Возив мужик на ярмарок 
Жидів цілу фуру… 
Назад йому довелося 
Везти одну Суру… 

Як на збитки мужикові 
Сура уродлива!.. 
Молоденька і тлустенька, 
Сама чорнобрива… 

Підсів мужик до жидівки, 
Жарти починає. 
А жидівка, псяча віра, 
Чортом поглядяє. 

Відсувається небога… 
Нічого діяти!.. 
"Почекай же, псяча віро, 
Сама мусиш дати!.." 

Їде собі помаленьку: 
Чорний ліс синіє!.. 
Ще далеко до коршомки, 
А вже вечоріє… 

Смерклось добре, кругом темно, 
Середина лісу: 
"Да куди я, — мужик каже, — 
Поїду у біса!.." 

Звернув набік, з воза злазить, 
Коня випрягає… 
"Що то? герсти… ночувати?.." — 
Жидівка питає. 

Як згадала Сура вовка, 
Живцем помирає. 
А мужик собі байдуже — 
Коня випрягає… 

Випрягає, вклав до воза, 
Сам лягає спати… 
Положився й починає 
Суруню лякати… 

Кинув хомут за корчами, 
За лици тримає… 
Що потягне — шелесь-шелесь! 
Сура помирає… 

Далі каже: "Чоловічку, 
Голубе мій, брате! 
Візьми мене, чоловічку, 
Коло себе спати!.." 

"Та що вже, — мужик каже, — 
Робити з тобою!.. 
Забирай свої манатки, 
Лягай ізо мною…" 

Лягла Сура коло нього… 
Стало ніби тихо!.. 
Далі знов межи корчами 
Шелепає лихо!.. 

Аж під свиту мужикові 
Сура підлізає… 
Мужикові того й треба — 
І сам накриває… 

Кинув лици, обняв Суру, 
Мацає увсюди!.. 
Стали в Сури помаленьку 
Підійматись груди!.. 

Обнімає мужик Суру… 
А Сура цілує… 
Спустив руку до спідниці — 
Сура як не чує… 

Піднімає помаленьку 
Спідниці в небоги… 
А небога — ані слова — 
Розкладає ноги… 

Крешить мужик жидівочку, 
Справи дотирає… 
А жидівка щораз лучче 
Йому випинає… 

Накрешився, не злізає… 
Так і спочиває… 
Його Сура і руками, 
Й ногами тримає… 

Лежить мужик, не злізає… 
М’яко спочвати… 
Відпочив, як на перині, 
Та й почав казати: 

"Ти думаєш, що ми справді 
Тут межи вовками?.. 
То мій хомут так шелестів 
Помежи корчами!.." 

"То хомут був?.. Ох які ви 
Розумнії люди!.. 
Ану, ну, нехай, Іванцю, 
Іще хомут буде!.."