Стали колись Хмельницького 
Ляхи підмовляти, 
Щоби нашу Україну 
З Польщею з’єднати. 

А Хмельницький їм говорить: 
«Сядьте, добрі люди! 
Послухайте мої байки, 
Чи правдива буде?.. 

Ото був собі господар, 
Мав їдного сина, 
І любив він його щиро — 
Сказано, дитина… 

Любив його, як дитину, 
Годив, як паняті; 
Але в того чоловіка 
Був і вуж при хаті. 

І, бувало, як дитина 
За обід сідає, 
В тую пору із-під печі 
І вуж вилізає… 

І що дитя йому кине, 
Що само упаде, 
Вуж полізе позбирає, 
Вуж і тому радий!.. 

Але раз дитя почало 
Із вужем дрочитись, 
Дрочилося-дрочилося, 
Далі стало битись. 

Вуж до піни розізлився, 
Укусив дитину; 
Аж надходить і господар 
В ту лиху годину… 

Як ударив по вужеві, 
То хвіст і остався, 
А вуж, живий, та безхвостий, 
У нору сховався… 

Нема в хаті вже дитини, 
І вужа не стало; 
А тим часом господарство, 
Як вода, спливало. 

В рік ісплила вся маєтність, 
Всі його пожитки, 
Ба вже й на нім не осталось 
Ні рубця, ні нитки. 

Іде, бідний, до ворожки; 
Світить вона свічі, 
Посиділа-погадала, 
Каже: «Чоловіче! 

Мав-ись,— каже,— чоловіче,— 
Ти вужа хатнього! 
Все багатство, вся маєтность — 
Все було від нього. 

А як ти з ним посварився, 
А може, й побився, 
То ото ж ти через теє 
Усього лишився!..» 

Повертається господар 
До своєї хати, 
Прислонився коло печі 
Та й став вужа звати… 

Вилізає вуж безхвостий 
Та й став говорити: 
«Ні вже,— каже,— чоловіче, 
Разом нам не жити! 

Скілько ти на мене глянеш — 
Зараз пригадаєш, 
Що довіку через мене 
Ти сина не маєш! 

Скілько я на тебе гляну, 
Зараз пригадаю, 
Що довіку через тебе 
Я хвоста не маю. 

Буду тобі, чоловіче, 
Все добро робити, 
Але разом із тобою 
Я не буду жити!..» 

Отак воно, добрі люди! 
Польща — то дитина, 
Король польський — то господар, 
А вуж — Україна!..»