалася негода, а за нею багнисте кубанське бездоріжжя.

Як рушила гарба з подв'р'я, Троян до парубка кинув:

— Ти ж тут не барися! Наша в млин третя черга, то вже і йти пора. Та гляди, щоб мірошник тугіше камінь держав!

Зерно вже лежало в млині, і Андрійові треба було йти молоти. Він не міг дочекатися тої хвилини, поки старий виїде з двору. Так чомусь трусилися ноги, ніби передчував, що трапиться щось лихе, непоправне.

— Глядітиму...

— Може Ксенька нехай зостанеться, поможе.

— Добирайте вже картоплю, а то ще догниє, — похнюпився Андрій. — Сам справлюся. Накрапав дрібний дощик. На вулиці вже з'явилися калюжі. Гарба виїхала за ворота й почала засотувати на колеса чорні пасма глеюватої землі.

Андрій довго не вертався від воріт. Як пройшло з добрих чверть години, він прибіг під повітку й тремтячою рукою, підбираючи ланцюга, намацував замок. Швидко вийняв ключ, встромив у темну дірочку, повернув. Замок глухо клацнув раз, другий, і щербата дужка вільно подалася в пальцях, випустивши залізні ланки. — Єсть...

Андрій мерщій ухопив відро й подався до коморі за горючим. Не пам'ятаючи себе, вовтузився розводячи мотора. Тепер уже хотілося, щоб хвилина за мить була. От уже... вже... Трояненко забирається на сидіння й пригинає голову під низеньким сволоком.

Переводить регулятора на найбистрішу швидкість. Єсть...

— Трррк-ка-ка-ка. Бух-бух-бух... — лопотить під солом'яним дахом повітки й пострілом б'є в уші.

«Тільки б не нагодився батько...» — рушаючи трактором, думає Андрій.

Виїхавши за станицю, Троян раптом зупинив коні.

— Сті-ій... Ключ... Де-де... ключ..? — закричав він

голосом, що зривався, а руки тремтіли, мацаючи по кишенях.

— Ксенько, суча дочка, де ключ? — засовався він на місці.

Дівчину смішив несподівано-тороплений, розгублений вигляд хазяїна. Приховала посмішку, а сама заклопотано:

— Що ви, дядьку? який ключ?

—Ключ!.. ключ!.. Що в мене!.. отут... коло штанів!..

Ксенька сховала голову в плечі: убий — не знаю. Нирнувши під крижівницю, Троян плутався в посторонках і швидко розпрягав коняку. Не скидаючи шлеї, важко перевісився через спину коняки і, підбираючи ноги на ходу, ошаліло хльоскав оторопілу тварину поводом:

— Но, но!.. щоб ти здохла!.. І пустився вскач, тільки з-під кінських копит летіли бриски грязі, мов на землю з кожним плижком , падали набої і рвалися.

Не встигло промайнути мимо очей кілька хат станичної околиці, як до Троянових ушей здалека долетіло приглушене шелестом вітру й шумом коня бухкотіння:

— Так-та-так-та!...

— Мій!.. мій!.. — кольнуло струйним жалом мозок.

Не пам'ятаючи себе, осатаніло бухав товстими закаблуками коняку під черево, гатив кулаком по здухвинах, несамовито нокав, захлинаючися від фатального передчуття.

А трактор лопотів, віддаляючися в протилежний бік, і реготав своїм бухкотливим хриплим сміхом.

Доскочивши до свого двору, Троян стрілою влетів у ворота, в голові так затуманіло, що навіть не йняв віри, бачачи коло воріт сліди лапатих коліс. Під повіткою, там, де стояв кількадесять хвилин тому фордзон, валявся довгий товстий ланцюг, одпертий замок, а в ньому ключ. Той самий ключ...

Троян круто обернув коня і, схопивши на лету коромисло, що висіло під хатою, помчався свіже

зірваними слідами машини. Мчався вулицею, потім провулком; пересік пустир, знову ввірвався в довгу, широку вулицю, завернув ліворуч, праворуч... А трактор густо чмихав і лопотів вузьким завулком.

