На підсінні в малій хаті 
Сидить старий хусит, 
Вопівночі над талмудом 
Бородою трусить. 

І, як рабин, зачитався, 
Читає, читає!.. 
А з підсіння запорожець 
В вікно заглядає… 

Заглядає та гадає, 
Чим би поживитись; 
Але в жида всюди голо, 
Куди подивитись. 

Тілько сам він бородатий, 
Борода до пупа, 
Та книжок його поганих 
Кругом ціла купа… 

Замишляє запорожець 
Жида підголити 
І що раз, то голосніше 
Почав говорити: 

«Хто-но тілько великую 
Бороду кохає, 
Той ніколи великого 
Розуму не має!» 

Чує хусит бородатий, 
Перестав читати… 
А тут йому голосніше 
Хтось почав казати: 

«Хто-но тілько великую 
Бороду кохає, 
Той ніколи великого 
Розуму не має!..» 

Подивився жид на себе, 
Бородою трусить: 
«Гирсти? Як то? То я дурень? 
Дурень старий хусит?» 

І до свічки бородою!.. 
Спалив половину… 
Але знов він чує голос 
В ту ж саму годину!.. 

Знов борода над свічкою 
Запалахкотіла 
І в минуті щезла з димом 
До самого тіла!.. 

Засміявся запорожець, 
Пішов собі спати… 
Але хусит сидить, бідний, 
Та й став розважати: 

«Правду воно говорило, 
Правду пак казало, 
Бо й я з своїм бородою 
Розуму не мало!.. 

Борода такого мати, 
Так його любити… 
І над свічком, над тим свічком 
До губа спалити!.. 

Ах, веймир! Що Сура скаже? 
Що всі люди скажуть?.. 
Ото дурень старий хусит! 
Ще й з руком покажуть…»