— Ага... ось... ось він!.. До Юхима!.. Андрій оглянувся й прикипів: «батько!»

Ще хвилину, одну хвилину, і він сховається в Юхимовій хаті.

Розлюченим змієм насідав Троян:

— Уб'ю, шибенику!.. — прохрипів.

Андрій надав ходу. Затремтіли, мов перебиті, руки. В очах замерехтіло.

— Юхиме! Юхиме!..

Шльопання кінських копит стугоніло в ушах. В машині щось клацнуло. Колеса раптом зупинилися. Андрій зірвався з сидіння й плигнув,

— Уб'ю!.. — засичало над головою. В повітрі зафурчало коромисло. Андрій захитався і вмить звалився в грязь, широко розкинувши руки, а з правої  скроні цівкою вдарила кров і змішалася з чорною рідкою гряззю.

Того дня станиця була схвильована двома незвичайними подіями: козак Денис Троян убив свого пасинка Андрія й повісився сам. Зі швидкістю блискавки, що прорізує небосхил від краю до краю, облетіла ця новина станицю. З хати в хату, з вулиці в вулицю перекочувалася неймовірна чутка, і народ валоїм валив разом до двох хат: Юхимові — де лежав Андрій, і на старе Троянове дворище. На щастя, сумна звістка про вбивство Трояненка вийшла перебільшена. Звалившися від Троянового удару, обливаючись кров'ю, Андрій тільки знепритомнів, але життя не втратив. Під впливом хвилини, Троян, застогнав від злоби й розпачу і кинувся стрімголов назад, в той час, як Юхим, вибігши з хати, кричав на ґвалт. За кілька хвилин біля Юхимового подвір'я зібрався величезний натовп, що з криками обурення й погрози кинувся до Троянової хати. Там на подвір'ї самотньо ходила никаючи коняка в упряжі, й іржала. Трояна знайшли ще теплого, але без признаки життя, повішеного на бантині під старою повіткою. В кишені у нього знайшли розпечатаного листа, на конверті якого чітким почерком станційного поштаря стояло:

 

Сількорівське

Ростов-Дон

Редакція „Червона Газета"

 

За кілька годин свідомість повернулася до Андрія. Про вітчимове самогубство йому сказали лише другого дня, коли сили йому зміцнілися й розвиднилося в голові. Сумну звістку Андрій прийняв стримано, не проронивши жадного слова, тільки очі йому затуманилися вогкістю.

 

Х
 

Кошлатою отарою проходили короткі осінні дні. Здоров'я Андрія поволі міцнішало. Побиту голову часом проймав тупий біль, але рана була без великого ушкодження кости й заживала швидко.

Тимчасом доля колективу дуже турбувала Андрія. Юхим намагався поки що держати Трояненка якомога далі від усього, що нагадувало б йому його хворобу, але парубок на такі заходи ображався й вимагав не втрачати гарячого часу. З нетерплячкою він чекав, коли лікар дозволить йому покинути ліжко й виїхати в поле. А Юхим бігав то в кооперацію, то в КОВ, шукаючи допомоги на перший засів своєї й Мотриної частки в колективному полі. Він хотів дістати позику до того часу, поки встане Андрій, щоб, не затримуючися, можна було сіяти. Іноді Юхим ловив на бігу Скорика й вони радилися про нових кандидатів до колективу замість Терешка й Корнія тa Панька. Кілька разів їздив до міста, шукаючи грошей для осіннього внеску за трактор, бо було таки дуже сутужно. Великі колективні лани на той рік могли дати врожай, якого б вистачило на чергові виплати, а поки що стояла велика скрута. І з дня на день його обличчя на побаченні з Андрієм веселішало проблисками надії. Здавалося, що от-от пролетить кілька днів і всі нестатки вкупі з тяжкими спогадами про недавні сумні пригоди одлетять в далеке минуле. ................…………………………………………….

У неділю, перед Покровою, станиця гула ярмарково-святочним настроєм. На базарному майдані, де розпочинався ярмарок, була вся станиця. Гучно вигравала шарманка й вертілася строкатим кольоровим мереживом карусель. Дітвора наввипередки кидалася сідлати дерев'яних баских коників і гомоніла гороб'ячим дживкотінням.

Улянка стояла побіч каруселі й з заздрістю дивилася, як діти мчалися вихорем на каруселі, а вона от хотіла, й не могла. Чому? Не було в матері зайвого п'ятака. «Ну, це нічого», думала Улянка. Колись і вона покатається. А тепер от їй добре, що за кілька днів вона скінчить свій строк. Тоді їй не болітимуть плечі від в'язок і руки від важких навильників; тоді, може, і груди їй не колотиме, як полегшає робота. Вона пригадала, що матір наказувала не баритися на обід. Підождала поки зупинилася карусель, і швидко подалася додому. Йшла станицею й думала про те, як їй буде вільно і легко при матері.

Біля хати, повертаючи на подвір'я, Уляна зустріла по-святковому вбраного дядька, що поважною ходою йшов на вулицю. Дядько пильно оглянув дівчину й зупинив:

— Це ти сама Уляна й будеш?

— Я. А що?

Уляні тривожно закалатало серце.

— Та так, питаю... Там мати скаже...

В хату не ввійшла, влетіла.

— Мамо, що то за дядько? Питався, як звуть...

Мотря обмітала пірцем витягнуту з печі хлібину, ховаючи погляд на високих грудях і винувато з запинкою мовила:

— Та ж наймать тебе приходив.

— Ну? А ви що?

— Та що ж я....

Сьогодні Уляна така була весела, так щебетала зранку, і Мотрі до болю не хотілося вразити дівчину неприємною новиною. Хвилину мовчала, думаючи: «Сказати, чи після? А, однаково».. Вона глянула на Уляну, що стояла перед нею бліда, нерухома, мов підсудний, що чекає на суворий вирок.

— Дочко!.. Уляно!..

Дівчина закрила обличчя руками — вона зрозуміла все...

— Голубко, пойми ж ти... Нам же ось за тиждень гроші виплачувать за трактора, а він уперед за три місяці дає. Чоловік добрий...

З грудей дівчині вирвався приглушений стогін:

— Ви ж казали...

— Улянко!.. Ну що ж робити?.. Хліба ж у нас обмаль. А грошей треба — це ж останній строк... останній...

Повз вікна промайнула швидка Юхимова постать.

— Гай-гай!.. — переступив порога Постолака й зупинився в нерішучості, дивлячусь на Уляну. — Що це ти заради неділі? Мати, — звернувся до Мотрі, — чим дочку зобідила? Ай-я-яй!..

Говорив він голосно, з посмішкою і тою бадьорістю в голосі, що мимо волі відганяє тугу й обіцяє надію й жадання несподіваної втіхи.

Юхим підійшов до Уляни, взяв за обі руки, глянув у лице.

— Ну, чого ти? Ну?

— Та... Вернидуб приходив... Хоче в строк найняти... — винувато мовила Мотря.

— А ти?

— Та де ж ми тих грошей добудемо? на трактора ж...

Юхим змахнув руками, як крилами птаха, що збирається летіти.

— Аха-ха-ха!.. Ну й чудаки. Овсі забили мені баки. Оце ж у городі я вчора був із Скориком. Банок же... банок виплатить за нас осінній внесок під заставу трактора. Чули?

Мотря забула про хліб у печі й сплеснула в долоні:

— Та що ти плещеш! Банок!

— Та не який біс! Можна сказать наверно, що заплатить. Бо заявили: дайте документ, що ваш колектив є справді бідний. Ну, а наші ж багатії одлетіли, а ще сьогодн!.. Да, ще сьогодні прийматимемо нових членів... Скорик там таких ізнайшов, що куди!.. У мене сходка ввечері.

— Не родичів, буває, Троянових? — посміхнулася

Мотря.

— О, ні! Це надійні хлопці, а головне — голі як бубон. Ну, от... а ти дівчину мучить — у строк... Хай вони показяться з їхніми строками. Витягнемо й так. Нам аби до літа. Факт!..

— Мамо, доставайте вже хліб, а то загнітиться, — проясніла Уляна, витираючи обличчя.

— Достаю, достаю, дочко... — кинулася Мотря, а сама тремтіла в радості, не вірячи щастю. — А ти сідай, сідай, — присоглашала вона Юхима, виймаючи хліб. — Цe ти просто звеселив нас, — глянула на його, приголубила довгим укоханим поглядом.

Юхим сів на лаву й довго розповідав про те, якого труда йому обійшлася вся ця біганина по установах, як він надокучав Скорикові, ремствував, лаявся скрізь.

— Ну, та проте свого добилися — це факт. Тепер заживемо. Хотів Троян трактора проковтнути, та подавився, — залізни.

І замовк.

Чи спогади томили, чи може йому нові думки заполонили голову.

Потім сказав:

— Ти б, Улянко, йшла гуляла. Який там строк, — докірливо обернув погляд на Мотрю: — дівчина як та стеблина на вітру.

— Та ж обідать зараз будемо! От своїх іще шибеників жду. Десь там бігають.

— Та воно дитяче діло таке. Ну що ж, мабуть, я й піду, — неохоче підвівся Юхим, — бо ще треба ж сповістити дядька Бабія. — А коло дверей замнявся:

— Чи ба, трохи не забув. Знаєш що? Терешко подав заяву, щоб його знову прийняли в артіль, бо він ніби виступив не з своєї волі, а Денис на його насів...

— Чого ж, слободна вещ... — заговорила Мотря співчутливим тоном. — Він не жеретій же який-небудь, а наш, трудящий чоловік.

— Нуда... нуда... — міркував Постолака, — та тільки ж поплічник він глитайський... Про це ще поміркуємо...

Юхим вже одчинив двері, a caм не переставав говорити:

— В тебе все готове? Бо з понеділка Андрій з трактором виїде. Через день-два й сіяти почнемо.

Мотря проводила його в сіни.

— Ну, от... — промовив Юхим, зупинившися проти надвірніх дверей, і оглядав Мотрю довгим запитливим поглядом.

Мотря здригнула, ніби від сильного холоду, склала навперехрестя руки під повними грудьми й покірне тримала їхню важку вагy.

Стишеним голосом, до якого Юхим не звик, почала:

— Я вже така рада... така рада. Ти такого наговорив...

І пробачливо додала:

— Посидів би, чого спішиш?

Юхим беззвучно, посміхнувся, і зморшки злегка засуворили йому чоло.

— Та ти ж не любиш, щоб у тебе довго засиджувалися... Пам'ятаєш, на степу?.. Вона хвилину думала.

— А... а!..

— Згадала?

Мотря дивилася кудись у бік через Юхимове плече.

— Що тепер скажеш?

Вона озирнулася навколо боязко й переступила з ноги на ногу, а очі були повні покори й бажання. Вона мовчала.

Але ця мовчанка була красномовніша од усяких слів.

 

Ростов над Доном 1927-28 p.



[1] Городовик — іногородній, не козак. Так звуть на Північному Кавказі тих, що не були зараховані до козачого стану.

[2] „Куркулями" іногороднє населення Кубані дражнило козаків; козаки іногородніх — „гамселами".

[3] Сівалку.

[4] Балки, річища висохлих річок.

[5] Садиби

[6] Низький круглий столик.

[7]КОВ — Крестьянский комитет общественной взаимопомощи.

[8] В молотьбі.

[9] Сапет— кошіль, обмазаний глиною, на борошно.

[10] Кепське.